«Життя не почнеться після перемоги»: як вийти із синдрому відкладеного життя під час війни

У людини можна відібрати все, окрім одного: останньої волі — вибирати своє ставлення до будь-яких обставин, вибирати свій шлях.  (В. Франкл) 

Чи знайоме* вам відчуття того, що життя розпочнеться тільки після перемоги? І у лютому 2022 року розпочався один дуже довгий рік, який колись завершиться. 

Синдром відкладеного життя — це адаптивний механізм нашої психіки, який допомагає нам вижити, але ніби стирає відчуття реальності. Один дуже довгий день, в якому важко планувати, щось змінювати і мріяти — цей стан характерний не тільки для часу війни, а й для людей, які живуть у стані кризи довгий час. Сьогодні розберемося, чому так відбувається і як можна себе підтримати. 

Дисклеймер: Фрази написані в контексті узагальнення для легкості сприйняття — не все, що описано в матеріалі, стосується безпосередньо вас. Матеріал подано в ознайомчих цілях без мети образити чи «навішати» на тебе конкретні стани. Ми всі унікальні, і кожен випадок варто розглядати індивідуально.

Для нашого мозку важливим є виживання, а не насичене та яскраве життя. Тому енергоефективність є пріоритетною у будь-які часи. А зараз, коли загроза постійно нависає над головами, все «непотрібне» відсікається з надзвичайною легкістю…для мозку. Але не для нашого внутрішнього критика. Адже ситуації довкола нас змінюються, але вимоги та очікування від себе не зменшуються. В чому це може проявлятися: 

• Зменшення кількості спілкування. Нам стає важко підтримувати соціальні контакти: на роботі, з близькими та друзями. Складно взяти слухавку чи відповісти на повідомлення, а питання: «Що робитимеш на вихідних?» — викликає роздратування. 

• Відсутність сил і бажання займатися справами, які раніше приносили радість. Походи в спортзал стають справжнім випробуванням: не хочеться брати до рук улюблені спиці чи книжки, стає складно сконцентруватися під час настільної гри. 

• Навіть пасивний відпочинок не приносить відчуття полегшення. Сон, перегляд фільму чи обідня перерва відчуваються ніби марними. І навіть дванадцятигодинний сон не відчувається достатнім. 

• Прокрастинація. На роботі легко відволіктися на узор на стіні, складно сконцентруватися на якійсь простій задачі, руки постійно тягнуться скролити стрічку новин, з’являється думка: «Ну зараз ще одна чашечка кави і вперед…»

Чи стали ми лінивими? Абсолютно точно ні. Просто для нашого виживання не так багато речей є насправді важливими, от і все. Мозок діє за дуже простою логікою: «Якщо я нічого не буду хотіти — я не розчаруюсь» — а хотіти чогось — це велика витрата ресурсу (зрозуміти бажання, запланувати, підготуватись, очікувати…), рівно як і розчаровуватись. Занадто витратно і безсенсовно в контексті виживання. Тому дивитись вперед стає все важче: «м’яз» планування і мрій ніби втратив свою форму. На заміну ньому прийшов новий «м’яз» катастрофізації, і з ним думка: «А що, якщо…». 

Це як мрії, але виключно негативні. І от в них в контексті класичної схеми виживання є набагато більше сенсу, адже раніше для того, щоб вберегти себе, можна було подумати: «А що, якщо там в кущах тигр?» — і не ходити повз ті кущі або ходити з другом і великою палкою. 

Але зараз тривог та небезпек стало більше. Набагато більше. КАБи, шахеди, FPV, відключення світла, автомобільні катастрофи, інфляції, хвороби, сварки з колегами, звільнення… невичерпний список того, що є для нас безпосередньою загрозою, і кожна з них завершується нашою смертю (а мозок вміє докрутити до цього навіть без вашого відома, не хвилюйтеся). Адже будь-яка загроза, яку ви бачите перед собою, навіть гіпотетично, є прямою загрозою для мозку. Саме через це на прокручування та перегляд (і проживання!) цих страхів витрачається неймовірна кількість енергії. 

Чи відчуваєте ви себе втомленими після того, як подумали про щось погане? Ось цей стан спустошеності є добре знайомим. І сил на щось «правильне» вже не вистачає. 

Теперішнє відходить на задній план доволі цікавим чином. У дальню шухляду ховаються всі ті моменти, які хотілося б прожити зараз, але думки про безперервність життя залишаються на місці. Хтось купує книжки і не читає їх; хтось переживає за своє здоров’я, але відкладає похід до лікаря; хтось відчуває дуже сильну втому і ледь встає з ліжка кожного ранку, але не визначає дату відпустки; хтось не купує собі нові речі, хоча вже давно пора оновити гардероб… 

«Я живу, але не відчуваю цього» — навіть коли робимо звичні речі і щось приємне для себе. Теперішнє виглядає ніби загубленим, майбутнє натомість дуже наповненим, але водночас тривожним. Адже над ним контролю ми не маємо. Думка в середньому звучить так: «Колись буде добре і можна буде видихнути, але я не знаю, що зі мною буде наступного тижня».

