Тінь мирного життя: розбита ворогом Новомиколаївка
Напівпорожні вулиці. Звук роботи двигунів автівок. Звук прапорів, які тріпає вітер. Будівлі, що нагадують про апокаліпсис на яву. Понівечений транспорт місцевих обабіч дороги. Так нині виглядає Новомиколаївка за понад 65 кілометрів від Запоріжжя та за майже 25 кілометрів від лінії фронту. Чи вирує тут життя зараз так, як ще до недавнього часу?
Моє вікно в автівці трохи відчинено. На обличчі грають промінчики сонця, а волосся трохи тріпоче вітер. Так, сьогодні тепло, але вітряно. Навколо зелені поля, блакитне небо та жовтий рапс. Наче картина. Природа самодостатня та прекрасна. Наша дорога лежить до Новомиколаївки. Все ближче і ближче, пейзаж трохи змінюється — бачу натягнуту сітку на дорозі. Вона для того, аби стримати хоч трохи ворожі дрони та захистити автівки.
В’їжджаємо у селище. Чуємо, як гудять двигуни — на швидкості їздять авто: хтось транзитом, хтось виїжджає. Ми призупиняємося біля пам’ятника трактору — так його називають всі між собою (насправді ж це місцевий «пам’ятник трудової слави», встановлений на честь ветерана праці Івана Скрипки ще за радянської доби). Зазвичай це було місце зустрічі, де пили каву, сміялися, жартували. Зараз же мало, хто стоїть, всі намагаються швидко рухатися і весь час готові бігти, або застрибнути в авто і втиснути педаль в підлогу.
Це не зйомки сучасного фільму жахів, не декорації і не знімальний майданчик, який за декілька днів приберуть. Це — сцена бойових дій, а точніше, наслідків обстрілів окупантів. І так, тут і досі залишаються жити люди. Як? Виникає у мене одразу питання, йдучи цими вулицями. За короткі години перебування в селищі я не змогла знайти місця, де було б хоч щось вціліле. Кожен куток зранений, зболений.
Якщо заїхати у вітряний день, коли сонце високо і спекотно, але вітер тріпає листя дерев та хилить квіти. Подумаєте, звідки ж там рослини? Бо природа прагне жити, як і люди, пробивається крізь залишки від зруйнованих будівель.
Ось тут дитячий освітній заклад, трохи далі — місцева адміністрація, і головний атрибут — український прапор. Він майорить, попри те, що заклади зачинені, що тримаються, хіба, на частинах вцілілих стін. Вітер розвиває й прапор. Він чистенький, яскравий, непошкоджений. Символ того, що тут Україна. Якщо зайти за ріг, то можна почути завивання вітру серед руїн. Насправді, в якийсь момент починаєш думати, а чи то вітер завиває, чи чуєш свист. Так-так, саме свист. Бо тут, в Новомиколаївці, треба прислухатися до всього. Та що там прислухатися, на це може й не вистачити часу, треба максимально бути сконцентрованим. Це не місце для прогулянок. Селище нині під постійними щоденними обстрілами як КАБів (керованих авіаційних бомб), так і дронів різних модифікацій.
Переступаю обережно глиби з бетону, цегли, шиферу — “вчорашні” стіни будинків, дах, залишки вікон, намагаюся “зловити” Інтренет на телефоні. Нащо? Не для того, щоб запостити одразу побачене, а щоб перевірити чати та додаток: чи оголошена повітряна тривога. Так, в Запоріжжі — це простіше. Ми звикли, що Інтернет майже завжди працює і можна відстежувати стан небезпеки, моніторити, так би мовити, аби сховатися в укриття. Тут же все навпаки. Знайти місце, де ідеальний зв’язок не так просто, але варто відзначити, що він є і це вже добре, значить місцеві не відрізані від інформаційного простору.
Проїжджаючих саме Новомиколаївкою, гостей, скажімо, майже немає. А ті, хто трапився мені на вулиці, то хіба казали:
—Якщо тривога, то це не так, як у Запоріжжі, де ви можете подивитися, в який район летить, і подумати, чи варто ховатися, бігти кудись чи знехтувати. На ваш розсуд. Тут же ні. Тут у вас немає такої можливості. Стовідсотково ховайтеся!
