Знайти свій берег: як живуть запорожці у Болгарії

З перших днів повномасштабного вторгнення Росія відібрала у багатьох запорожців  рідну домівку, а у всіх українців улюблені курорти, а також можливість зручно та безпечно подорожувати за межі України повітряним, морським, а згодом, на жаль, і залізничним транспортом. 

Потроху почали розвиватися альтернативні напрямки та туристичні шляхи. Сонячна Болгарія стала справжньою віддушиною та прихистком для багатьох запорожців.

Сьогодні ми вирішили поспілкуватися з запоріжцями, що будують своє життя у Бургасі, приморському місті-господарі майбутнього «Євробачення-2027»

Олена Караваєва. Засновниця українського освітнього центру в Бургасі, амбасадорка UN Woman у Болгарії

До 24 лютого 2022 року Олена Караваєва вчителювала у Запорізькому професійному металургійному ліцеї. Після трагедії на Зестафонській 9 жовтня 2022 року, спакувавши найцінніше (стаціонарний комп’ютер сина) в один невеличкий чемодан, Олена вирушила будувати нове життя у тихому передмісті Бургаса — Сарафово, що згодом стало її місцем сили та найтеплішим спогадом часів адаптації. Затишна, як кажуть тут, «маріна» — яхтова гавань, що нагадує затишні плавні нашого Дніпра.

Як людина, що знаходить натхнення та енергію у допомозі іншим, Олена почала з волонтерської діяльності та згодом, завдяки підтримці української діаспори Бургаса, заснувала український освітній центр. Адаптація дітей до нового середовища, збереження української культури та традицій стали життєвим кредом Олени та основним напрямком школи. З кожним роком учнів у класах ставало більше. Попри відсутність реклами, висока якість освіти та «черезтинне радіо» робили свою справу, і освітній центр крок за кроком розширювався.

Також маючи досвід роботи в інклюзивно-ресурсному центрі (ІРЦ), Олена залучала до навчання батьків дітей з особливими потребами, часто власним коштом створюючи додаткові безкоштовні місця для багатодітних родин та малечі з особливими потребами. 

Згодом це сформувало нову мрію Олени — створити тут ІРЦ для українських родин у Болгарії. Проте, як каже сама Олена, усі звершення тут наче виборюються, даються крізь порожнечу та неосяжну тугу за рідним краєм. Тому зустрічі із земляками, рідні, які приїздять у гості на відпочинок, можливість зберігати свою культурну спадщину та допомагати дітям — це паливо, що живить вогник Олениної енергії.

Улюблене місце Олени — культурний центр «Морське казино», живописний оглядовий майданчик та відкрита сцена, де відбуваються українські культурні заходи.

Надія Бежан. Операційна директорка та співзасновниця IT компанії A-Team Global. Організаторка Бізнес Форуму у Болгарії

Майже всі співробітники компанії A-Team Global — це запоріжці, які з перших днів війни гуртувалися та піклувалися одне про одного. Надію, керівницю компанії, війна застала за кордоном. Змінивши декілька країн у пошуках безпеки та нового дому, вона врешті зупинила свій вибір на Болгарії. Море, сонце та близькість до дому пом’якшували кути адаптації, але справжню енергію та натхнення Надія знайшла у допомозі своїм друзям та колегам — як тим, хто також наважився покинути місто і будувати нове життя у Болгарії, так і тим, хто залишився у Запоріжжі.

— Найскладнішим було відчуття втрати кола спілкування з колегами, рідними та друзями, яких розкидало по Україні та світу, — каже Надія. 

Корпоративи, родинні посиденьки, подорожі місцевими курортами з палатками — все це зникло, залишаючи сум та порожнечу. Запоріжці, які знаходили прихисток у Болгарії, так само відчували себе розгубленими та самотніми. Багато хто втратив роботу, бізнес, вибудований роками, та можливість самореалізації через мовний бар’єр.

Саме так народилася ідея створення бізнес-форуму як місця для нетворкінгу, підтримки, можливості інтегруватися та започаткувати щось нове. Долаючи складнощі та вивчаючи специфіку іншої країни, що, наче підводні камені, ставали на шляху, Надії вдалося організувати цієї весни справжню подію, вперше зібравши таку масштабну бізнес-конференцію на березі Чорного моря.

Найбільшим досягненням Надя вважає створення вільного простору для спілкування підприємців та відкриття нових можливостей для тих, хто починає будувати тут свою справу. З огляду на успіх весняного заходу, наразі Надія готує запуск ще однієї більш значної конференції у вересні.

Своїм місцем сили Надя вважає центральний пляж. Тут вона часто зустрічає схід сонця та новий день, сповнений надії.

