«Життя наново з уламків»: історії переселенців-пенсіонерів з Гуляйполя

В коридорі пахне супом, що кипить на плиті, чути журчання води в крані, шум телевізора та тихі розмови через закриті двері кімнат. Так, нині живуть вимушені переселенці у колишніх гуртожитках навчальних закладів. Вони — пенсіонери і більшу частину часу — вдома, в новому житлі. А з розваг та занять — теревені між собою, улюблені хобі та похід за гуманітарною допомогою. Кого здивуєш життям переселенців на 5-му році повномасштабної війни, та ми спробуємо. Бо від цих спогадів – мурахи на шкірі, а на очах сльози

На годиннику 10-та ранку. Ми обережно, аби не наполохати, стукаємо у двері однієї з кімнат довгого коридору. Нам відкриває Раїса Нижник. Вона не спить вже давно. Жінка — переселенка з Гуляйполя. В рідному місті жила у приватному секторі: мала садок та город, як і більшість містян, тож звикла завжди рано вставати й поратися. Раїса й досі відчуває запах весняних квітів коло свого дому… Дому, якого вже немає… 

— Нашу вулицю розбито повністю. Там вже немає людей. Прямо скиди, скиди КАБів, де щось рухається — кидають, кидають, кидають.

У Запоріжжі пані Раїса проживає від початку повномасштабної війни, з березня 2022 року. Згадує: охочих евакуюватися вивозили автобусами. Тож в один із таких сіла і вона. В руках мала лише одну сумку та документи — все, що подужала й встигла взяти. 10 березня 2022 року — це день, коли вона востаннє бачила своє обійстя. 

— Евакуювалися, бо дуже бомбили вже тоді. Було страшно.

У своїх краян, які виїжджали згодом, упродовж війни все питалася, чи стоять рідні стіни. Але зараз, ковтаючи сльози, каже жінка: немає кого й спитати більше, бо всі виїхали… Немає вже й будинку, вулиці та й цілого міста…  

— Дуже боляче, дуже. Хочеться інколи викинутися з вікна… Ось так ось. Ось так і ми живемо…

Пані Раїсі 73 роки. Перед повномасштабною війною жінка перенесла мікроінфаркт, окрім цього, бачить лише частково та має хворі коліна. Вже тут, у Запоріжжі, після евакуації, їй встановили штучне око, тож завдяки ньому має зір. Пенсіонерка витирає очі від сліз та каже, мріє дожити до закінчення війни, аби побачити радість людей, перемогу та розплату окупантів, які знищили її малу батьківщину.  

— Хочеться дожити до кінця війни, побачити, як люди радіють і як Путін здохне. Хочеться, щоб війна закінчилася і все. Плачеш весь час. Там дітей убило, там молодих убило, там солдати гинуть. Ото таке. 

Одну кімнату, яку ділить навпіл з сусідкою, називає новим домом… Тут в неї є ліжко, трохи особистих речей, здебільшого теплі, мінімально посуду на одну особу та й все. 

— Це курорт у порівнянні з тим, який жах довелося пережити. Під час Другої світової, певно, таких жахів не було. Але, певно, і таких можливостей, як у мене зараз, також не було. Все тут є: тепло, світло, я не знаю, чого б тут не було, тут все є. Що нам, пенсіонерам, треба, аби дожити… Тільки війна і нічого не радує… Ні ця кімната, ні цей курорт…

Пані Раїса сміється через сльози, бо називає своє життя, яке спакувала в одну сумку, маленьким курортом. Але от шикувати в новому житті не доводиться: щомісячний дохід складає 6300 гривень: 4300 — пенсія і 2000 — державна допомога як внутрішньо переміщеній особі. Тож, те, що за нову домівку можна не платити — дуже рятує. Оскільки гроші йдуть на лікування. 

— Все болить, але що зробиш — це вже старість, стара я, — сміється жінка. 

Сили триматися пані Раїса знаходить у спілкуванні з таким ж, як і вона, переселенцями, зокрема з Гуляйполя. Спільну біду ділити легше. Та й спогадами можна смакувати разом, бо що ще лишається? 

— Після перемоги хотілося б повернутися додому. Я думаю, що такі як я, пенсіонери, повернуться, ми всі хочемо. Повернуться особливо ті, в кого хоч якісь стіни будуть, а от молодь — ні. Що їй там робити?

В сусідній кімнаті на нас вже чекає Зоя Яковенко. Вона якраз доварила суп, запах якого ми унюхали, як тільки зайшли до загального коридору. Сьогодні на обід буде курячий зі спагетті. Жінка одразу вимкнула вогонь на плиті, швидко все помила під цівкою води.

— Економлю, як вдома. Вдома ж все своє було, і за комунальні треба було платити немало. Тож звикла економити, тож тут так роблю, а нащо ж витрачати багато. В мене ж пенсія 4600 грн — це зараз трохи вже підвищена, а була ще менша, а ще ж нині 2 тисячі допомоги від держави… Бо я ж — переселенка, — стих додає через паузу жінка. 

Пані Зоя виїхала із Гуляйполя 30 березня 2022 року. Взяла з собою так само, як і пані Раїса — лише необхідне, закрила квартиру і поїхала. 

— Чи назавжди? Ой, не знаю, як далі буде, поки у Запоріжжі. Та чи надовго?

 

Зої Яковенко 75 років. Все життя вона прожила у квартирі. Після того, як виїхала, стежила в соціальних мережах за життям міста, чи встоїть… 

— Якщо там вже суцільне бомбардування, як в Сирії, що там може вціліти? Звичайно ж нічого.

