«Їх чекає горе в майбутньому, але що нам з того»: як живуть люди в Мар’ївці без зв’язку під обстрілами

Розбитий центр села. Порожні вулиці, закриті магазини… Люди, які рухаються швидко, подекуди на велосипедах, затримуються на кілька слів. Відсутність мобільного зв’язку, неможливість стежити за повітряними тривогами. Життя на паузі. Нас зустрічає Мар’ївка  

Промінчики сонечка ніжно лоскочуть обличчя. Небо блакитне-блакитне, і хмаринок не видно. За вікном автівки швидко змінюється пейзаж полів на лісосмуги, а згодом і на півпорожнє село. В руках тримаємо «чуйку», прилад, який допомагає фіксувати в небі ворожі дрони та швидко від них ховатися. Ми в’їжджаємо в Мар’ївку. Вулиці майже порожні. Закриті магазини. Трохи некомфортно. Починаю думати, чи не виїхали взагалі звідси всі люди…. Вулиці наче й цілі, не так, щоб в руїнах повністю. Бо саме такий вид зараз, на жаль, часто мають прифронтові населені пункти. Вирішую їхати в серце села — в центр. Адже найчастіше там зустрічаються місцеві: хтось на закупи, хтось у справах, хтось просто гуляє.

І таки так: в центрі зустрічаємо людей. Бачу відкриті двері магазинів і розбиті будівлі. Попри те, що центр розбитий, місцеві все одно якось гуртуються в ньому. Зазираю в магазин, хочу купити водичку, бо сонечко припікає добряче. Заодне питаю у продавця, як з торгівлею. Бо під час війни є два шляхи розвитку малого бізнесу: або стабільна робота, бо основні покупці — військовослужбовці, які їдуть транзитом; або ж справи геть кепські, бо через обстріли люди масово виїжджають, а постачальники не заїжджають. 

— Та працюємо потрохи, не так активно, як раніше, бо в нас-то спокійно було раніше, а оце з цього червня й продихнути, кляті окупанти, не дають, — каже продавчиня.

Неподалік від магазину зустрічаю жіночку. Пані Марина їде на велосипеді. Я махаю їй, аби вона зупинилася. Місцева жителька злазить з двоколісного транспорту, але продовжує його котити і йде поруч. Розумію, що вона або поспішає, або не дуже хоче розмовляти. Питаю Марину, куди так поспішає. А собі думаю, взагалі-то сьогодні робочий день, може, жінка виїхала в обідню перерву у справах.

— Літає все тут над головою страшне, все розбивають. Нічого хорошого. Магазини побили. Шкода. Ще 3 магазини працюють. Ці, що далеко, то ще дійти до них треба. Але виїжджати не хочу. Куди їхати?…  Колись і свята, і ярмарки були — так добре було… Багато виїхали. Я ось на велосипеді їжджу, щоб швидше було.

Бачу поряд ще жінку, що порається коло паркану.

— Правильно, Маринка каже, що все розбивають. Ви ж подивіться, з ким вони воюють: з квітами на клумбах, зі старим клубом, із закритими кіосками. Звичайно, дуже військові цілі. Просто знищують все і нас ото і все.

Йдемо далі центром. І дійсно, перед очами постає розбитий магазинчик, про який мені казала пані Марина щойно. Підходжу ближче, особливо не сподіваючись там когось застати. Товару ж немає зовсім — то що робити людям на руїнах? А ні, помиляюся. Всередині щось пересуває чоловік. 

Це пан Анатолій — він власник цього закладу. Я заходжу всередину і застаю картину: розбиті стіни, стеля, порожні стелажі, де колись точно ще був товар, порожній холодильник, де нещодавно ще зберігалося морозиво, яким ласували в спекотні дні, і пластиковий стілець, знаєте, такий, який виносять влітку під парасольки великі коло ларьків пити квас, пиво і теревенити. А пан Анатолій тим часом намагається якось облаштувати той гармидер із залишків стін і фурнітури. 

— Їх чекає горе в майбутньому, але від цього не легше. Ми завжди так приймали росіян, а їм виявилося мало. В мене і рідня там є, але я з ними не спілкуюся, не можу. Навіть цей магазин брат допомагав колись будувати, що в Росії живе. Ото хай побачить, що наробили. Як це: прийти в чужу країну і таке зробити. Ми дуже добрі до них, дуже. А не треба їм ніколи була наша доброта.

Анатолій розповідає, що нині село їхнє почало чи не щодня страждати від атак окупантів. Прилітає все: і Шахеди, і FPV-дрони і КАБи. Розбивають дуже центр міста і намагаються знищувати і магазини і пошту. 

— Б’ють по відділеннях Нової пошти. В мене в магазині була, то розбили і її, і магазин. Я вже тричі намагався щось лагодити, і прилітає знову й знову. Війна не буває з хорошим обличчям.

Я питаю Анатолія, чи він далеко живе від центру і чи цілий його будинок. 

— Недалеко, ходімо, покажу, що в мене вдома.  

Чоловік живе в цьому будинку з 1986 року. Все своє життя щось добудовує, щось змінює, обживається. Як і всі в селі. Коло хати завжди є робота. Показує нам своє обійстя, яке також постраждало від КАБів. Згадує той день, коли дивом вижили з дружиною.

