Завжди мріяла бути військовою: історія запоріжанки, начальниці групи психологічного супроводу та відновлення Катерини Немінської
Щороку 8 березня у світі відзначають Міжнародний день боротьби жінок за свої права. Сьогодні українки відстоюють ці права не лише в цивільному житті, а й зі зброєю в руках. Жінки у війську щодня доводять: сила, професійність і витривалість не мають статі. Станом на березень 2025 року в Збройних Силах України служать понад 70 000 жінок, що становить значну частку армії та є одним із найвищих показників серед країн НАТО.
Серед них — і наші героїні. Хтось до повномасштабної війни навчався, хтось працював у цивільній сфері, хтось будував кар’єру чи виховував дітей, але всі вони стали на захист країни. Їхні історії різні, проте кожна — важлива. Ми пишаємося їхньою сміливістю та професійністю й дякуємо за захист.
Перший матеріал серії — про начальницю та військову із Запорізької області, яка допомагає бійцям відновлюватися після втрат і виснаження, навчає їх першої психологічної допомоги та щодня працює з наслідками стресу. Це історія про підтримку на передовій, про силу слова і довіру. А ще — про маленькі ритуали, які допомагають не опускати руки: іноді навіть звичайна кава після виїзду з полігону стає способом відновити внутрішню рівновагу й рухатися далі.
Детальніше — у матеріалах серії
Із самого дитинства Катерина мріяла стати військовослужбовицею
Катерина Немінська служить військовою психологинею у Збройних силах України з квітня 2023 року. Нині вона обіймає посаду начальниці групи психологічного супроводу та відновлення у 55-й окремій артилерійській бригаді «Запорізька Січ», яка нині працює на Донецькому напрямку.
Із самого дитинства Катерина мріяла стати військовою, адже в її родині у кожному поколінні були військові.
— Я хотіла вступати до військової академії, але на той момент батько відмовив мене від цього. Він казав, що спершу краще здобути цивільну спеціальність, а з військом я зможу пов’язати своє життя пізніше. Тому у 2016 році я вступила на історичний факультет Запорізького національного університету і навчалася там на бакалавраті. Після цього закінчила магістратуру історичного та економічного факультетів , — розповідає дівчина.
Паралельно з навчанням у ЗНУ Катерина вступила на військову кафедру Національного університету «Запорізька політехніка». У 2020 році вона закінчила її та отримала звання молодшого лейтенанта запасу за спеціальністю зв’язку.
Катерина зізнається, що спершу не планувала стати психологинею
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, дівчина зрозуміла: як офіцер запасу вона не може залишатися вдома. Ще до вторгнення психологиня намагалася потрапити до армії, але жінкам, особливо офіцерам, це давалося складно, тому вона отримала кілька відмов.
Певний час вона займалася волонтерством. Каже, що тоді це було не лише про допомогу іншим, а й про спосіб тримати себе в реальності. Її рідні дуже швидко опинилися в окупації у Пологівському районі, зв’язок із ними зник. Водночас звичне життя обірвалося. До армії дівчина працювала у школі, але з 24 лютого навчальний процес фактично зупинився — уроки завершилися, а далі настала пауза, наповнена постійним переглядом новин і тривожним очікуванням.
Катерина зізнається, що спершу не планувала стати психологинею і навіть не була впевнена, що колись мріяла про цю професію.
— У 2022 році я отримала кілька відмов, мені казали: «Задумайтесь, якщо ви змінюєте спеціальність» — тобто пропонували йти не зв’язківцем, а психологом чи заступником з морально-психологічного забезпечення. Я розуміла, що працювати психологом без відповідної освіти було б непрофесійно, тож того ж року вступила до магістратури на психолога в Запорізькому національному університеті. Як тільки закінчила навчання, одразу долучилася до війська.
Робочі будні Катерини не схожі один на одного
Робочі будні начальниці не схожі один на одного, адже на фронті неможливо передбачити, які саме завдання постануть цього дня. Вона проводить заняття з психологічної підготовки в межах бойової підготовки на полігонах, які розташовані безпосередньо в районах бойових дій
— Я щоденно займаюся психоедукацією особового складу. Це може бути планова робота у підрозділі: перевірити морально-психологічний стан, поспілкуватися про проблемні питання, провести тренінг чи надати консультацію. А інколи — кризовий виїзд, коли є наслідки обстрілів, втрата бійців або поранення. Тоді ми проводимо так зване кризове консультування, — каже вона.
Окрім роботи з особовим складом, Катерина щодня веде документацію — заповнює журнали та готує звіти. Також вона проводить заняття для військових: навчає надавати першу психологічну допомогу, пояснює, як стрес впливає на нервову систему, говорить про депресію, гострі реакції на стрес і ПТСР. Окремо обговорює з бійцями, як вчасно помітити тривожні сигнали у себе чи побратимів і як запобігти суїцидальним думкам.
За словами психологині, до неї звертаються не лише новачки, а й військовослужбовці з досвідом, які розповідають про наслідки контузій, поранень і стресових ситуацій. Крім того, значна частина звернень стосується сімейних проблем та взаємин із близькими.
