«Я не могла більше ховатися: або вони б мене вбили, або я їх»: історія переселенки, яка виїхала до Запоріжжя

Усміхнена й спокійна Людмила Андрійченко зустрічає нас у холі одного із запорізьких гуртожитків. Тепер це її дім. У 2022 році вона залишила окупований Токмак. Від колишнього життя залишилися спогади. Але в погляді її помічаю не смуток чи безсилля, а повне прийняття ситуації та рішучість. «А сенс засмучуватися скільки років — треба жити далі», — головний меседж нашої розмови. 

— Давайте тут, внизу, поговоримо. Тут і прохолодніше. Питайте — я все розповім, — так розпочинається наша розмова з пані Людмилою. 

Їй 47 років, і почати життя «з нуля» вже не так і просто, каже жінка. В мене одразу майнула думка: чому, то ж ще не поважний вік. Але швидко розумію, що мова йде не про зважені рішення, коли люди цілеспрямовано змінюють вектор життєвого шляху, а про вимушені кроки.  

У рідному Токмаку Людмила мала власний будинок, улюблену роботу, виховувала дітей, спілкувалася з рідними та друзями. У жінки була кар’єра ветеринарки — працювала не один рік з тваринами. Та коли розпочалася повномасштабна війна, Токмак майже одразу опинився в окупації, і Людмила з сином вимушені були виїжджати.  

— Це було дуже тяжко. Я постійно ховалася. На вулиці неможливо було знаходитися — страшно було виходити. Я не могла так жити… Я розуміла: або мене вб’ють, або я їх вб’ю. Я розуміла, що треба наважуватися щось робити. Тому вирішила виїжджати заради дітей.

Людмила згадує, спочатку зі своїм молодшим 16-річним сином Максимом виїхали до Чехії. Пробували там побудувати життя «з нуля», оскільки їхали лише з декількома сумками, як і більшість людей, але вже у серпні 2023 року знову спакували валізи. 

— Побули там трохи. За кордоном також не так легко, як може здатися. І переселенцям також там «жити не цукур». Я вам скажу так: рідна земля тягне, і ми повернулися. Повернулися, але до Запоріжжя.

У Людмили, окрім Максима, є ще два старші сини. Їм по 24 та 23 роки. Вони закінчили Запорізьку політехніку. І тому, коли постало питання, куди повертатися з Чехії, то сини одразу порадили до Запоріжжя.

— Мої сини, скажімо так, розрекламували Запоріжжя (всміхається жінка). Сказали, що в Запоріжжі є шелтери, де розселяють людей, таких як ми, які повинні були виїхати з рідних домівок. Тож ми довго і не думали — було вирішено їхати до Запоріжжя.

Максим зараз тут продовжує вчитися у релокованому Мелітопольському ліцеї. Вже знайшов друзів у Запоріжжі і адаптувався до нових умов.

— Я люблю вчитися — мені цікаво. Люблю грати з друзями в настільні ігри. Загалом тут непогано, комфортно, звик.

Людмила згадує, що з самого початку, коли повернулися із Чехії до Запоріжжя, то шукали квартиру, аби орендувати. Але ціни дуже високі, а з коштів — лише виплати як переселенцям. Разом з дитиною на двох — близько 5 тисяч гривень. Тож шукали варіант «по кишені». І такий знайшовся — один із гуртожитків запорізького навчального закладу. Тут родина живе безкоштовно і в комфортних умовах. А як бонус, сміється жінка, тут такі як і ми є, також переселенці. Тож проблеми спільні — є що обговорювати. 

— Рада, що є прихисток і не за всі гроші світу. Квартиру важко знайти, і дуже дорого. А тут є можливість жити безкоштовно. Це чудово просто. 

Але адаптуватися на новому місці — завдання із зірочкою. 

— Всі бажання і сподівання не будуть реалізовані так, як ви на те сподіваєтеся.

Оскільки в рідному Токмаку жінка працювала ветеринаркою, то й в Запоріжжі почала шукати роботу за фахом. Але безуспішно.

— Тяжко сидіти без роботи — робота допомагає відволіктися. Я одразу знала, що буду працювати. Як це сидіти без діла? Хотіла працювати ветеринаркою. Ходила, питала, де треба. Але, розумієте, мені 47 років. Мені всюди відмовляли. Не хотіли брати. Десь казали, що всі вакансії зайняті, але здебільшого шукали людину до 35 років. Відмовляли через вік. Ну, так склалося. Це не просто знайти роботу за фахом не в юному віці. Я це відчула на собі.

Людмила говорить про це цілком спокійно: без образ, злоби чи розпачу. Жінка сприйняла виклики і почала їх долати.

— Я ж не буду сидіти і бідкатися. Я знайшла роботу тут, в гуртожитку. Була потрібна людина, щоб прибрати, і я погодилася. Я рада, що маю хоч якусь роботу. Бо дитина росте, потреби ростуть, то працювати треба. Маємо, що маємо, з того і радіємо.

Переселенка розповідає, що працювати по місцю зручно. Неприємно, звичайно, що в 47 років вже не затребувана за фахом на ринку праці, але й в новій посаді знайшла переваги. 

— Мій син молодший, Максим, хворобливий, часто школу пропускає. У нього проблеми з нервовою системою. Почалися вони ще там, у Токмаку, коли війна прийшла. Ми ж застали бомбардування в перші дні. Він дуже боявся. Ми часто по лікарях через це ходимо. Та й зараз, коли обстріли, нальоти шахедів, то в нього стрес, і ми одразу в лікарню звертаємося. Нервова система так працює в нього. Що зробиш — такі наслідки поки.

Попри всі труднощі Людмила каже: 

— Головне — не опускати руки і не здаватися. Життя не завжди по плану, але це не означає, що все погано. Я знаю, що в моєму рідному будинку в Токмаку зараз живуть ті нелюди, окупанти. Але колись я побачу свій дім без них. Страшенно хочеться додому, але нічого, потерплю. 

На цих словах ми прощаємося з Людмилою (бо Максим побіг вже раніше, трохи температурив, то пішов відлежуватись), а жінка закінчила з нами розмову, всміхнулася, помахала нам рукою і піднялася сходами до своєї оселі. 

Авторка матеріалу – Леся ЛЕСЮК

Цей матеріал підготовлено в межах проєкту «Посилення місцевих медіа для демократичної стійкості та публічного діалогу в Україні», який реалізується та фінансується Фондом Ірондель (Швейцарія). Погляди, висловлені в матеріалі, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Фонду Ірондель.