— Оце як магазин вже тричі хотіли відновити, точно так само і будинок. Вже і шифер свіжий привезли і мали дах накрити, і не встигли — знову приліт. А одного разу взагалі не знаю, як вижили. Дивлюся: летять КАБи від Біленького до нас, у Мар’ївку. Я дружині кричу: «Ти чого у вікно дивишся — бігом ховатися». Ми тільки встигли вибігти в коридор, і як почало бити: один-другий-третій-четвертий. Ми притислися, полягли на підлогу і чекали. Якби в тій кімнаті лишилися, то нас би там і поховало. Боженька нас врятував.

В хаті також потрощено все: стоять зламані меблі, полиці, фото видніються, якісь нагороди, посуд. Здавалося б, речі, які символізують мирне, нормальне життя кожного. А ні — зараз все з присмаком війни. 

— Ви бачили, поруч з будинком побита автівка стоїть. Ох, скільки на ній відкатали по всій Україні. Їздили з дочкою на турніри, — розумію, чиї то нагороди. — Мене дуже сильно лякає, що в майбутньому наші діти можуть почати спілкуватися, дружити з росіянами — ось це страшно. Ви ж знаєте історію і як все відбувається. Ось цього дійсно треба боятися!

Чую нявкіт кішки надворі.

— О, кішка моя прийшла, їсти просить. Ходімо годувати.

Повертаюся в центр. Бачу відкриті двері адмінбудівлі. Прямую до них. На робочому місці застаю приємну жіночку. Це фахівчиня з соціальної роботи, Олександра. Питаюся у жінки, як з магазинами в селі, бо знаю, що це важливий фактор — мати змогу закупитися продуктами, і в селах це болюча тема зазвичай.

— Працюють, але їх вже залишилося мало. Якщо до цього працювало більше 6 магазинів, то зараз працює 2–3 і все. Продуктів, звичайно, менше, тому що постачальники до нас бояться їхати. Залишилася і невелика кількість продуктів, тому що вже в магазинах все закінчується.  

Олександра додає, що окрім цього багато місцевих їздить на закупи й до Запоріжжя. Купують і собі, і родичам, і сусідам. 

Питаю і про настрій, який панує серед населення. Оскільки село обстрілюють дуже лише з червня і, на щастя, розбитий лише центр, а не кожна хата, як часто зараз можна побачити.

— Так-так, дуже сильно нас обстрілюють з червня. Але люди не чекають на біду, стараються вивезти дітей і самі виїжджають. Здебільшого залишаються пенсіонери або чоловіки, тобто дружина з дітьми їде, а вони на господарстві, за будинками приглядають. На роботу йдуть перебіжками: якщо нічого не летить, то йдуть, якщо щось летить, то намагаються ховатися», — стає зрозуміло, чому пані Марина так поспішала. — Швидка допомога приїжджає, але вже не сидить на місці. Поліція підвозить поранених, евакуює людей або хто може на своєму транспорті виїжджає. Це якщо обстріл і щось трапилося. Світло дуже часто вимикають, якщо обстріл, то і газу немає. З водою складно: у людей тут свої колодязі, скважини, але все одно з водою складно. Але Укрпошта приїжджає. Це добре. 

Я собі думаю, дійсно добре, бо це показник, що не все втрачено для села, хоча це і ризик для працівників Укрпошти, але життя в Мар’ївці, значить, є.

Я питаю пані Олександру про проблему зі зв’язком. Бо скільки я в селі, то у мене відсутня мережа і немає інтернету, а відповідно, я не отримую сповіщень. Не можу вільно і селом погуляти, бо не чую сигналу про повітряну тривогу. Це моторошно. З одного боку, наче живеш без війни, можеш на декілька хвилин/годин забути про небезпеку, а з іншого — перебуваєш у постійній напрузі. В нас з водієм то є «чуйка», але вона попередить лише про дрони. А в місцевих такого детектора немає.  

— Сповіщень немає про небезпеку, і оголошень про це немає в нас селі дійсно, — продовжує Олександра. — Дуже важко, коли ти не знаєш, чи є тривога. І немає інтернету, а коли обстріл, мобільний зв’язок взагалі не працює. Але поки рішення цієї ситуації немає. Чесно, не знаю, чи буде і яке може бути. Орієнтуємося на звуки. Тому ж і люди виїжджають, бо нервуються дуже.  

До повномасштабного вторгнення у селі Мар’ївка проживало приблизно 1600 осіб. В тому числі до населеного пункту переїжджали і переселенці. Зараз залишилося близько половини разом з ВПО. 

Я прощаюся, сідаю в наше авто, тримаю «чуйку» в руках, яка то сигналізує, то затихає, ловлю вже палючі промінці сонця на обличчі і рушаємо в дорогу. Знову за вікном види села, лісосмуги, поле, і в голові засіли слова Анатолія: «Мене дуже сильно лякає, що в майбутньому наші діти можуть почати спілкуватися, дружити з росіянами — ось це страшно. Ось цього дійсно треба боятися!» 

Авторка матеріалу – Леся ЛЕСЮК