«У нас ще тихо. А далі по трасі – війна»: як живе село Таврійське
Село Таврійське, 48 км від Запоріжжя. За близько 14 км на південь по трасі – вже Оріхів. Тож саме це село залишається останнім умовно спокійним перед лінією фронту. І на четвертий рік повномасштабного вторгнення, тут триває життя. Яке воно – зараз розкажемо
Таврійське – доволі велике село. На десятках вулиць до повномасштабного вторгнення тут жило трохи більше 2 тисяч людей. Працював клуб, школа і дитячий садочок, магазини, стабільно курсував громадський транспорт і люди вели свої господарства. Це центр громади. Тож саме сюди по справах і на розваги стікалися і жителі навколишніх сіл Юрківки, Любимівки.
Та війна змінила тут все. Най візуально цього і не скажеш.
Типовий ритм життя тут розпочинається від самого ранку. Місцеві снують вуличками, хто пішки, хто велосипедом, по своїх справах. Хтось скупитись у магазинчику, хтось до сільради, вирішити свої бюрократичні питання, а хтось – просто побачитись один з одним, випити кави в центрі та обмінятися останніми новинами. Продавчиня в одному з кіосків у центрі ділиться: село так жило завжди. Та зараз – ритм прискорився. Адже ці вранішні кількадесят хвилин стали їхнім єдиним умовним спокоєм. Допоки не починають свою терористичну роботу військові РФ.
– Воно не те, щоб передбачувано. Але зранку ми якось знаємо, що є оці пару годин, коли “точно” буде тихо. Ні арти, ні дронів, ні КАБів. То всі намагаються оцим… Ну, не те, щоб насолодитись. Бо страшно ж все одно, навіть коли тихо. Але ну хоч якось спокійно своє все поробити, – пояснює жінка.
Оця «маленька» зміна у житті села – війна, стає помітною, коли проговорюється вголос. Одразу помічається, що люди намагаються рухатися швидше, більше уважні та різко обертаються, коли чують хоч трошки гучніший, ніж зазвичай, звук. І ті самі звуки стають помітнішими. Раптом вхоплюєш відлуння вибухів, реагуєш на будь-які гул чи жужжання, будь-то звук автівки чи просто вітру. І антидронові сітки, якими вже затягнуто більшу частину села, раптом бачаться виразніше.
Ми приїхали сюди після одного з наймасштабніших обстрілів, яке пережило село за весь час повномасштабної війни. Близько 10 російських КАБів поцілили по віддалених від центру вулицях. Щонайменше 6 будинків зруйновані вщент, ще на кількох вибуховою хвилею понівечено покрівлі і вікна.
– Оно, через дорогу, там 3 будинки. Ну, ви бачите, взагалі нічого не лишилось від них. І це диво, що там не було нікого. Одні там вже давно виїхали, ще дівчина з дитиною – виїздила на початку, потім повернулась, а оце страшно стало, і знову поїхала. В одному тільки будинку чоловік залишався, але саме в цей день він поїхав до Запоріжжя. Чи в ЦНАП, чи шось там… Не знаю. Короче отак, да. Пощастило йому, – розповідає місцевий житель Андрій.
Він і сам, з родиною, вже давно виїхав з рідного села. Зараз живуть у Запоріжжі, а сюди навідується раз на пару днів: погодувати собак та перевірити будинок. Бо хату у селі кидати не можна. Їй постійно потрібна увага. І у день, коли він приїхав її приділити – йому пощастило не так сильно, як сусідам.
– Я отут, у придбаннику, кашу насипав собакам як раз. Виходити на двір – чую: чи гул, чи свист, шось таке. Думав наша авіація. А воно як гепне!!! Пойняв, шо авіація, але не наша. Це росіяни КАБи пустили. Я бігом в машину, і тікати звідси. Отам от поле в краю села, там перечекав, поки обстріл не закінчиться.
У той день Андрій повернувся додому вже ближче до вечора, коли переляк і стрес трошки зійшли. Переконався, що його хата майже не постраждала: пара шиферин і скло у вікнах – все, чим відбувся. Та залишатися на ніч у рідному домі, де прожив не один десяток років, розпочав ремонт, і ростив тут свою дитину – не наважився.
– Та ми напевно ще з кілька тижнів тут точно ночувати не будемо. Але їздити будемо, звісно. А як же щ. Не можна ж просто взять і кинуть, – зітхає Андрій.
Десь до обіду, коли місцеві встигли поробити свої справи, Таврійське сильно стишується. З вулиць зникають автівки і велосипедисти, ті, хто ще не вдома, намагаються менше перебувати під відкритим небом. Каву пʼють у залі магазинчику, на замовлення з кіосків з фастфудом чекають під навісами. Бо так, якщо не безпечніше, то спокійніше. Особливо – у такі дні.
– У Таврійському, я вам так скажу, легше. Тут якось не так смикаєшся. І хоч спати можна спокійно. Я сам же ш з Преображенки, оно шо далі по трасі. В мене розбило хату там. Зараз оце їздив, якраз дивився, – говорить Володимир. Його зустрічаємо на центральній вулиці. Чоловік як раз квапиться на маршрутку до Запоріжжя, де зараз і вимушений жити: Маршрутки ж туда, Оріхівські які, більше не ходять. То я велосипедом сюда з Преображенки, тут його залишив у товариша, і на Запоріжжя. Коли додому, та чи зможу вернутися – хто його знає…
І у мирні часи після обіду Таврійське завмирало і ставало трошки ледачим. Хто не на роботі і вже поробив власні справи, залишався відпочивати вдома. Діти б о цій порі вже поверталися зі школи. Та у прифронтовому селі, жителі поспішають покинути рідні вулиці і заховатися вдома. Від ворожих ударів, від війни. Заховатись у побуті і бодай залишках мирного життя.
Микола Свириденко, сільський голова, розповів нам: на щастя, обстріли тут – справа не те, щоб сильно часта і звична. Люди постійно чують їх з околиць, чи з сусідніх Преображенки та Оріхова. Але завжди готові до того, що від ворожих ударів можуть здригнутися і їхні оселі. Нині евакуація з Таврійського не оголошена. Та за словами голови, з усіма місцевими постійно проводиться робота: людям нагадують про те, що можливість виїхати – є. І поодинокі родини нею таки користуються.
На перехресті двох центральних вулиць Таврійського – непримітний магазинчик. Колись був просто продуктовим. Зараз же тут можна купити все: ковбаси, напої, хліб, солодощі, чайники і зарядні пристрої. А з автомату тут варять непогану каву, яка стає добрим завершенням цього поки шо тихого дня у селі.
– Як ви тут, тримаєтеся? – питаємось у стомлених, але усміхнених продавчинь.
– Та звісно. А що нам ще залишається.
– То і добре. То і правильно. Дякую за каву. Гарного дня вам!
– І вам! Приїжджайте ще!
– Обіцяємо. А ви – бережіть себе!
– Обіцяємо!
Авторка тексту – Анастасія ЛОЦМАН