Від містян – для містян: як у Запоріжжі з’являється Лавандовий лабіринт

Молотки, тачки зі щебенем і мотузка з двома камінцями – приблизно такий набір потрібен, аби в парку «Веселка» з’явилася ще одна доріжка майбутнього Лавандового лабіринту. Згодом тут мають висадити близько тисячі кущів, встановити освітлення та облаштувати місце для відпочинку. Поки ж простір створюють власноруч містяни, які прийшли на толоку у вихідний. Як наразі виглядає майбутній лабіринт та за яких умов над ним працювали — розповідає SODA

Раніше ми вже писали про Лавандовий лабіринт – концепцію простору для відпочинку, за ідею та реалізацію якої відповідальна громадська організація «Маю право дихати». Тоді це була передусім ідея майбутнього громадського простору. Тепер концепція переходить у фазу активної реалізації: у Вознесенівському парку містяни власноруч облаштовують доріжки, а за ними мають з’явитися близько тисячі кущів лаванди. 

Стукіт молотків по цвяхах, скрип тачок, гуркіт щебеню та дружні розмови — так звучить благоустрій міста й створення нової зеленої зони.

 

Втім, наша толока почалася дещо інакше. Ще до того, як у руки учасників потрапили молотки й лопати, дощ загнав гуляючих у найближчу альтанку — майбутній центр лавандового лабіринту. Так ми мимохідь випробували функціонал нової споруди та переконалися, що з її встановленням активісти не прогадали.

Щойно дощ ущух, розпочалася дружня робота під керівництвом Вікторії Чикалової та Ольги Гайдаш. На початку до облаштування долучилися лише п’ятеро людей, однак поступово учасників ставало дедалі більше — зрештою їх зібралося понад десять.

На фоні активної роботи час від часу лунало: «У мене обидві руки ліві». Але навіть це не завадило містянам власноруч прокладати майбутні доріжки.

Технології викладання доріжок та що буде поміж них

Кожен із присутніх отримав своє завдання. Тут немає складної техніки чи великої будівельної бригади — лише камінці, мотузка, агроволокно, цвяхи, щебінь і людські руки.

Один із учасників тримає мотузку з двома прив’язаними камінцями — своєрідний імпровізований вимірювальний інструмент. Інший, орієнтуючись на цю конструкцію, розмотує рулон агроволокна, формуючи рівне коло майбутньої доріжки. Ще двоє закріплюють волокно цвяхами, а інші набирають щебінь у тачки, привозять його до місця роботи, висипають і розрівнюють. Кожен виконує невелику частину роботи, яка врешті складається в одну доріжку.

Саме так навколо альтанки поступово формуються щебеневі доріжки. Між ними залишаються ділянки, де згодом має з’явитися головна прикраса простору — лаванда.

А поки кущі чекають своєї черги, організатори готують для них ґрунт. Потрібно перекопати ділянки, зробити грядки та внести річковий пісок, щоб земля стала більш пухкою. Після цього висаджуватимуть рослини.

Їх планують привезти із західної України. Загалом для лабіринту вже придбали близько 1000 дворічних кущів сорту «Королівська». Організатори обрали саме дорослу лаванду, адже, як пояснює Вікторія, маленькі кущі могли б просто загубитися на території парку.

— Якщо створюється щось нове — воно має вражати. Можна, звичайно, посадити десять кущів. А можна тисячу — і це помітять всі. Це абсолютно нова, цікава історія, — зауважує Вікторія Чикалова.

Окрім створення зеленого простору, пані Вікторія стверджує, що ще одним мотивом є бажання показати комунальним підприємствам, які квіти можна використовувати для висадки, а також що міське озеленення не обов’язково має складатися лише з однорічних рослин. Наприклад, лаванда може жити до двадцяти п’яти років на одному місці і невибаглива у поливі. Тож багаторічні рослини можуть стати альтернативою щорічним.

Від гранту до місцевої влади 

Проєкт реалізують за грантові кошти. На думку пані Вікторії, донорів зацікавила саме велика кількість ручної роботи, яку люди виконують безоплатно. 

— Вони переконані, що про речі, які люди роблять власноруч, потім самі піклуються. Коли ти попрацював і бачиш, що хтось ріже лаванду, зрозуміло, що в тебе є бажання зробити зауваження.

Вознесенівський парк для проєкту також обрали не випадково. Спочатку розглядали інші локації, але вирішальним став постійний потік відвідувачів.

— Ми розглядали інші локації, але справа в тому, що наявність відпочивальників забезпечує збереження об’єкта, — наголошує Вікторія.

За її словами, в місті не всі зелені зони мають постійний догляд чи охорону. Натомість місце, яким регулярно користуються люди, має більше шансів залишатися доглянутим та без ознак вандалізму. 

Крім того, такі проєкти можуть бути сигналом для донорів: якщо люди готові не лише підтримати ідею словами, а й прийти у вихідний день та працювати руками, значить, це справді цікаво та потрібно містянам.

