Від сільського зошита до книжкових полиць: історія письменниці з Запорізької області

Війна розділила життя письменниці з Запорізької області на «до» і «після». Вимушений виїзд з рідного міста посунув творчість на другий план.

SODA поспілкувалася з Віталіною про адаптацію в новому місті, роль української мови й літератури у формуванні ідентичності, джерела натхнення та те, як творчість допомагає проживати важкі моменти в житті.

Детальніше — у матеріалі

Письменниця виросла у невеликому селі

Віталіна — освітянка та письменниця із Запорізької області. Вона виросла у невеликому селі. Після навчання в педагогічному університеті вона працювала вчителькою: спершу у сільській школі, а згодом — у місті в межах області. З часом стала завучем та після 2022 року очолила гімназію як директорка. 

У 2023 році Віталіна взяла участь у всеукраїнській премії, що відбулася в Києві. Вона стала лауреаткою у номінації «Директор школи» та отримала відзнаку «Найкраща українка в професії».

Наразі жінка продовжує свою діяльність в Києві та виховує маленького синочка.

Від перших віршів у зошиті до книжок для читачів

Письменниця тягнулася до творчості ще з дитинства. У школі вона почала писати вірші та оповідання. Втім, перші роботи ховала і нікому їх не показувала.

— На жаль, я не пам’ятаю віршів із зовсім раннього дитинства. Пам’ятаю лише невеликі оповідання, які писала у звичайному зошиті. Одне з них було про маму, про те, що для кожного своя мама є найріднішою і найкращою. Пам’ятаю, як мама знайшла той зошит і прочитала. Я дуже хвилювалася, думала, що вона скаже, ніби я займаюся дурницями. Але вона мене похвалила і сказала, що все написано правильно. Це один із перших моїх спогадів, — згадує жінка.

Першу книжку Віталіна видала у 2019 році, ще живучи в Запорізькій області. Це була невелика дитяча збірка з віршами. Так вона почала пробувати себе вже не лише як авторка «для себе», а як письменниця, що готова виходити до читача. 

Тоді ж Віталіна була частиною місцевої літературної спільноти — об’єднання письменників і творчих людей. Саме в цьому колі вона отримала перший досвід взаємодії, підтримку й розуміння того, що письмо може стати не просто захопленням, а справою життя.

— Я входила до літературної спільноти письменників і творчих людей. Саме там мені порадили звернутися до одного з видавництв у Луцьку. Наклад був зовсім невеликий — приблизно 10–15 примірників. Я дуже хвилювалася і думала, а раптом це нікому не буде цікаво, раптом ніхто не захоче читати. Коли книжки прийшли, я написала про це у Фейсбуці. Запропонувала тим, хто хоче, придбати. Усі примірники розкупили буквально за п’ять хвилин.

У Запорізькій області Віталіна також почала співпрацю з художницею. Вона знайшла її в інтернеті й сама запропонувала долучитися до роботи над дитячою книжкою. Так з’явився спільний проєкт — збірка віршів «Срібна павутинка», де Віталіна писала тексти, а художниця створювала ілюстрації. Робота тривала восени 2021 року, і видавництво вже готувало книжку до друку.

— Видавництво працювало над версткою і друком. 21 лютого 2022 року мені написали, що наклад готовий. Але потім почалося те, що почалося, – каже вона.

Книжку так і не вдалося отримати. Усе зупинилося разом із хаосом перших днів повномасштабного вторгнення. До творчості Віталіна змогла повернутися значно пізніше.

— Було багато страху і паніки. Ти не знаєш, куди тікати, де жити і як існувати. У той момент не думаєш про книги. Думаєш лише про виживання і найпростіші потреби. Лише у травні 2022 року я почала потроху приходити до тями.

Віталіна згадала про книжку, яка так і не дійшла до неї через війну. Видавництво підтвердило, що весь наклад, надрукований ще в лютому, зберігався у них. Разом із художницею вона вирішила спрямувати все на благодійність.

В новому місті довелося починати все з нуля

За словами письменниці, вона виїхала з окупації у лютому 2022 року. Спершу жінка поїхала на захід країни, а згодом, у квітні того ж року, переїхала до Києва. 

— Усі роз’їхалися. Друзі й знайомі почали шукати для себе способи вижити. Я приїхала до Києва, бо тут живе мій брат. Хотілося бути поруч хоча б з кимось із рідних. Коли ти все залишаєш, то залишаєшся зовсім сам.

Жінка розповідає, що починати все з нуля було нелегко. У рідному місті її знали й впізнавали, адже воно маленьке. Там вона була «своєю». У Києві ж довелося починати новий шлях з початку, зокрема й у творчій сфері. 

Та Віталіна не опустила руки й продовжила свою діяльність. В столиці жінка знайшла видання для своїх книг.

— На початку ніхто не хотів співпрацювати. Потім, коли я почала показувати свою творчість і книги, усе змінилося. За три роки в Києві я вже маю свою творчу стежку, творчу спільноту та видавництво, з яким співпрацюю. Три роки життя — це багато, і всі намагаються триматися на плаву, я теж. Я не збираюся залишати свою письменницьку діяльність, тому продовжую шукати шляхи видання книг і співпрацю з творчими людьми.

Мова, література і коріння: формування української ідентичності

Для Віталіни важливо, щоб поширювалася українська література і звучала українська мова. Вона переконана, що якісні українські книги мають бути доступними, аби люди більше читали український контент, зокрема друкований, і відчували цінність власної культури та слова.