Коли тривога накриває, для нас важливо стабілізуватися в моменті настільки, наскільки це важливо. Повертаючи контроль над собою зараз, ми створюємо необхідну опору на сьогодні і на завтра, тому майбутнє буде сприйматися легше, а теперішнє матиме сенс. 

Сьогодні — наше все.

Для початку вкрай важливо визначити, що знаходиться у зоні нашого контролю. На що ти дійсно можеш впливати? Пропонуємо вам розподілити ці пункти на дві категорії: у межах мого контролю та поза межами мого контролю. 

Наприклад, новини, моє ставлення до себе, ситуація на фронті, мої реакції, наявність світла, дії інших людей, закриття моїх базових потреб, те, як я проводжу наступні 2 години, що я сьогодні їстиму, що мені кажуть інші люди, обстріли, мій графік дня, з ким я спілкуюсь, як я потурбуюсь про свій сон, погода, звички інших людей. 

Наповніть ці дві категорії іншими прикладами з власного життя, які вас турбують, та подивіться, з чого ви можете почати зміни вже найближчим часом. 

З цікавого, на деякі речі поза нашим контролем ми можемо впливати опосередковано, головне — визначити для себе чіткі вектори руху, дії, які можна виконувати, та розуміти, що результати не будуть миттєвими. 

• Ми не можемо вплинути на те, коли закінчиться війна, але можемо підтримувати бригаду донатами. 

• Ми не впливаємо на те, як і коли відбуваються обстріли, але можемо подбати про свою безпеку, переходячи в безпечне (відносно) місце та пройшовши курси домедичної допомоги. 

• Ми не впливаємо на погоду, але впливаємо на те, як ми одягаємося та чи беремо з собою парасольку. 

Так, це не змінює докорінно саму ситуацію, але допомагає адаптуватися до обставин, а не роздавлюватися під їх гнітом.

Насправді жахливо несправедливо, що ми не можемо безпосередньо впливати на більшість речей в цьому світі, але з хороших новин — ми впливаємо на все, що відбувається всередині нас, а це вже окремий цілий всесвіт. І більшість зовнішніх подій нас насправді не травмує — нас травмує наше ставлення до цих подій. Змінюючи своє мислення із зовнішніх факторів на внутрішній стан, ми безпосередньо впливаємо на якість власного життя. Отож, ще декілька рекомендацій щодо зміни фокусу уваги:

Фокус на діях, які залежать виключно від мене! Що я з’їм, скільки кави вип’ю, як відповім на повідомлення, яку навичку опаную, які ритуали впроваджу у своє життя, скільки разів зроблю розминку під час роботи. 

Гнучкість планів! Якщо зовнішні фактори завадять мені зробити ЩОСЬ, я зроблю ІНШЕ і не буду вважати це поразкою. (Якщо не вийде подивитись виставу через тривогу, я піду дивитись на Дніпро і проведу час з собою).

Мікро-перемоги! Для нашого організму маленькі і великі перемоги доволі рівноцінні, тому коли ми радіємо дрібницям, то відчуваємо себе краще. Вдалося знайти сили помити посуд? Супер! Випили водички замість кави? Чудово! Насолодилися прогулянкою по вулиці? Клас! Коли ми щиро радіємо маленьким перемогам, то краще помічаємо контроль над власним життям, і воно починає грати новими фарбами. 

Цінності! Наше життя складається не тільки з цілей, яких треба досягати, а й з того, що для нас є дійсно важливим. Цінність — це те, що в нас ніяк не можна відібрати; це відповідь на питання: «Якою людиною я хочу бути?». В будь-яких умовах ми можемо дотримуватися наших цінностей, головне — дивитись у потрібному напрямку і робити маленькі кроки, які допомагають відчувати себе ближче до себе самого:

• Для мене цінність — любов до близьких, тому я знайду час подзвонити тим, кого люблю.

• Для мене цінність — творчість та саморозвиток, тому навіть попри відсутність матеріалів для творчості я буду насолоджуватися видом вулиці і отримувати натхнення.

Важливо пам’ятати, що перехід «на короткі дистанції» — це не про те, що ми опускаємо руки. Це про те, що ми обираємо інший шлях, який допоможе нам йти до фінішу у більш безпечний та приємний спосіб. Життя триває кожної хвилини і кожної миті. Відкладаючи його «на колись», ми не використовуємо навіть 10% його можливостей, і це зовсім не означає, що потім нам цей збережений ресурс компенсують. 

Все в ваших руках саме в цей момент, лишень використовуйте свої сили безпечно для себе і направляйте в ту сторону, де можна щось змінити. 

Авторка матеріалу – психологиня Вікторія БОГОМОЛОВА