Водночас співпраця з місцевою владою, за словами Вікторії, не була простою. На питання про те, як активісти домовлялися з місцевою владою, вона відповідає, що «примусом». За її словами, організатори повідомили владі про перемогу в грантовому конкурсі та необхідність реалізації проєкту. Вікторія вважає, що зараз, коли в Запоріжжі реалізують багато ініціатив за підтримки європейських партнерів, місцева влада не зацікавлена в конфліктах із донорами. 

– Я б сказала, що це буде більше наша вимога ніж їхня готовність співпрацювати.

Знайомі, соцмережі й трохи ініціативи 

Учасники толоки приходили сюди різними шляхами. Хтось побачив оголошення в соціальних мережах, хтось дізнався від друзів, а хтось дізнався про толоку прямо на роботі.

Саме так до парку потрапила пані Світлана.

— Я працюю в оптиці. І ось вчора до нас приїхала пані Ольга і каже: ось у нас толока, доєднуйтеся, бо потрібні люди. Ну добре, думаю, завтра обов’язково буду, — ділиться вона.

Пані Світлана зізнається, що їй подобається така робота — щось прикрашати, саджати, робити простір навколо себе затишнішим.

— Біля нашої оптики — і навіть на сходинках — все прикрашено квітами, які я повисаджувала. Хочеться, щоб на вулиці було більше таких місць.

Для деяких же, як для пані Ірини, нашої колежанки по журналістській справі, це і є робота. Вона дізналася про толоку з телеграм-каналу організації «Вус» і вирішила об’єднати корисне з необхідним. Не відстаючи від інших, окрім фото- та відеозйомки, вона сміливо доєднується до формування доріжок з іншими волонтерами.

— Вирішила взяти участь, по-перше, по роботі. А по-друге, хотіла внести частинку своїх сил в цю справу. Планую потім приходити і милуватися проробленою роботою, — ділиться пані Ірина.

Пані Ірина, Вікторія та Світлана

Поряд, рівняючи граблями щебінь на доріжці, пані Інеса. Наразі вона більшість часу живе в Німеччині, однак стежить за спільнотою «Маю право дихати» й коли приїжджає до Запоріжжя, намагається долучатися до громадських ініціатив.

— Мені видалася така нагода, тож я з радістю доєдналася до цієї ініціативи — додати трохи краси в наше рідне місце. Тут буде чудовий лавандовий лабіринт. Це класно, бо об’єднує нашу спільноту, і ми всі разом боремося за красу міста, за зелені насадження і за чисте повітря, — розповідає пані Інеса. 

Зовсім поряд — пані Даша, яка дізналася про толоку від подруги і не вагалася долучитися.

— Вважаю, що це прикольна ініціатива. Мені подобається знаходитися серед людей, які щось роблять, активно рухаються. І тут дуже позитивна атмосфера —  не просто коли вдома десь сидиш.

Даша вже брала участь у першому дні робіт. Вона також бачила негативні коментарі під першим оголошенням про толоку, де люди сперечалися, чи потрібен такий проєкт місту зараз. 

— Знову ж таки, всі кажуть, що це «не на часі». У нас же тепер усе у людей ділиться на «на часі» та «не на часі». Я вважаю, що таке завжди на часі. Он пані Вікторія велика молодець, бо взялася за це, організувала людей, довела до кінця

«Ми завжди мріяли, що люди сюди поїдуть» 

Сама Вікторія під час толоки не губить оптимізму: підбадьорює учасників, долучається до роботи та стежить, щоб кожен отримав своє завдання.

Для неї лавандовий лабіринт — це не лише про красиву локацію для фотографій чи відпочинку. Вона бачить у ньому частину більшої історії про майбутнє міста.

— Якщо чесно, ми завжди мріяли, про те що основні заробітки Запоріжжя будуть через нашу туристичну перевагу. Ми вірили, що після війни так і буде — що люди сюди поїдуть подивитися на місто, яке вистояло, яке чинило спротив, — ділиться пані Вікторія.

Потрібно завершити ще одну доріжку, підготувати ділянки для рослин, внести пісок, а потім висадити близько тисячі кущів лаванди. Окремо організатори працюють над системою поливу: планують прокласти труби від колодязя та встановити трубки для дощувального поливу, який має допомогти рослинам прижитися.

А поки замість готового лавандового лабіринту тут — мотузки, агроволокно, цвяхи, щебінь і люди, які вчаться працювати з усім цим просто на місці. Але з кожним закріпленим метром доріжки майбутній простір стає трохи реальнішим.

На початку толоки працювали п’ятеро. Наприкінці — вже понад десять людей. Хтось прийшов через роботу, хтось побачив сторіз друга, хтось стежить за громадськими ініціативами, а хтось просто захотів провести вихідний серед людей, які щось створюють.

Лавандовий лабіринт поки що існує лише частково — у вигляді прокладених доріжок і планів на тисячу кущів. Проте його створення вже стало спільною роботою тих, хто вирішив не чекати готового міського простору, а зробити його власноруч. Можливо, у майбутніх запорізьких туристів це колись справді стане пунктом в списку «місця, які варто відвідати», а поки що кожен може зробити свій внесок, долучившись до вихідної лавандової толоки.

Авторка матеріалу – Дарʼя ЛИТОВЧЕНКО