— Наші витоки, наше коріння, наш генетичний код — це все українське: культура, традиції, мова, література. Це те, що нас ідентифікує як українців не лише в середині країни, а й на міжнародній арені, — говорить вона.

Жінка наголошує, що знання мови та літератури є необхідним, адже без розуміння минулого неможливо будувати майбутнє.

— Як ти можеш знати своє майбутнє без свого минулого? А минуле, зокрема, криється і в літературі. Скільки постатей були знищені або переслідувані. Здавалося б, вони просто письменники. Але саме письменники мають величезне значення для формування української ідентичності. Їх переслідували за мову і за любов до всього українського. Багато хто за це заплатив власним життям, — додає вона.

Віталіна пише як для дітей, так і для дорослих.

Авторка пише як для дітей, так і для дорослих. Нині вона співпрацює з кількома видавництвами: «Час змін» (Білоцерківське видавництво), а також продовжує працювати з луцьким «Тераном». 

За її словами, справжні партнери завжди готові підтримати і надрукувати книгу. Дві останні її книги вийшли у видавництві «Час змін», а лірика найближчим часом буде опублікована у Видавничій майстерні «Пантеон».

Для Віталіни важливо висвітлювати моральні чесноти, людяність, взаємовідносини між людьми та любов до рідного краю. Це прослідковується в її віршах та прозах.

— Моральні чесноти завжди присутні в дитячих творах: дружба, любов, взаємодопомога, підтримка. Це те, що потрібно виховувати в дітях, у наступному поколінні, — пояснює письменниця.

Серед поетичних збірок жінки — «Намистом розсипались зорі» (2020), «Прозорі світанки» (2022) та «Додому» (2024).

Для дітей вона створила кілька яскравих ілюстрованих книжок:

• «ГарбузКо» — віршована казка для дітей 4–6 років, що пояснює мовне питання «арбуз чи гарбуз»;
• «Срібна павутинка» — збірка легких для запам’ятовування віршиків (5–7 років);
• «Знайомтеся — Люся Чорнична» — прозові оповідання про допитливу дівчинку, яка прагне розгадати всі таємниці світу (6–8 років, тверда палітурка).

— До прикладу, книжка «ГарбузКо» піднімає мовне питання. Маленький гарбузик народжується на городі, а всі кажуть йому, що він арбуз і має бути зелений у смужку. Наприкінці він дізнається, що він не арбуз, а гарбуз, а арбуз — це кавун. У книзі я також звертаю увагу батьків на важливість виховання мовної культури, — зазначає Віталіна.

Дитячі матеріали також публікуються у періодиці: «Котя Малюк», «Крилаті», «На крильцях ангела», «Колобочок». Серед прозових творів — збірка інтерв’ю «Мої люди» та роман-денник «НеОстанній день».

Жінка наразі готує до виходу четверту поетичну збірку. Лірика для неї — справжній фундамент творчості. Вона пише вірші майже щодня і може створити кілька текстів за один день. За її словами, порахувати всі вірші, написані за життя, майже неможливо.

— Я навіть збилася з рахунку, скільки їх у мене вже є. Мабуть, кілька сотень, а може й більше — вже й не згадаю.

Для Віталіни письменництво — це терапія

Для Віталіни письменництво — це не лише робота чи спосіб самовираження, а й особиста форма терапії. Через тексти вона проживає емоції, дає вихід тому, що інколи складно сказати вголос. Те, що не знаходить слів у розмові, вона переносить на папір, перетворюючи переживання на рядки.

— Для мене письменництво — це справжня рятівна шлюпка. Я відволікаюся, і це допомагає триматися в моральному та емоційному балансі. Коли напишу якийсь розділ, відчуваю задоволення від себе, радість і щастя.

Натхнення у повсякденності та плани на майбутнє

Віталіна каже, що надихнути її може будь-що — і радісні моменти, і складні події. Навіть негативний досвід часто стає поштовхом до творчості, хоча й впливає на настрій текстів. У важкі періоди, коли тисне зовнішня реальність або з’являється моральне виснаження, рядки можуть народжуватися спонтанно — з думок про тишу, природу чи просту прогулянку. Саме так, у звичайних митях, для неї часто й з’являється новий вірш.

— Вчора ми гуляли в Києві, були дуже гарні дерева, посріблені морозом, лід і холод. Я написала вірш і розмістила його на своїй сторінці у Фейсбуці. Мене надихає все, що навколо, усе може стати поштовхом до творчості, — каже Віталіна.

Попереду в Віталіни багато планів, зокрема пов’язаних із книговиданням. Вона й надалі планує писати й видаватися, а також прагне вийти на ширшу літературну арену. Віталіна усвідомлює, що для цього потрібно докласти чимало зусиль, але не полишає намірів розвиватися й рухатися далі у творчості.

— Ми не зупиняємося, ми працюємо і пишемо. Я вірю, що колись обов’язково напишу свій бестселер, — каже вона.

Окрему поетичну збірку вона присвятила рідному краю. Письменниця зізнається, що завжди наголошує на своєму походженні, любові до рідної землі та не вважає себе киянкою. Вона сумує за домом і вірить, що ще зможе туди повернутися.

— Найбільше я сумую за батьками і за рідною хатою. Мені цього дуже не вистачає, — додає вона.

Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «СОДА» та не обовʼязково відображає офіційну позицію Міністерства закордонних справ Нідерландів або Уряду Нідерландів.