Пані Зоя згадує, довгий час не могла змиритися, що довелося покинути рідний дім, а все життя вмістити в одну кімнату.

— Хіба ж я думала, що на старості років залишуся без нічого. Все своє, зароблене, втрачу і буду як студентка жити. Перший час, звісно, дуже плакала, ночами не спала. А що, чим я можу допомогти? Тільки собі гірше, здоров’ю шкоджу. Потім ходиш — усе з рук валиться, голова болить. Тільки гірше від цього. Що буде, те й буде.

Жінка самотня — лише друзі та знайомі, які вже стали як рідні, бо біда єднає. Пані Зоя погано рухається, бо має проблеми з ногою: коксартроз кульшового суглоба та гонартроз колінного суглоба. Тобто зношені стегновий і колінний суглоби. Тож здебільшого сидить в кімнаті.

— Тим паче, що я не дуже швидко бігаю, малорухомий такий спосіб життя веду. То мені дуже важливо, щоб всі зручності були поруч.

Через вікно дивиться на вулицю і виходить до сусідньої кімнати, коли-не-коли подивитися телевізор, новини. Найбільші ж розваги — це кросворди, плетіння серветок та килимків і теплі балачки з гуляйпільцями. В кімнаті в жінки тісно, але затишно. Навколо лежать плетені різнокольорові кружальця.

— Оце дізналися тут люди, що я плету, то приносять мені старі речі, якусь тканину, я ріжу та й плету всіляке. Таке: серветки, підставочки, килимки. Сусідці моїй дуже подобається, то я і для неї стараюся. Займаю і руки, і думки. Хоч і важко довго сидіти зігнутою. Але я при ділі, і важкі думки в голову не лізуть — це мене рятує.

Чуємо дзвінкий жіночий голос за дверима кімнати пані Зої. Трохи запихканий. Розуміємо, що, можливо, потрібна допомога. Виходимо, а то з магазину повернулася Раїса Алфьорова. Вона побачила нас та одразу запрошує до себе. Потім через хвильку просить почекати, переживає, що недостатньо причепурила кімнату для гостей. Тож ми чемно стоїмо в коридорі і підглядаємо у шпаринку.

— Ой, треба було б нову скатертинку, та й килим якийсь завузький. Дістань апельсинок, і десь там ще печиво було. І чайник скоренько набери, — чуємо ми через прочинені двері розмову з чоловіком пані Раїси. 

Жінка дуже нервує, майже одразу починає плакати та вибачатися. Каже, що скрізь сльози, що ще не звикла до нового місця, не звикла не ховатися та приймати гостей.

— Ви мене пробачте за мої сльози, просто, знаєте, нерви не в порядку після того, що було пережито там.

Пані Раїса виїхала разом з чоловіком з Гуляйполя до Запоріжжя у листопаді 2025 року. Не вірили, що покинуть рідні краї, збиралися там зимувати. Жінка медикиня, тож тому й довго не евакуювалася.

— А як же я кину людей. Там же ще люди залишалися. А обстріли постійні, хто ж допоможе. Ми ж там збиралися зимувати, бо треба було ходити на роботу. 

Будинок Раїси окупанти розбили ще у 2023 році. Тож жінка ночувала в селі Варварівка, що за 10 км від Гуляйполя, а вдень — завжди була у рідному місті. 

— Ми там жили 4 роки без тієї електроенергії. Вода у нас була, навіть страшно сказати, яка була. У Гуляйполі ми чекали, виглядали тих пожежників, що нам привезуть тієї води, щоб набрати відра.

Від чаю відмовляємося, а от апельсинками смакуємо. Подружжя не може нарадуватися, що нарешті у відносній безпеці та в своєму куточку. Хоч кімната і маленька, але дуже затишна… Пара потихеньку відтворює свою малу батьківщину, аби хоч трохи було відчуття дому, бо то найважливіше.

— Нікуди зовсім було нам їхати. Де жити? Ми ж їхали, не знали як ми, і де ми будемо жити. Тому що там залишилося все. Знаєте, як на війні, це дуже важливо, що ти не покинутий, що ти не сам, що люди за тебе турбуються і переживають.

Жінка знову плаче, а разом з нею хочеться плакати і нам, бо не просто намагаєшся зрозуміти той біль, а його відчуваєш. Життя, яке було, — зруйноване вщент. А нове будуєш вже з уламків, здебільшого зі спогадів та мрій. Пані Раїсі 60 років. Чи повернуться вони з чоловіком колись додому, якого немає, питання без відповіді. 

— Нічого, якось буде. Життя є, і це — головне. А ще у нас є наші спогади — їх не відібрати. Знаєте, зараз ми радіємо тиші та спокою, хай і відносній, але ж у своєму безпечному куточку.

Всі троє мають різний життєвий досвід, різний шлях, але одну спільну долю — вони переселенки, які втратили все в рідному Гуляйполі, але не віру та силу духу. Вони не поїхали далеко, а осіли у Запоріжжі, аби бути ближчими до батьківщини, бо так легше переживати біль, що єднає. 

На початку 2026 року в прифронтовому Гуляйполі залишається менше ніж 150 цивільних жителів, здебільшого це літні люди. Нині офіційно місто знаходиться під контролем Сил оборони України, але є гарячою точкою, де відбуваються інтенсивні штурми окупантів. 

Авторка матеріалу – Леся ЛЕСЮК

Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «СОДА» та не обовʼязково відображає офіційну позицію Міністерства закордонних справ Нідерландів або Уряду Нідерландів.