«Я не відмовилася від мрії — війна змінила лише місце її втілення»: оріхівчанка, яка будує нове життя у Запоріжжі

Сонячна усмішка, очі, в яких водночас бринять сльози й танцюють пустотливі бісики, невичерпна енергія, ніжність, що поєднується з внутрішньою силою. Саме такою є 32-річна Анна Карсакова — оріхівчанка, яка через війну стала внутрішньою переселенкою, але не втратила віри в себе. Сьогодні вона впевнено будує нове життя у Запоріжжі 

Як дзига крутиться на одній нозі? Одну мить тут, а іншої — вже кудись біжить. Я зустрілася з Анею в спортзалі. Ми обрали це місце для зустрічі зовсім не випадково і не тому, що я раптово стала шаленою фанаткою спорту. Жіноча студія — це мрія, яку дівчина втілила саме тут, у Запоріжжі. З перших хвилин знайомства я зрозуміла, що оріхівчанка — це той тип людей, які вміють ховати біль і дозволяють собі бути вразливими наодинці, а для суспільства — це особистість, яка хапається за все і одразу, підтримує будь-яку ініціативу, досягає цілей і підкорює крок за кроком вершини. 

Знайомство з оріхівчанкою 

Анна народилася в Оріхові. Зростала, реалізовувалася й будувала мрії саме в рідному місті. Дівчина має кілька освіт, зокрема закінчила Оріхівський сільськогосподарський технікум, а згодом і педагогічний університет. Ще в школі вона була активною, ініціаторкою всіх витівок, організаторкою всіх свят. Я зовсім не здивована, оскільки бачу, як горять ідеями її очі. Після навчання в Ані не було мрії виїхати у величезне місто і будувати життя там, як часто буває у молоді з малих містечок. Навпаки, дівчина чітко розуміла, що хоче втілювати свої амбіції саме на малій батьківщині.

— Я не знаю, як вам описати: я шалено люблю Оріхів. Я в Запоріжжі вже скільки років, але й дня не буває, та що там дня, за день по кілька разів згадую Оріхів. А якщо перебираю архів зі світлин, то все, сльози гарантовані на вечір. Чому мені мріяти було про життя у великому місті, якщо в Оріхові було все для життя? Все було чудово, там були всі і все, кого і що я любила.     

Після університету Аня влаштувалася в місцеву школу педагогинею-організаторкою та балетмейстеркою в Оріхівський будинок культури. Очолювала танцювальний колектив «Веселкові барви», який радував на свята містян. І це ще не все: паралельно вела групи з фітнесу. В планах було відкрити власну справу: спортивну студію для жінок, створити жіноче ком’юніті. За тиждень до війни знайшла приміщення в районі Заводського мікрорайону в Оріхові, в будівлі колишнього продмагу. Це рідні назви для оріхівчан. 

Поки Аня розповідає мені це, таке враження, що вона поринає у ці спогади, бо лунають слова з натхненням і теплом. Але були ці плани до великої війни. За тиждень до її початку — мрія мала втілитися в життя, натомість — реальністю став жах, який і уві снах не бачила, хіба знала зі сторінок історії про війну.   

— Я розпочинала доросле самостійне життя. Я готувалася відкрити власну справу. Я вийшла заміж. Ми купили квартиру. Все було чудово. Але… Було… Заводського мікрорайону вже взагалі немає — він стертий. Продмагу — немає, він знищений. Моєї квартири немає — вона зруйнована.

Початок війни. Як це: покинути місто сили, місто-герой України, свою малу батьківщину?

— Наша квартира була розташована в районі, який одразу опинився в «сірій» зоні. Він одразу був на лінії вогню. Ми не розуміли: як це, що це, чому так?

Мама Ані, Тетяна, проживала у приватному будинку. 

— Це була затишна невеличка батьківська хата. У мами було своє господарство. Це було місцем, де на мене завжди чекали. Це було місцем тепла й любові.

Дівчина згадує, що, коли війна прийшла, швидко зрозуміла, що життя в «сірій» зоні не буде. Евакуювалася разом зі своїм чоловіком та їхнім пухнастим членом родини — котом Пельменем наприкінці квітня 2022 року. Це був не плановий виїзд, а скоріше копняк від долі. Так, саме копняк, бо не натяк, а випадок, де дивом вижили і зрозуміли, що вже не до жартів і зволікань.

— Одного дня стався масований обстріл. Одного дня орки заходили в місто через наш будинок. Нам довелося тікати від російського танку. Він їхав за нами і вистрілив, як наче нам в спину. Я не знаю, як ми вижили. Він поцілив у будівлю перед нами — то була жіноча консультація. Ми тоді дуже злякалися, шалено. Наш друг на той момент вже збирався виїжджати. І він запитав нас, чи ми не хочемо. Ми навіть не думали, одразу, грубо кажучи, застрибнули в автівку. Ми рванули майже в нікуди. Так ми поїхали до Запоріжжя.

В Запоріжжі, згадує дівчина, тяжко вдихаючи, вони опинилися з рюкзаками з білизною, котом Пельменем та його лотком.