Дарʼя Нестерненко. Викладачка фортепіано, музикант, арт-терапевтка. Інструкторка з йоги, трансформаційних ігор, звукотерапії

Викладаючи музику у Запорізькій школі мистецтв, Дар’я навіть не уявляла, як зміниться її життя у 2024 році. Прийнявши рішення про переїзд майже одразу, вона розуміла, що воно не буде легким, адже у Запоріжжі та області залишалися рідні, друзі та найцінніші спогади.

Проте згодом, переїхавши у Болгарію, родина Дарʼї знайшла підтримку запорізької діаспори, яка виявилася досить великою у передмісті Бургаса — Сарафово. Дарині це місце нагадало рідне Балабине і потроху стало новим домом. Як і для інших героїв цієї історії, допомога та підтримка співвітчизників стали ресурсом і рушійною силою, аби будувати життя в іншій країні.

Дивлячись, як ця усміхнена жінка випромінює спокій, впевненість та надзвичайне тепло на своїх заняттях, побіжно пояснює болгарською та стрімко кермує вулицями міста, важко уявити, що ще два роки тому вона сама була новачком у цьому великому місті.

Зважаючи на велику кількість жінок, які вимушені піклуватися про дітей та будувати кар’єру з нуля, організація заходів, що дають змогу відпочити, перезавантажитися та поділитися своїми відчуттями, є неоціненною. На своїх заняттях Даша використовує спеціальні звукові техніки та інструменти з чарівним звучанням водограю чи шелесту вітру, які допомагають зняти стрес і дарують відчуття справжнього ретриту. Повертають до часів спокою та затишку, відчуття безпеки та тиші, що через мить не здригнеться новою тривогою.

Жіноче коло, що об’єдналося завдяки Дашиним заходам, — це справжня віддушина та можливість приділити час «для себе», відпочити від безкінечної інтеграційної метушні та боротьби з вітряками імміграції.

Ірина Головіна. UI/UX Дизайнерка. Майстер з розпису на камені. Іконописеця.

Спокійне та розмірене життя Ірини у затишному будиночку, оздобленому власними руками в українському етнічному стилі, обірвалося з першими обстрілами на правому березі. Попри стійке небажання покидати рідний дім, виснажена безсонними ночами та тривогою за близьких, Ірина зважилася на переїзд через рік після початку повномасштабного вторгнення.

Кілька місяців поневірянь країнами Європи, розлука з батьками, які залишилися у Запоріжжі, та страшна аварія, що мало не забрала життя сина Ірини, просто спустошували її. Але підтримка близьких, молитви та справжня козацька внутрішня сила допомогли Ірині подолати всі складнощі та знайти свій новий дім у Болгарії.

Багато років Ірина була регенткою церковного хору й продовжила своє служіння тут, при Поморійському монастирі. Тут вона зустрічала українців із Запорізької, Херсонської та Харківської областей — тих, хто дивом виїхав з окупації, людей, які втратили все та шукали підтримки й прихистку.

Але туга за рідним краєм, схилами Хортиці, міцною родиною, яка раніше щовихідних збиралася у її будинку, виснажувала. Якось, прогулюючись пляжем, Ірина збирала морське каміння та подумала зобразити щось на гладенькому, наче вже підготовленому природою для розпису, камені.

Так з’явилася перша ікона на камені, що стала початком нового творчого напряму та безмежного натхнення. Образи, які Іра майстерно вписувала у неповторні форми каміння, спершу полюбилися прихожанам монастиря, а згодом вони здобули популярність і далеко за його межами. Морські пейзажі, коти та «гларуси» (чайки) ставали новими мотивами її робіт. Тепер кам’яні ікони, які створює Іра, купують паломники та туристи з усього світу. Покупців вражає синергія природних матеріалів і таланту запорізької майстрині.

Каміння, що буквально весь цей час лежало під ногами, створило міцний фундамент для нового життя та перетворилося на частинку Чорного моря, сповнену сонця, віри та миру.

Наші життя так чи інакше поділилися на «до» та «після». Так само, поза власною волею, ми поділилися на тих, хто поїхав, і тих, хто лишився. Але чи може це змінити те, як стискає наше запорізьке серце надмірно солодкий аромат кремезних лип на бульварі Шевченка щотравня?

Чи може змінити те, як, поза всяким сумнівом, у першу суботу жовтня наші ноги несли нас на Покровський ярмарок — загубитися у натовпі незнайомців, а потім повернутися додому з купою чудернацьких покупок?

Чи змінити те, як відчувається перше купання у Дніпрі — наче всі зимові клопоти втікають разом зі стрімкою течією відкритих шлюзів?

Напевно, ні.

Бо де б ми не були, у кожному з нас живе це місто. І всі ми мріємо про одне — про мир і свободу для нашого краю.

Авторка матеріалу – Лілія РОДІОНОВА

Матеріал створений завдяки підтримці спільноти SODA. Дякуємо, що ви з нами. Адже саме ваша підтримка допомагає нам розвиватися й продовжувати працювати для Запоріжжя. Долучитися до спільноти можна за посиланням.