Прогулянка історичними місцями Олександрівська по слідах минулого та сьогодення
Олександрівський район, або ж Старе місто, є історичним центром Запоріжжя і місцем, яке неможливо оминути. Він вражає своєю архітектурою, а ще більше історіями будівель, які SODA дізналася під час прогулянки Старим Олександрівськом
У весняний, теплий, але вітряний день група людей зустрілася у сквері навпроти Центральної бібліотеки на вулиці Гоголя. Саме з цього місця починається екскурсія по старому Олександрівську від історика Михайла Мордовського, керівника Крафтових музеїв Запоріжжя.
Затишний парк із лавами і доріжкою веде до будівлі зі світлим фасадом. Тут знаходиться сучасна бібліотека, Музей архітектури Запоріжжя. Ця територія колись була околицею тогочасного Запоріжжя, яке мало назву Олександрівськ. Та у 19 столітті тут розташовувалося міське кладовище, де ховали містян та видатних діячів міста.
– Трошечки далі виглиб кварталу розташовувалася Пилипівська церква. Це була малесенька церква, зведена на гроші Павла Захаріна, одного з перших голів нашого міста. Церква проіснувала до 1920-х років. Тоді ж її, на превеликий жаль, знесли, тому що містобудівна ситуація того вимагала. Сьогодні стін церкви, звичайно, немає, а фундамент, можливо, зараз ще під землею. І в тих фундаментах, всередині храму, був похований сам Павло Захарін, — розповідає гід екскурсії.
У 20-ті роки церкву не планували зносити. Лише позбутися дзвіниці, куполу і зробити з неї кінотеатр. Але вирішили, що це незручне розташування під кутом до вулиці і до навколишніх будівель. Тому повне знесення було найвдалішим рішенням на думку тодішніх очільників.
Згодом це кладовище закрили, а в 20–30-х роках почалася активна забудова території. Далі група слухачів екскурсії рушила до першого будинку, побудованого в ті часи.
Три споруди в одному будинку і життя студентського кварталу
На межі 19–20 століть у місті Олександрівськ оселилася родина Мінаєвих. Вони займалися виробництвом будівельних матеріалів, і кожен із братів володів власним цегельно-черепичним заводом, ставши провідним підприємцем цієї галузі в місті.
Родина проживала на Калантирівці, раніше називалася Карантинкою. А будинок на перетині вулиць Олександріської та Академіка Чабаненка збудували задля здачі приміщень в оренду.
— Родина залишила досить-таки великий слід на нашому місті. Дуже багато будинків побудовано з цегли Мінаєвих. Тобто вони володіли не тільки заводами, а й різними компаніями, які будували в місті. Наприклад, 3-й корпус Запорізького національного університету або жіноча гімназія. З цегли, яка вироблялася на заводах Мінаєвих, зведено також головний корпус Запорізької політехніки. Більше того, родина не зупинилася лише на заводах — вони вирішили інвестувати у прибуткову нерухомість і таким чином створили мережу будинків, якими володіли, — зазначає Михайло Мордовськой.
Усього 16 будинків у Запоріжжі, якими володіла родина Мінаєвих. А власником саме великої двоповерхової цегляної будівлі з жовтуватими фасадами та червоним дахом був молодший син, Олександр Мінаєв.
Спочатку це були два невеликі будинки, які потім Мінаєв вирішив об’єднати:
— У кінці 19 століття на цій ділянці зводяться два одноповерхові будинки: перший по вулиці Олександрівській, другий по вулиці Пилипівській (Академіка Чабаненка). На початку 20 століття Мінаєв добудовує їм другі поверхи та зводить між ними велику будівлю. Так утворюється масив з трьох будинків, який сьогодні виглядає як один суцільний, хоча насправді це три окремі споруди.
Поруч розвивалися жіноча та чоловіча гімназії, механіко-технічне та комерційне училища, єврейська школа. Ділянка поступово перетворилася на студентське містечко, що стимулювало забудову та здачу приміщень в оренду. На другому поверсі будинку розташовувалися квартири з кабінетами для бібліотек або роботи, орендували їх викладачі, студенти та бізнесмени. Перший поверх слугував готелем для тих, хто зупинявся дорогою.
