«Ми стали тренувальною базою для росіян»: як зараз виживає Біленьке
Знаєте те відчуття, коли закривається «ваш» заклад? Роками улюблене і рідне місце, де проходили найкращі, найвеселіші, найтепліші і найщиріші моменти. Яке інколи бувало ріднішим за дім. А тут — оп, і все, і немає більше такого закладу. Це як забирають якусь частинку тебе самого. Хоча, здавалося б, це просто заклад. А уявіть, коли так відбувається з цілим селом. Нам не треба уявляти. Бо ми відчули це все на собі у Біленькому. І «закрилося» воно не саме. Це зробили росіяни. Ми побували там нещодавно. І хоч досі не віримо в те, що побачили і відчули, — спробуємо це передати
Біленьке — це доволі велике, насправді, мальовниче село на правому березі Дніпра. Воно не те, щоб вирізняється чимось з-поміж інших сіл по Запорізькій області і в цілому по Україні. Так, тут — одне з найбільших агропідприємств країни, «Нібулон», тут — красивезна історико-архітектурна памʼятка, садиба Міклашевського і пляжі на березі Дніпра. Але це все було якимись особливими магнітами Біленького. І все це — зустрічає війну.
2022 рік. Біленьке залишається якби осторонь. Чи чутно вибухи? Так. Чи видно стовпи диму на тому, небезпечному, березі? Більш ніж. Але тут — спокійно. Працюють магазинчики, ринок, школи і садочки. Люди їздять і ходять, працюють, живуть. Додалися лише ті самі вибухи з протилежного берега. І страх.
Так минає перший рік повномасштабної війни. За ним — другий, приходить третій. Біленьке — все ще осторонь. Воно все ще залишається за рікою. Хай і, після підриву окупантами Каховської ГЕС, вже не такою могутньою. І конкретно сюди, до цього села, фронт не наблизився ні на метр. Але все змінилося. І ці зміни принесли російські ФПВ-дрони.
Не одразу, але ці дрони немов затягнули все село якоюсь важкою, тягучою і темною матерією. Ми не можемо відстежити і пригадати, коли конкретно це сталося. Та в якийсь момент наповнені автомобілями, велосипедами, пішоходами вулиці — спорожніли. Центром панують не люди, які прийшли сюди за покупками чи просто зустрітися на каву або щось міцніше, а вітер і тиша. А наші поїздки сюди стали перетворюватися з «просто робоче відрядження» на «виїзд на прифронтові. Бронежилет і детектор дронів — з собою обовʼязково». А згодом — «Давайте подумаємо, чи варто туди їхати». Бо замість одного дрона їх стали десятки. І звук від них став не чимось дивним і незвичним, а фоном.
Та якщо у нас є вибір, можливість перенести виїзд чи навіть відмовитися від нього, то у тих, хто залишається тут жити, такого вибору немає.
— Ну, я завжди кажу, що людина — така істота: вона під все підлаштується, — сумно посміхається Анна.
Вона — продавчиня у місцевому магазині з розряду «є все». І в неї, станом на зараз, немає вибору, чи бути у Біленькому. Чи чути тут замість людей на центральній площі, шуму автомобілів і скутерів, дитячих голосів на дитячому майданчику, нескінченний свисто-гул російських ФПВ. Адже це — її єдине місце, де вона тепер може жити. Після того, як росіяни відібрали в неї дім, рідний Оріхів.
— Я приїхала сюди у 2022 році, коли Оріхів орки почали вже просто стирати з обличчя землі. І ми обрали Біленьке… Чесно — от просто, як-то кажуть, «пальцем в небо». Але коли ми приїхали, тут так гарно було. Людей купа, все працює: аптеки, магазини, ринок, школа, маршрутки до міста ходять. Ну просто рай якийсь, такий ковток свіжого повітря після того, що ми вдома пережили. Ми і подумати не могли, що все так зміниться. А змінилося. В дуже гіршу сторону. Нам так здається, що росіяни просто тренуються на нас. От просто обрали собі Біленьке як… Я не знаю, полігон якийсь. І просто їхні оці от пілоти, чи хто вони там, просто пускають по нас дрони, щоб відточувати навички керування свої. Ну, бо інакше ми не знаємо, як пояснити таку їхню активність тут. Тут же просто зникла цивілізація вся, — ділиться дівчина.
Вона згадує, як зняли тут будинок, почали облаштовувати його, знайшли роботу і поволі-поволі — спокій. Зʼявилися знайомі, які врешті стали друзями. Зʼявилися можливість вільно дихати і бажання жити своє розмірене, хай не таке, як хотілося і планувалося колись, але — комфортне життя. Зʼявилося дозвілля, і — улюблені місця. Стежка від «Нібулону» до берега, альтанка там, рибалки і літні, і зимові. Напевно, це був той самий «другий шанс».
