Запорізькі теревеньки: про що говорять на вулицях міста
А ось на нашу суб’єктивну думку, те, про що говорять на вулицях, — більш відверте, більш життєве. І головне — коли це розмова віч-на-віч, то це більш правдиво та чесно.
Тож давайте послухаємо всі разом…
«Соціально занедбані»
Неподалік від парку Трудової слави є крамниця. Поруч на узбіччі сидять дві особи чоловічої статі та щось дуже повільно п’ють із пластикової пляшки. Час від часу вони чіпляються до випадкових перехожих.
До крамниці проскакує літній військовий. Молода продавчиня до нього:
— Ой, що, і до вас чіплялися бомжі?
— Та то… Хоча які вони бомжі? Вони соціально занедбані.
— А хто ж їх занедбав?
— Так вони ж самі себе, — відповідає військовий з обвітреним лицем.
І тут же пригадує, що нещодавно в них був один такий мобілізований: «повипивав усе — і одеколон, і спирт». Хоча, каже, нормально служить зараз, відносно.
Обличчя по різних сторонах прилавку розходяться у посмішці. Вона традиційно бажає йому берегти себе, а він їй — тихої ночі. Звісно, вони бачать один одного вперше і, напевно, востаннє…
Сучасність
Батьки школярів, стоячи в черзі, розмовляють про сучасні технології та мріють:
— Ці сучасні технології мене просто з глузду зводять!
— А от якби вони були корисні, тим більше, діти їх постійно вживають.
— А я, наприклад, хочу, — каже одна мама замислено, — щоб я бачила все, що переглядає моя дитина. Такий собі своєрідний контроль.
— Ой, — позіхає інша, — контролювати то можна, але чи ти все проконтролюєш…
Далі стоять замислено…
Про сучасні виклики
Недалеко від однієї з пожежних частин після роботи ДСНСники обговорюють нещодавні прильоти, влучання по заправках та паливовозам. Нарікають і нервово палять:
— Це ж якраз пригадай, за стіною пивзаводу було.
— О, так там одна людина загинула.
— Ага, згоріло три машини із п’яти.
Далі переходять на більш серйозний тон:
— Взагалі-то, в нас в області ми до цього не готові. Це ж водою не потушиш. Приїхав якийсь-то КамАЗ 88-го року з піною, трошки попрацював — та й здох.
— Ой, в страшні часи живемо… Ну хоч доплати маємо, хоча я їх не хочу, бо кожного ранку з донькою на зміни йдеш — наче прощаєшся…
Далі всі мовчки випивають і замисленно мовчать.
Про війну і про майбутнє
Зустрічаю біля кав’ярні в районі Малого ринку двох жіночок. Одна ділиться:
— А я на емоціях: нещодавно біля школи бачили діти, як працювало ТЦК. Мій малий прийшов такий схвилюваний — усе це розповідав.
— Ой, подруго, коли це вже все закінчиться…
— Тому мій зараз списується. Дитина закінчує школу — і ми виїжджаємо. Бо я не хочу, щоб його отак колись крутили. Та й він сам каже: після того, що побачив вживу, не хочу жити в цій країні.
Були й більш оптимістичні перехожі на моєму шляху. Компанія двадцятирічних жваво обговорювала новий маршрут на Набережній:
— Клас, нарешті його запустили. Шкода, звісно, що води немає.
— Що ти ото починаєш, — перериває його інший молодик, — будемо ходити тепер у Пул і Біч на басейни, тепер можна дешево повертатися додому, а не платити шалені гроші на таксі…
Тож місто живе, теревенить, обговорює, сперечається, вірить і зневірюється. Все як у будь-якого живого організму. А ми продовжуємо спостерігати та розповідати вам. Слухаємо, живемо та обговорюємо разом із SODA.
Автор — Славко Твердохліб
Славко Твердохліб – журналіст, який пішки з окупованого Маріуполя дійшов до Запоріжжя. Наше місто стало для нього другим домом. Він любить шукати ексклюзиви не в інтернеті, а серед людей на вулицях міста. Славко завжди там, де цікаві історії.