5-ий корпус ЗНУ як амбітний проєкт минулого
Наступною зупинкою став один із корпусів Запорізького національного університету, або, як згадував екскурсовод, «амбітний проєкт».
Пройшовши вздовж вулиці Гоголя, учасники екскурсії зупинилися біля арки будівлі курпусу. У стелі цієї арки є декоративні заглиблення (кесони). Усередині кесонів розміщені зображення кувшинок. Це символ, пов’язаний із водною тематикою, що напряму відсилає до проєкту Південноукраїнського каналу, для якого будівлю згодом планували використовувати.
Сам же 5-й корпус ЗНУ звели у 1933 році як будівлю Державного банку СРСР у стилі конструктивізму — простому, функціональному, без зайвого декору. Під час Другої світової війни споруда була майже повністю зруйнована, після чого її почали відбудовувати наприкінці 1940-х років і завершили у 1951 році.
Відновлювали будівлю вже не для банку, а для масштабного інженерного проєкту Південноукраїнського каналу. Ідея полягала в тому, щоб з’єднати річку Дніпро з Азовським морем:
— Канал мав дві частини. Перша частина реалізована — це будівництво Каховської ГЕС, Кримського каналу. Друга частина не була реалізована. І ось для цієї частини і будувалася ця будівля. Біля села Терпіння мала бути побудована велетенська дамба, близько 9 кілометрів завдовжки, яка б утворила велике водосховище. Далі канал мав пролягати до Азовського моря. Була передбачена дуже складна система шлюзів, а також судноплавні тунелі під станцією Запоріжжя Ліве. Але після смерті Сталіна цей проєкт не реалізували, оскільки він був надзвичайно складним.
А вже після відбудови будівля корпусу набула рис неокласицизму. З’явилися декоративні елементи, колони складної форми, загальна симетрія та урочистість, характерні для архітектури тих часів. Оскільки проєкт каналу не реалізували, споруду використовували для різних державних установ, зокрема управління сільського господарства. Згодом її передали Запорізькому національному університету, і нині в ній розташовані факультети.
Перша електростанція Запоріжжя не ДніпроГЕС, а та, що в Олександрівському районі
Спустившись вниз група вже стоїть навпроти наступної будівлі:
— Якщо ви думаєте, що першою електростанцією Запоріжжя була ДніпроГЕС, ви помиляєтеся. Ця споруда з’явилася у 1911 році і була першою централізованою міською системою електропостачання. До того часу електрика існувала лише на рівні окремих підприємств. Будівництво станції почалося у 1910 році, і за рік її ввели в експлуатацію.
Позаду пана Михайла розташована витягнута в довжину із теплим світло-піщаним фасадом будівля. Її стіни оздоблені дрібним цегляним візерунком і ритмічними рядами високих вузьких вікон, які надають споруді легкості й впорядкованості. Уздовж даху тягнеться ряд декоративних башточок, що підкреслюють історичний характер будівлі.
Особливу увагу привертає центральна вежа, витончена, багатогранна, з орнаментованим покриттям і гострим шпилем, що впевнено здіймається в небо. Інша башта, більш масивна й стримана, доповнює композицію, створюючи відчуття рівноваги.
— Спочатку у 1911 році у цій будівлі була всього навсього одна арка, але потім збільшилися потужності і добудували іншу арку. Це було буквально через 3–4 роки після введення в експлуатацію електростанції. Як бачимо, друга башта також була з куполом, а один купол не зберігся, на жаль.
Однією з головних цілей станції мало стати забезпечення електрикою трамвая в Олександрівську — ідея належала керівнику станції Феліксу Мовчановському. У 1912 році до міста приїжджала бельгійська делегація, яка перевіряла готовність інфраструктури для електротранспорту і зробила висновок, що це можливо, але через війну реалізація проєкту відклалася до 1932 року, коли перший трамвай таки проїхав по місту.
Історичні події міста на площі Свободи
За мить учасники екскурсії опиняються на одній із головних і визначних площ Запоріжжя — площі Свободи, яка має понад столітню історію.