— Ми толком міста не знали, нічого не знали. Хотіли бути десь неподалік. Ми ж думали, що поїдемо на декілька тижнів, не більше. Мама моя залишалася ще в Оріхові. Виїжджати не хотіла. Перші декілька тижнів домовилися пожити у маминої подружки. Потім знайшли собі інше житло. Для нас важливо було, аби з тваринами пускали жити, бо в нас же був наш пухнастик. 

Оскільки мама Ані залишалася й надалі в Оріхові, бо боялася покидати хату, господарство (як і більшість людей), то дівчина після пережитого шоку періодично їздила в Оріхів. 

— Це була звичайна маршрутка. Раз на місяць я їздила до мами. Возила їй щось смачненьке, воду, ліки. Бо ліки їй треба були. А там вже почалися перебої з водою, світлом, газом. Страшно було. Я їздила одна, бо колишній чоловік був на роботі. Я йшла пішки під обстрілами до мами, по 20–30 хвилин, через все місто. За речами до своєї квартири я вже не змогла повернутися, вже не було ні куди, ні як. Я бачила, як руйнують місто, як згасає життя, але жодного разу я й не думала, що покидаю його назавжди. Мама також двічі на місяць старалася приїхати до нас у Запоріжжя. Це завжди був ризик. Одного разу вона потрапила під обстріл під Комишувахою, то рятувалася у посадці. Слава Богу, лишилася жива і здорова.       

Аня вивезла маму насильно у жовтні 2022 року. Знайшла програму для переселенців у Болгарії і одразу на певний час відправила її туди, аби вона мала змогу відновитися та відволіктися. 

Соціалізація у Запоріжжі 

— Перший рік було дуже важко. Ми не розуміли, що робити далі, де працювати, як бути. Офіційна робота стояла на паузі. За що жити… Важко починати все з нуля. З повного нуля. Це величезне місто — це не наш Оріхів, де нас всі знають і ми всіх знаємо. Тут велика конкуренція: багато амбіційних. Багато переселенців і інших. Спробуй собі знайти своє і не загубити себе. Емоційно було дуже важко. Я сиділа в чужій квартирі і безперервно плакала. Добре, що тоді була підтримка мого колишнього чоловіка. Десь через півроку я почала витирати сльози і брати себе в руки, збирати себе в кулачок. Я розуміла, що через нерви втрачаю здоров’я, а так не можна — треба жити далі, шукати шляхи для самореалізації. 

Але важкою була не лише соціалізація, а й втрата члена родини — їхній кіт Пельмень помер від серцевого нападу. Ось той тендітний бік, ті емоції, які Аня ховає. Сльози дівчина не стримує — вони двома струмочками течуть з очей. І це добре. Не тому, що рана жива і болить, а тому, що Аня не стала черствою, не розучилася співчувати та відчувати.  

Далі доля підкинула ще один виклик — розлучення з чоловіком. Так, наче життя готувало для Ані власний план. Тобто, починати все довелося дійсно «з нуля». Зараз дівчина винаймає квартиру, а мама її живе у гуртожитку. Запоріжжя вважають своїм прихистком, гостинним містом, яке вміє випробовувати на міцність. 

— Зі своїх офіційних робіт я потім звільнилася, бо як працювати дистанційно на моїй посаді, я не розумію. Це не той предмет і не та зайнятість, де можна з дітьми контактувати онлайн. Я хапалася за будь-яку роботу. Та й зараз роботи не цураюся. Почала більше займатися спортом, проходити додаткові навчання. Працювала і адміністраторкою в салоні краси, і в б’юті-сфері була, і ведучою різних заходів, і згодом почала працювати тренеркою в тренажерному залі та вести групи фітнесу. Взагалі, життя потроху налагодилося. Запоріжжя вже не було прямо дуже чужим. Мені неймовірно пощастило з власницею квартири. Вона з мене бере невелику плату і не піднімає її для мене. Вона знає, що я переселенка, що втратила все і якось мене підтримує. Я дуже вдячна їй, вдячна, що є такі люди. Я місто асоціюю з нею. 

Попри всі труднощі і виклики, серце дівчини сповнене любові й доброти та відкрите для кожного. Аня залюбки допомагає й іншим, хто потребує підтримки, оскільки знає, як це — коли потрібне плече в важку хвилину. Зараз у дівчини також є пухнаста антидепресанка, всміхається Аня. Після смерті Пельменя дівчина зрозуміла, що без чотирилапого друга не зможе. 

— Якось так сталося, що в однієї жіночки була кицька на прізвисько Мала. Вона їй особливо не потрібна була. Я зрозуміла — це знак. Без вагань Мала стала новим членом моєї родини. Нам вдвох сумно не буває. Мені завжди є про кого турбуватися, і я знаю, що вдома на мене завжди чекають, а як щось не так, так ще й образяться, покажуть свій характер. Мала тримає мене в тонусі. 

Але попри це, продовжує Аня з іронією в голосі: не всі раді в Запоріжжі переселенцям.

