Зарічне: тиша під прицілом російських дронів

Дорога до Зарічного побита війною. Найближчий умовно великий населений пункт — затягнута антидроновими сітками і сильно спорожніла Комишуваха, від неї — вже понівечений КАБами один єдиний міст. Але якщо там, ближче до Оріхівської траси, ще бодай якось жевріє життя, тут — його більше немає. Перед очима — порожнеча, у вухах — тиша. І єдине, що змінюється у цьому застиглому кадрі, — звуки вибухів і пробігаючі повз покинуті тварини. Та ще буквально місяць тому тут все було інакше. Ми побачили, як війна і російська зброя змінили життя цього села 

У 2023 році Зарічне прогриміло на всю країну, коли військові РФ завдали сюди удару по шикуванню особового складу бійців 128 окремої гірсько-штурмової бригади. Це сталося 3 листопада, і це був перший за всю війну сильний обстріл цього села. Люди оговтувалися від нього. І ще цієї осені, з памʼяттю про ту трагедію, жили своє життя у рідному селі. Жителі приватного сектору — підрізали та ховали виноград, мульчували городи і планували, що будуть садити навесні. А жителі багатоповерхівок — вивішували у дворах білизну, зустрічалися один з одним на теревені під підʼїздом. 

— Я жив на тій вулиці, куди прилетіло. Дивом, що в той момент мене не було там. А дружина була. З батьками і братом своїм. Ну, що. Поранення, ампутація, лікування і реабілітація, а зараз — вже протез і адаптація з ним. І все це в Австрії. А я — тут. Вона каже: «не можу повернутися, сил немає, страшно дуже». Я казав, що не можу виїхати. Бо і залишки дому, і квартира друга в мене тут. 

Це Олександр Панченко. Все життя він провів на ці 2 населених пункти: життя — у Зарічному, робота — у Комишувасі. Та сьогодні йому вкрай важко і сумно промовляти те, що з оцим своїм життям він все ж змушений був проститись. 

— Безпекова ситуація. Я з тиждень десь як виїхав, бо тут неможливо вже просто. І дрони, і КАБи. А дрони — які хочте. І шахеди, і ФПВ, і молнії. Воно, знаєте, як. Коли то чуєш — здається, що звик. А коли воно вже зовсім ось тут, поруч, і безперестанку — ризикувати не хочеться вже, — ділиться Олександр. 

Його квартира — у 5-поверховому будинку, у доволі густозаселеному, як для такого села, районі. Та від того населення сьогодні — лише відголоски. І вони в усьому: у все ще охайних клумбах під підʼїздами, у дитячому будиночку, де все ще розкидані іграшки; у альтанці, де, скоріш за все, дорослі провели не один затишний вечір. 

А буквально за пару поворотів звідси — приватний сектор. І та сама вулиця, яка першою потрапила під російський удар. Чи знала тоді вона, і її жителі, що вони точно будуть не останніми? 

За майже півтори години у Зарічному ми зустріли 5 людей. Олександр, з яким ми сюди і приїхали, аби він показав нам, яким зараз є його дім. Ще 3 жінки — під одним з підʼїздів у його дворі. Жваві і голосні панянки не схотіли спілкуватися з незнайомцями. А коли почули звуки ворожих безпілотників — швиденько втекли. Пʼятим був чоловік у приватному будинку. 

— Пане, добрий день! Не відволікаємо?

— Га? Від чого? Ви ж бачите, виноград он вʼяжу. 

— Та бачимо. Хотіли запитати, як ви тут. Не страшно виноградом займатися, дрон же збили тільки що 

— Та, — чоловік видає невдоволений звук і з ще більшим завзяттям вʼяже той виноград. 

— Розкажете, як життя у вас зараз тут? 

— Та не хочу. Нє, не хочу, до побачення, — нам залишається тільки подякувати і, побажавши тихого дня, наскільки тепер тут це взагалі можливо, рушати далі. 

Дорогами не їде ніхто, окрім нас. Ані центральною асфальтованою, ані — ґрунтовими поміж хат. Тут все ще панує тиша і порожнеча. А ті відлуння, що вдається почути, долітають звідкись здалеку. Поки що.   

— В росіян тут графік вистаканився, — говорить Олександр. — Після 12 дня тут умовно тихо і спокійно. Але це ми тільки про КАБи ж. По дронах — ні. Літають, коли захочуть. 