— Це, от, вже з рік, напевно, як росіяни в нас знову все забирають. Як воно пішло все вниз-вниз-вниз. Тепер і тут — обстріли щодня. Каби і ФПВ, ФПВ і каби. Магазин оцей мій: раніше працювали з 8 до 6 десь, зараз — з 8 до 12. Бо з 12 вже починають літати тут. І людей і так нема, повиїжджали ж всі. А ті, хто залишаються, — не виходять з дому вже у цей час. Їм страшно просто. І вийти — а додому як добиратися? Ми ж на машинах тут перестали їздити, тільки на скутерах тепер або пішки. Бо дрони полюють прицільно на машини саме. І в мене родина — так само. Діти взагалі з хати не виходять. І ніколи, от ні за яких обставин, не залишаються самі без нагляду дорослих.
Анна каже, що нам пощастило. Якось саме цей день, коли ми приїхали, — «тихий». Хоча за ті близько 3 годин, які ми провели в селі, ми щонайменше 4 рази чули ФПВ і ховалися від них. Але це, тепер, по мірках Біленького — тихий день.
По вулицях це теж було помітно. Бо де-не-де, а люди все ж пересувалися. Під деревами, спішно, озираючись довкруги і вдивляючись у небо.
— Добрий день! Дозволите затримати вас на пару хвилин? — ловимо Петра просто на дорозі.
— Добрий-добрий. Та кажіть… А ви що, знімаєте щось, да?
— Так, журналісти. Приїхали до вас, щоб дізнатися, як ви тут живете.
— Та як… Отак і живемо. Пусто он все, бачите? Хто сміливий — той тримається, а так… Виїхали ж всі.
— А ви чому тут?
У цей момент чуємо крики «ДРОН!!!». Це — від поліцейських, антидронової групи, яка бодай якось захищає небо Біленького і всіх, хто залишається під ним жити. Хапаємо чоловіка і його велосипед, тягнемо до узбіччя, де більше заростей. Який-ніякий, а захист.
— А я чого тут, да? А я, доню, тут народився. От там, де я живу, клянуся, на тому ж місці мама мене народила. Дім сам я-то новий вже збудував. Але місце ж саме, двір мій, це ж… Ну моє воно, розумієш? Я нікуди звідси ні ногою.
Далі, поки ми ховалися у кущах, Петро розповів, що збудований ним дім вже також постраждав від ворожого обстрілу. Дрон летів ледь не напряму до його будинку, але заплутався у проводах, де і здетонував. Вікна побило, дах посікло. І, власне, зараз він виходив в центр до сільради оформлювати допомогу на пошкоджене майно. Бо день-то тихий.
Той дрон, від якого ми ховалися, був далеченько. Петро, скориставшись нагодою, поквапився додому. А ми — рушили до серця Біленького, до його центральної площі.
В той момент, як ми опинилися тут, щось всередині завмерло, відірвалося, впало і розбилося. Як? Як це можливо? Ми їздили сюди, ми бачили, яким тут все було. І ці поїздки були не як відрядження, а як мікровідпустка, вихідний. Тут було так тихо, спокійно і приємно. Ми бачили тут те саме Життя. Зараз — це пустка. Зачинені двері. Тиша.
Замість післямови. Від авторки.
За що ми особливо любили Біленьке. Окрім того затишку, яке дарувало це село і людей, які завжди тут були по-особливому теплі. За пиріжки. Їх готували у малесенькій кухні в прибудові до місцевого торговельного центру і продавали з малесенького віконечка. Великі, з купою начинки, гарячі і запашні, за умовні 20 грн, це були найсмачніші пиріжки, які нам доводилося куштувати у Запорізькій області. І це був ритуал: закінчили роботу, прийшли сюди, замовили і за кілька хвилин — цим смаколиком ми фіксували класно відпрацьований день. Росіяни забрали і це. Кухонька — не працює, віконечко — закрито. Не будемо казати «назавжди», але дивимося на речі реалістично.
Так, в порівнянні з цілим життям, домом, це — ніщо. Але все ж. Це ще один маркер і показник. Суто ми, як гості, втратили Біленьке навіть на ось такому рівні. Втратили спокій тут, якусь свою маленьку, але опору. А що казати про інших? Хто втратив тут набагато більше.
Авторка тексту – Анастасія ЛОЦМАН
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «СОДА» та не обовʼязково відображає офіційну позицію Міністерства закордонних справ Нідерландів або Уряду Нідерландів.