— Навіть звертаються подружжя, тобто є консультації як для чоловіка, так і для дружини, в офлайн та онлайн форматі. Дружині не завжди легко чекати та переживати, з чим стикається чоловік на фронті, — пояснює дівчина.
Коли дозволяв час, Катерина разом із колегами проводила онлайн-навчання для шкіл Запоріжжя. Під час зустрічей пояснювали, як коректно спілкуватися з ветеранами, що таке ПТСР, які реакції можливі після контузій, як діяти під час панічної атаки та яких запитань краще уникати в побутовому спілкуванні.
Найскладніше було донести до військових роль психолога та розвіяти сумніви
Для Катерини бути психологинею у війську означає робити внесок у морально-психологічний стан солдатів, допомагати їм відновлюватися та знаходити підтримку під час служби. Вона зазначає, що на початку найскладніше було донести до військових роль психолога та розвіяти сумніви й стереотипи.
— Найважче на початку було пояснити людям, що психолог — це фахівець ментального здоров’я, який прийшов допомогти, а не шкодити. Спершу хлопці казали, що їм не потрібні психологи, що вони всі здорові. Також були гендерні та вікові стереотипи: «Що ви можете знати? Ви молода дівчина, що можете пояснювати?». Я їм відповідаю: лікар не переживає сам рак пацієнта, але може допомогти — так і я, як психолог, можу допомогти, якщо є бажання, — каже вона.
Чоловічу форму доводилося підганяти під себе, а підібрати берці за розміром було непросто
Дівчина розповідає, що коли жінка приїжджає служити у підрозділ, де більшість — чоловіки, це створює певні організаційні труднощі. Потрібно знайти окреме приміщення, забезпечити базові побутові умови, врахувати різницю в потребах. Це справді додаткове навантаження для підрозділу, однак із часом такі питання вирішуються і поступово перестають бути проблемою.
Військова переконана, що сьогодні жінки дедалі активніше займають бойові посади та отримують доступ до відповідного навчання. І мова вже давно не лише про традиційні для жінок ролі в армії.
— Багато жінок реально фахівці у своїй справі. Це не просто кухарі, це не просто медики, це не просто психологи — це жінки-снайперки, мінометниці й багато інших. Велика шана і повага тим жінкам, які з цим працюють, — каже дівчина.
Анатомічні особливості впливають на комфорт і безпеку.
— Коли я прийшла у 2023 році, поняття жіночої форми взагалі не було. Нам видавали чоловічу, ми все перешивали й підганяли під себе, щоб це було більш-менш комфортно, тому що анатомія різна. Лише у 2024 році військовослужбовиці почали отримувати перші зразки жіночої форми та навіть спеціалізовану білизну. Це було набагато комфортніше. Проте бронежилети, якщо носити їх постійно, — це все одно важко. Жінка зазвичай менша за середньостатистичного чоловіка, і це відчувається.
Катерина каже, що також складнощі виникають і з взуттям. Якщо жінка має маленький розмір ноги, дуже важко знайти берці, навіть якщо купувати окремо.
Військова підтримує свій емоційний стан через навчання та дрібні особисті ритуали
Робота психологині на фронті пов’язана з постійним емоційним навантаженням. Катерина зізнається, що іноді відчуває професійне вигорання, тому обов’язково практикує власну психотерапію, супервізії та інтервізії з колегами, а також самостійно розбирає складні запити, щоб працювати більш екологічно.
— Іноді ловлю себе на думці, що не так далеко і професійне вигорання, і цинізм можуть з’явитися. Тому власна психотерапія обов’язкова, навіть якщо буває не так часто, бо часу на себе завжди мало.
Військова також підтримує баланс через навчання та дрібні особисті ритуали.
— Наприклад, кава. Коли їдеш з полігону, шукаю в селах точку з гарною кавою, не просто «три в одному». Це для мене маленький ритуал і момент відновлення. Ще інколи малюю картини по номерах або організовую свій простір — це дає відчуття контролю і допомагає розвантажитись.
Ресурс продовжувати працювати Катерина знаходить передусім у результатах своєї роботи. Хоча, зізнається, для військового психолога вони не завжди вимірюються так очевидно, як у бойових підрозділів.
— Ти приходиш для того, щоб бути корисною. І коли бачиш, що це працює — це і є ресурс на майбутнє, — говорить вона.
Важливо, щоб цивільні більше цікавилися тим, що переживають військові
Катерина наголошує, що суспільству вже зараз потрібно готуватися до повернення військових у мирне життя. На її думку, важливо, щоб цивільні більше цікавилися тим, що переживають військові та в яких психологічних станах вони можуть перебувати після фронту.
— Війна не може тривати безкінечно. Вона має закінчитися, і нам усім потрібно бути готовими зустрітися одне з одним у мирному середовищі, — говорить вона.
Вона підкреслює, що цивільні не повинні боятися чи сприймати військових як загрозу, а мають навчитися розуміти й підтримувати. Такі знання, переконана Катерина, мають поширюватися не лише через ініціативи, а й на державному рівні — щоб взаєморозуміння стало системним.