Слухаю далі, як вітер колихає гілля, як шурхотить листя, і обходжу руїни. В одному із розбитих вікон видно червоні стільці. Думаю, що то був або будинок культури або якийсь дитячий заклад. В іншому вікні видніються якісь папки з паперами, схоже на документи, певно, якась адмінбудівля була. Назустріч мені дуже швидко йде дівчина. Перед собою тримає телефон. Питаю її що знімає:
— Відео записую руйнувань, хочу в Інтернет викласти, щоб бачили, що зробили з Новомиколаївкою.
Йду далі, звертаю на іншу вулицю. Будівля схожа на якийсь склад, можливо, магазин. А навпроти розбитий двір з технікою. Чую скрип педалі. Повертаю голову і бачу чоловіка, який, не поспішаючи, їде. Пригальмовує, прискіпливо дивиться на мене, питає, що я тут роблю. Відповідаю, що не місцева, що буваю тут рідко і що мороз по спині від застиглої картини початку апокаліпсису наче у селищі. Чоловік зітхає:
— Та отож, бачите, що тут наробили. Хіба так можна жити? А що робити? Кому ми треба? Куди їхати? За що десь жити? Чому я маю своє кидати? Я що, даремно все життя працював на свій будинок?
І так, на жаль, у всіх прифронтових селах, селищах, містах зараз. Спільна біда, спільний біль. Немає наразі панацеї або чіткої інструкції: кожна ситуація індивідуальна, але от цінності спільні — життя, воля, Батьківщина.
Виходжу на центральну вулицю. Дивлюся, працює секонд-хенд, магазинчик якийсь, навіть виставлений манекен, вбраний в кофтинку і штани, продавчині чи продавця не видно. Але двері відчинені. Заходжу, питаю, чи працюють?
— Так, ви ж бачите, що відчинено,
— І є покупці?
— А чому ж не буде? Не так, звичайно, як раніше, але що робити. Ще поки працюємо, скільки, не знаю.
І тут згадую розмову з продавцем в магазинчику на в’їзді у селище. Я купувала водичку, а в нього були сумні і занепокоєні очі. А дії швидкі:
— Я ось це допрацьовую і все, буду закриватися. Вже дуже небезпечно. Постійні обстріли.
Виходжу з магазину з одягом та йду трохи далі. Гілля гойдається. Бачу на стовбурі висить об’ява про роботу СТО. Тобто, життя таки є. Якось стає тепло на серці і дуже щемливо. Думаю, це ж які мужні люди. І це не лише про заробіток, а про стійкість, про вибір, про необхідність, про обов’язки.
Прямую тротуаром до великої будівлі з білими колонами. У мене вона асоціюється з театром. Стіни пошкоджені. Але двері відчинені. Заглядаю всередину. Кафе, жіночка питає:
— Ви за кавою?
— Та, певно, за чаєм краще.
— Все одно треба почекати, бо вода ще тільки гріється. Погуляйте трохи.
Чекаю на чай і перевіряю Інтернет, а точніше чати, чи є повітряна тривога і що летить, яка загроза….
Мені пощастило — ще спокійно. Гуляю разом з гоміном вітру далі. Підходжу до пішохідного переходу. Нікого більше немає. Дивлюся: вдалечині летить авто (саме так, летить, бо всі стараються на автівках тут пролітати) і знову велосипедист (це вже четвертий за півгодини зустрівся зі мною). Думаю, пропущу — мені поспішати нікуди. Але і авто, і велосипедист зупиняються, і авто долетіло, обидвоє мене попускають, махають: «Походьте». Щиро здивувалася: місце, де треба поспішати, але повага до пішоходів збереглася. У Запоріжжі не завжди хочуть пропустити, навіть коли стоїш вже на переході. А в обласному центрі спокійніше, ніж тут, під небом, сповненим ворожих обстрілів.
Перейшла, кивнула: «Дякую». Зупинилася, прислухаюся і придивляюся до діалогу місцевих. Невисокий чоловік середніх років в джинсовій куртці з сумкою на велосипеді зупиняється біля продавчині. Жінка на столику біля кафе, де я очікую на чай, виставила банки з молоком, яйця і сметану. Всього небагато.
— Ну що, продала щось? Виторгувала щось? Бо щось ти в обід майже стоїш?