— Ой, є й такі, які кажуть, що ми приїхали і засрали місто. Але вибачте, воно вже й до нас було не всюди чисте й прекрасне. Є такі, які кажуть, що ми відбираємо робочі місця. О, а є ще та категорія, яка вважає, що саме через нас зараз обстрілюють Запоріжжя. Люди різні є. Ну що ж…”

Мрію не зрадила, просто тимчасово змінила місце її реалізації 

В Ані є мрія, до якої вона прагнула. Ми не даремно в студії фітнесу. Бо це її «дитина», це її «серце» і «душа». Мрія, яка стала реальністю. З 10 років дівчина мріяла відкрити власну справу, але прагнула зробити це в Оріхові. Я обережно питаю її, наскільки боляче було реалізувати це тут, в Запоріжжі, і чи не вважає вона, що зрадила мрію? 

— Ви знаєте… Дайте хвильку — я трохи заспокоюся… Фух, це важко… Ой, сльози самі течуть… Декілька днів тому я побачила у соцмережах, як орки скинули вчергове на моє місто бомби. Але це була якась незвичайна, надпотужна, яка наче все стерла. Я думала, що моє серце розірветься. Правда, мені так боляче не було ніколи. Я не можу вам описати цей біль… І, знаєте, що я зробила? Пішла працювати. Прийшла сюди, в студію. Тут моє ком’юніті. Я зібрала дівчат, жінок, які зі мною на одній хвилі. Тут є такі ж переселенці, тут орхівчани, знайомі. Знаєте, як пережити горе без слів? Коли всі все розуміють, і тобі від того легше. Так, це не в Оріхові, але нічого, Запоріжжя дало мені таку можливість також. Я відчуваю, що жива. Я вдячна за те, що жива. Це не просто студія спорту, здоров’я, краси — це моя родина. Ми один для одного — опора, підтримка. Це головне, бо зараз війна так має бути. Я збирала цю мрію по крупинці. Було важко шукати людей, об’єднувати. Бо в Оріхові всі мене знали, всі йшли до мене, а тут мене не знав ніхто — тут я мала себе проявити. Люди тут мають завищені вимоги: хочуть професіонала, енергійного, харизматичного, рішучого. Я не відмовилася від мрії — я поки змінила місце її реалізації.

В мене в самої наче комок в горлі застряг, бо перед очима постало те відео бомбардування Оріхова. Я не жила в тому місті-герої, лише була по роботі, але мені боляче. Я боюся уявити, що дійсно відчувають люди, для яких це мала батьківщина…

Бюрократична війна за майно 

Квартира Анни Карсакової знищена повністю. Мамина хата, скоріше за все, також. Оскільки півтора року тому дівчина просила знайомих військових подивитися з дрона, чи стоїть ще будинок — була лише коробка. Зараз почалася бюрократична війна.

— Ми намагаємося внести житло до реєстру та податися хоча б на якесь відшкодування. Ми втратили все. В нас в Оріхові не залишилося нічого. Але через те, що хтось колись допустив помилки при оформленні моїх документів, то я зараз не можу добитися правди. Якесь замкнуте коло. В мене по-різному записані ім’я та прізвище у документах, зокрема у свідоцтві про право на майно. А через це, знову ж таки, не можу внести в базу даних житло. Відповідні структури й відповідальні особи ігнорують мене, просто не відповідають на дзвінки. Хоча мені просто треба довідка, що була помилка і все. А поки я не можу добитися правди і податися на відшкодування. Радять звертатися до суду, щоб виправляти помилки в документах, які хтось колись зробив. Але це — шукати юристів і кошти на юристів. Тож мій досвід поки сумний, і моя боротьба триває.  

 

— Насправді Запоріжжю пощастило, що у нього є ми, переселенці, оріхівчани. Ми — його рушійна сила. Ми люди, як то кажуть, «із землі», тому любимо і вміємо працювати. Я бачу, як багато зараз створюється проєктів, як молодь влаштовує різні заходи. Місто живе, і це також завдяки нашому вкладу. Поки це тимчасова домівка для мене. Так, я тут розпочала нове життя. Я розлучилася з чоловіком. У мене нова класна кішка на кличку Мала. У мене мрія, яка втілилася в життя, а не скніє на полиці в голові. Я тішуся своїм успіхам. Коли стає дуже боляче, я співаю, граю, тіскаю кицьку, і на душі тепліше і легше. Я вірю і чекаю, коли повернуся додому в Оріхів. Ми його відбудуємо, правда. Я хочу знову ходити з одного кінця міста в інший за 40 хвилин пішки, а не маршрутками. Я хочу на рідну землю. Дім ніколи ніщо не замінить, як би добре десь не було.   

Авторка матеріалу – Леся ЛЕСЮК

Цей матеріал підготовлено в межах проєкту «Посилення місцевих медіа для демократичної стійкості та публічного діалогу в Україні», який реалізується та фінансується Фондом Ірондель (Швейцарія). Погляди, висловлені в матеріалі, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Фонду Ірондель.