Ще один двір багатоквартирних будинків. Його заливає весняне сонце, на дахах вже двоповерхівок — розриваються у співах птахи. Але життя тут — немає. Під фасадами — бите скло, у вікнах — або уламки того самого скла, або вже ОСБ-дошки. І в цьому всьому — двоє стомлених, але привітних пенсіонерів, Любов та Анатолій. Вони — сусіди. Одні з 4, хто залишився на весь 8-квартирний дім. 

— Ти кажеш, шо пенсію там як получать. Та як, господи, її ж зараз де завгодно можна получить. Ти ж оно на карточку получаєш 

— Та получаю, але ж то зняти десь нада. Ну в городі да, там же ш працює всьо 

— Ну, а я тобі за що, — сусіди переговорюються, сидячи за столиком перед своїм будинком. І радо зустрічають нас. 

Анатолій підкурює ще одну цигарку. Любов розповідає: вона тут, з чоловіком і сином, усього місяць. Вимушені були переїхати з Новояковлівки, що за 9 км звідси. Бо від їхнього рідного села військові РФ вже не залишили нічого. Тоді, коли виїжджали, керувалися простим: у разі чого — звідси найближче додому. Та і тут же ш тихо. Але все змінилося докорінно. І Любов точно памʼятає, коли це почалося. Знову — 24-го лютого. 

— Ці паскуди тоді людей тут вбили! Прилетів один КАБ отам, і ще один з іншої сторони, і ще один — отут прям, через дорогу. — Трьох людей вбило тоді! — згадує жінка. — І зараз тут страшно — не передати. Як починають у 4 вечора гехкать і до 10 ранку. Тоді перепочинуть трошки і знову. Кругом вже побите все, людей нема взагалі, потікали всі. А хто є — ото такі, як ми. В магазин вискочили, і хутко-хутко назад, ховатися. 

— А що, магазини працюють ще? 

— Та де там! Було 2 хороших, великих. А зараз одне таке: щось там з-під валу продають і все. 

Любов описує, як моторошно стало тут жити. Що до кожного звуку прислухаються так, наче він може стати для них останнім. Що зайвий раз намагаються не виходити з дому. А коли сидіти в 4 стінах стає неможливим — ось так вийти під підʼїзд, аби хоч свіже повітря відчути — це максимум розваг і відпочинку, який вони можуть собі тут тепер дозволити. 

— А дозвольте запитати, а чого ви не виїжджаєте? Ви кажете, що всі поїхали, а ви? 

— А і ми будемо. Зараз тільки дозберемося, поїдемо в місто, подивимося ту хату, що знімати нам, і все. Викликаємо волонтерів — і будуть вивозити нас. 

— Ага, тобто ви готові вже їхати, не будете залишатися тут, чекати чогось 

— Та хвате. Вже там вдома начекалися. Ні, будемо їхати. 

До початку повномасштабного вторгнення у Зарічному проживало близько 1,5 тисячі населення. Зараз залишилося близько 100. Як розповідають місцеві — хтось не готовий покидати рідний дім, в когось тут — лежачі рідні, яких і не покинеш, і вкрай важко вивозити. А хтось, як-от Любов, приймає рішення і готовий виїжджати та просто чекає того самого дня, коли це станеться. 

 

Ще минулого місяця, до того страшного обстрілу, на покинутих дитячих майданчиках можна було побачити дітлахів. А на мотузках, розтягнутих між стовпами у дворах багатоквартирних будинків, хтось сушив білизну. Тепер же по порожніх вулицях снують десятки покинутих тварин. Колись квартирні коти і сторожові собаки з приватних хат — ті, хто завжди міг після прогулянок повернутися додому. А тепер — їх у цих домах більше ніхто не чекає. 

— Що ж ці росіяни падлюки наробили, це ж нада! Стріляють по нам, дітей наших вбивають. Манюнючок отакусеньких! Та чи в них матерів нема, чи вони безсердечні там всі? Ай… Пішли вони, сволочі, до бісової матері, ті росіяни! 

Любов протирає очі. Анатолій робить останню затяжку своєї цигарки. Ми — хочемо вірити, що з ними все буде добре, вони будуть в порядку, а їхнє село — для когось рідне, а для когось те, що майже встигло стати таким, вистоїть.

Авторка матеріалу – Анастасія ЛОЦМАН