— Та ти ж бачиш, що все стоїть. Людей немає, хто то купуватиме, не знаю. От що його робити? Який настрій буде…
Чоловік поїхав далі, а жінка — продавчиня в типовому синьому фартусі з білими рюшами — поправила щось на столику.
Трохи далі звертаю на іншу вулицю. Бачу обабіч згорілі вщент автівки, як кадри для вітчизняних і світових кінорежисерів. Тільки от під реальними обстрілами і смерті також реальні… На жаль… На жаль, не зйомки фільму.
Пошкоджені будинки всюди. Але є і дивом вцілілі, хоча, якщо придивитися, то й на вцілілому є пошкоджені від обстрілів. В одному з дворів бачу дуже гарні квіти в садку і пухнасту малечу — кошенят. Життя продовжується. Малеча наполохана, бо чує звуки вибухів по декілька разів на день…
Бачу молоду пару, щось вантажать в багажник автівки. Підходжу ближче — коробка. Ніс вловлює запах м’яса:
— Тримаємо худобу. Коптимо мясо. Веземо у Вільнянськ на продаж. Там людей більше. Базар є. Ми весь час туди возимо, поки ще продається.
І тут я згадала, що дійсно чула від вільнянців про шинку з Новомиколаївки.
Але не шинкою єдиною, як то кажуть. У Вільнянську і яйця та курчат з Новомиколаївки продавали.
— Шкода курчат. У мене стільки їх було. Це ж моє господарство. А тепер доводиться розпродувати, бо що робити, там вже все розіб’ють, — розповіла жінка, що стоїть коло хвіртки неподалік молодої пари.
Але найбільше, чим була відома Новомиколаївка, вершковим маслом. У селищі працював молокозавод. Їхню продукцію, зокрема вершкове масло, продавали по області.
— Ох, це було розвинене велике селище. Це вам не захаращений населений пункт. Тут було і затишно, і було де відпочити, де працювати. Все було для життя, — каже мені місцева жінка.
Хоча таке я не раз чула і від гостей Новомиколаївки колись. Колись… Тепер це наче історія.
Я пам’ятаю школу, сповнену дітей, до повномасштабної війни. Потім на початку повномасштабного вторгнення там обладнали пункт незламності. Туди приходили як містяни, так і переселенці. Пам’ятаю, святкові заходи на різноманітні свята, де збиралося багато місцевих: у святковому одязі, з повітряними кульками у руках діти.
Були, звичайно, і проблеми. Наприклад, з водопостачанням. Місцеві розповідали, як воду набирали у відра, у ванну про запас. Пам’ятаю, як оновлювали водоканал, щоб все працювало справно, бо в селищі жили вимушені переселенці. Тобто людей стало більше, розхід води збільшився і були потрібні реновації. Але все це — про життя. Життя, яке вирувало. А зараз… А зараз кадри з фільму жахів: без дитячого сміху, святкувань та веселощів, зате зі сповненим небом ворожих дронів.
Я йду до кафе за чаєм. Замовила зелений. Наливають у пластиковий стаканчик, бо не маю часу сидіти в закладі. Та й відверто, дуже моторошно. Чай смакує. Знову думаю про те, як в один момент руйнується цілий населений пункт, нівечиться людська доля. На жаль, це не комп’ютерна гра в стрілялки і не кадри з фільму… Це реальність. Вітер колихає гілля і посвистує, натякає, що тиша без дзижчання тут оманлива:
— Дуже важко… Оце нещодавно, як наче просвистіло наді мною, ледве встигла сховатися. Ми тижнями спимо в підвалах, бо оці прильоти. Важко ще й тому, що не хочу нікуди їхати. Я не хочу десь бути чужою — тут моя домівка, — каже мені перед від’їздом літня жінка, яка купила молока у продавчині в синьому фартусі.
8 травня волонтери БФ «Схід SOS» опублікували на свої сторінці в Інтернеті звернення до Запорізької обласної військової адміністрації з проханням оголосити обов’язкову евакуацію з прифронтових громад, зокрема з Новомиколаївки, через погіршення безпекової ситуації та для збереження життя цивільних. Як повідомив 19 травня голова Запорізької ОВА Іван Федоров, Новомиколаївка включена в зону примусової евакуації родин із дітьми.
Авторка матераілу – Леся ЛЕСЮК
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «СОДА» та не обовʼязково відображає офіційну позицію Міністерства закордонних справ Нідерландів або Уряду Нідерландів.