Спочатку площа мала назву Гойдалкова, оскільки під час Покровських та інших ярмарків сюди приїздили і встановлювали різні атракціони для мешканців Олександрівська. На початку 20 століття площу перейменували на Пушкінську, і таку назву вона мала до подій Української революції. А вже під час революції її було перейменовано на площу Свободи.
— Зараз історики сперечаються, але є думка, що назву цієї площі вигадав лідер Українських січових стрільців, який у 1918 році встановив контроль над містом. Василь Вишиваний, представник габсбурзької австро-угорської династії, під час перебування в місті нібито назвав цю площу Свободою. Адже у 1918 році після того, як більшовики залишили місто, тут зустрілися дві армії: Українських січових стрільців з підтримкою австро-угорської і армії УНР. Тут вони об’єдналися і пройшли спільним парадом саме по цій площі за рік до Злуки».
Активна зміна призначення Народного дому
Одразу ліворуч відкривається вид на будівлю Народного дому, яка відігравала важливу культурну і просвітницьку роль у житті Олександрівська.
Споруда була введена в експлуатацію у 1903 році, а її будівництво ініціювали місцеві братські та культурні товариства. Це відображало потребу суспільства того часу в культурних і просвітницьких центрах.
У 1960 році тут відкрили перший у Запоріжжі музей, а в 1981 році — українську просвітницьку організацію, яка займалася поширенням української культури, літератури, театру та інших ініціатив. У 1930-х роках тут відкрився кінотеатр. Він працював до початку 90-х років, але згодом його закрили.
Різні будівлі на одному клаптику
На іншій стороні скверу відкривається вид на різні за побудовою, стилем та епохою будівлі.
З одного боку, можна спостерігати старі приватні будинки кінця 19 – початку 20 століття, що збереглися з часів Олександрівська. Далі стоять представники конструктивізму Київської школи архітектури, яка відрізняється від харківського конструктивізму особливим баченням житлових будинків для робітничого класу.
Навпроти, через проспект Соборний, розташовані будівлі 1950-х років, виконані в неокласичному стилі середини 20 століття. Цей стиль був масово поширений і застосовувався ансамблево в центральних районах міста.
Поруч знаходиться синагога Кравців, яка обслуговувала ремісників. Вона проіснувала як синагога до приходу радянської влади, після чого її націоналізували і згодом використовували для різних установ. Повернули споруду єврейській громаді лише у 1990-х роках, після здобуття Україною незалежності.
— Була така цікава особливість: у Російській імперії будівництво синагог і будь-яких інших громадських закладів було суворо регламентоване. Їх не можна було будувати, де заманеться. Синагога могла з’явитися лише там, де проживало понад 80 родин єврейської громади. Якщо менше, то дозволяли тільки молитовний будинок, але і його можна було будувати, якщо було понад 30 родин. Крім того, синагоги не мали права будувати ближче ніж за 100 сажнів до православного храму — це приблизно 220 метрів. Тому єврейські громади часто не афішували такі споруди, їх маскували під звичайні будинки або будували всередині кварталів, не виходячи на червону лінію.
Чим унікальні Театр ім. Магара та Театральна площа
Наступною точкою групи був Музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара. Симетрична, урочиста, з високими колонами будівля, яку доповнює трикутний верх фасаду, оздоблений скульптурним рельєфом. На даху височіє композиція зі статуй, яка надає споруді піднесеності й підкреслює її монументальний, театральний характер.
Проте на цьому місці раніше стояла зовсім інша будівля — фінансова установа для підприємців. Споруда проіснувала до 1943 року, коли її зруйнували під час бойових дій Другої світової війни. Ще раніше, у 1930-х роках, у цій будівлі почав діяти перший стаціонарний театр міста, де працювала трупа, яка згодом стала відомою в Україні. Однак під час війни її евакуювали на схід, а після повернення вона вже осіла у Львові, оскільки запорізька театральна будівля була майже повністю знищена.
— Коли місто звільнили, архітектори вирішили не відновлювати стару будівлю, а звести новий театр у неокласичному стилі. При цьому використали частину старих конструкцій. Тобто фактично ми сидимо в новій будівлі, а дивимося виставу в старій частині театру. Проєкт був типовим: такі театри є і в інших містах України, але тут є особливість — бічні портики з входами. Їх зробили через те, що головний фасад вийшов надто близько до червоної лінії проспекту, і щоб це було безпечно для глядачів.
Також цікавою є поява Театральної площі. Її створили вже після зведення театру, коли стало зрозуміло, що через близькість до проспекту неможливо повністю побачити і оцінити фасад будівлі. Тому простір перед театром розширили, прибравши частину забудови, щоб відкрити перспективу і підкреслити архітектуру.
Будинок Якова Лещинського поєднує у своїй історії джаз, мурал та еклектику
На шляху до Свято-Покровського собору учасників екскурсії зустріла одна з найвідоміших і найвиразніших споруд історичної частини міста.
Її звели у 1901 році на замовлення заможного представника єврейської громади Якова Лещинського:
— Ця будівля є уособленням стилю еклектики, коли в одному фасаді поєднуються різні стилі. Верхня частина — це така стримана неоготика, трохи нижче — елементи русько-візантійського стилю, а на рівні другого поверху були деталі модерну, які, на жаль, не збереглися. Саме завдяки цьому поєднанню будівля виглядала дуже цікавою і привертала увагу, тому люди охоче винаймали тут приміщення під житло, магазини чи різні заклади.
З цією будівлею пов’язані й відомі постаті: тут була цирюльня батька джазового музиканта Олександра Цфасмана, який фактично популяризував джаз у СРСР. До речі, саме портрет Цфасмана зображений на муралі однієї із стін будівлі.
Як Свято-Покровський собор вирізнявся з-поміж інших будівель ройону
Пройшовши вздовж проспекту Соборного, перед групою постає світлий, елегантний Свято-Покровський собор, що вирізняється гармонійними формами та витонченими деталями. Його білі стіни поєднуються із зеленими елементами даху, створюючи свіжий і легкий вигляд. Високі вежі з темними верхівками та золотими куполами спрямовують погляд угору, додаючи споруді величності й духовної піднесеності.
Первісно на цьому місці існувала менша церква, яка вже не могла вміщати всіх вірян, тому вирішили збудувати великий Свято-Покровський собор, розрахований приблизно на 700–750 людей. Подібні церкви зводили і в інших містах, але він вирізнявся своїми масштабами: висота сягала близько 54 метрів. Для тогочасного міста з переважно одноповерховою забудовою це була домінантна споруда, яка справляла сильне враження і візуально виділялася над усім оточенням.
Фонтан «Дружба»: оригінал та реставрація
Від місця, де колись стояв кінотеатр «Комсомолець», починалася велика прогулянкова зона. Йдеться про спеціально організований простір між проспектом Соборним і вулицею Поштовою, де поєднувалися сквери, ресторани та культурні заклади. Люди могли спокійно прогулюватися, переходячи від одного місця до іншого. Уся ця територія задумувалася як єдиний пішохідний маршрут, де можна було зупинятися в цікавих місцях і проводити дозвілля.
Окремим цікавим об’єктом є фонтан «Дружба», який зараз фактично не функціонує як фонтан, а існує у вигляді реконструкції. Автором оригінальної композиції був відомий запорізький скульптор Михайло Худас. Первісна композиція вирізнялася високою деталізацією: фігури дітей були дуже реалістичними, адже скульптор працював із натурниками, запрошував школярів, які позували йому в майстерні. Завдяки цьому кожна деталь була ретельно пропрацьована.
Сучасна ж версія є спрощеною реконструкцією. Її створили за допомогою сучасних технологій, фактично відтворивши лише загальний силует композиції. Через це вона виглядає менш виразною, і ті, хто пам’ятає або бачив оригінал, легко помітять різницю. Основна мета цієї реконструкції — гармонійне вписування об’єкта в простір скверу та збереження загального вигляду площі.
Екскурсія добігає кінця, залишивши відчуття, ніби познайомився з містом ближче, дізнався історію його будівель, постатей та подій, які відбувалися навколо. Прогулюючись у Старому місті, мимоволі виникає розуміння, як минуле переплітається із сучасністю, створюючи особливу атмосферу.
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «СОДА» та не обовʼязково відображає офіційну позицію Міністерства закордонних справ Нідерландів або Уряду Нідерландів.