«Тут так тихо було, що до нас переїжджали. А тепер же і сюди летить»: як живе Михайло-Лукашеве

Замість гучних свят — порожня сцена, замість дитячого гомону — тиша. Та разом із цим — якась невимовна кількість тепла, єдності й бажання жити. Таке, що немов ллється вуличками і що його наче можна торкнутися руками. Так зараз живе Михайло-Лукашеве, село у Вільнянській громаді. Фронт звідси — за 40 км, що, здавалося б, дуже далеко. Та лише за останній рік цей фронт наблизився одним російським «махом» більш ніж на 20 км. І та війна, яку місцеві чули здалеку у вигляді вибухів, а зблизька — коли всім селом ховали своїх сусідів, що віддали життя на фронті, тут уже тепер відчувається зовсім інакше. Як — зараз розкажемо

Михайло-Лукашеве розташоване трохи більше ніж за 30 км від Запоріжжя. З одного боку від нього — великий Вільнянськ, з іншого — трошки менша Новомиколаївка. Тож маленьке село, усього на понад 1000 жителів, що стоїть просто на Донецькій трасі, залишалося транзитним. Тут немає якихось видатних місць, об’єктів, що привертають увагу чи чогось подібного. Це просто село. От найзвичайнісіньке. Уявити якісь обставини, за яких тобі хотілося б тут зупинитися, а тим паче — приїхати сюди цілеспрямовано — вкрай складно. Але обставини склалися, як склалися, і ми приїхали сюди цілеспрямовано. І з перших же хвилин, коли ми вийшли з авто й озирнулися навкруги, промайнула думка: дарма ми не приїздили сюди раніше.

Це невимовно мальовниче і гарне село. Компактне, буквально на 15 вуличок. Воно забудоване типовими звичайними будинками з типовими звичайними городиками біля них. Але ледь не усюди знайдеться якийсь такий кут, з якого відкриваються пейзажі. Ті самі, які хочеться переносити на полотна і про які хочеться писати вірші. Тут — манюсенький тінистий скверик із величезними розкидистими вербами, а от з боку — галявина, яку обрамляють немов намальовані звивисті дерева. По той бік — дорога й узбіччя. Але за тим узбіччям — очерет, ще один великий, просторий, зеленючий луг, на краю якого стоїть білосніжна хатинка.

Йдемо далі типовими сільськими дорогами, поміж типових хат. Але в кінці цієї дороги якось по-особливому височіють і зеленіють якісь просто гігантські дерева. А трохи далі — якийсь місточок і ще одна велика галявина.

Чи то погода, світло й небо такі були, чи то ми — діти міста, дикі на такі пейзажі, але все в цьому селі видавалося невимовно гарним. Невимовним — буквально. Бо замість нормальних змістовних «подивись туди, як там красиво дерево розкинулось, а навкруги так рівно колишеться трава» виходило тільки смикати один одного за рукав, тикати пальцем і видавати: «Вау! Скажи!!!»

Тут хотілося торкатися тих замислуватих дерев, споглядати, як вітер гуляє у польових квітах і роздивлятися пташок. «Яка війна, про що ви? Тут? Та ну, перестаньте», — такі думки інколи виринали десь у підсвідомості. Бо свідомістю, насправді, ти реально про це забуваєш. Але місцеві нагадують

Зінаїду Михайлівну зустрічаємо, коли йдемо вулицею повз її дім. Не те щоб зустрічаємо, але увагу її до нас, а нашу — до неї привертає маленька смішна собачка, що несеться городом у нашу сторону і дзвінко гавкає. Це — Умочка. Їй всього близько року, і, як згодом нам розповість жінка, вона стала справжньою віддушиною і антистресом для пані Зінаїди. Вона ловить хвостату, бере її на руки і вітається з нами.

— Ви щось знімаєте у нас, да?
— Так, приїхали в гості і дізнатися та розповісти, як ви тут живете.
— Та як, дітки. Отак і живемо. Людей щось мало стає, та воно й зрозуміло. Літає ж всяке. Я сама, он, на город вийшла і тільки сидю ото, головою в небо кручу. Де що жужжить — одразу видивляюсь, чи не дрон то.
— А багато жужжить?
— Ой, багато, зайчику. Тепер — багато. Бо в нас же як: 22-й, 23-й та й 24-й, насправді, ж взагалі тихо було. А минулого року, з зими десь, почалося. В центрі там недалеко прилетіло, отам на вулиці вище недавно хати побило. Страшно стало. Чесно, страшно.
— Тобто перші прильоти у вас от нещодавно тільки були? До цього взагалі тиша?
— Така тиша, що з Запоріжжя до нас переїздили! Селилися тут, подалі від небезпеки і війни. А тепер да. На Гуляйполі ото як почалося, і Покровку коли вже розбили, то і до нас почало летіти. Хоча чого??? В нас тут що, об’єкти якісь, чи що цим скотам нада від нас — не розумію.
— Та це ж росіяни, що їх розуміти.
— Оце точно. Скоти просто!!! — тяжко зітхає жінка.

І згадує, що маленьке Михайло-Лукашеве завжди було затишним і жило, як-то кажуть, на максимум. Якщо гуляти — то гучно, з концертами, якщо святкувати — то всім разом, і так, щоб столи ломилися аж. А зараз, говорить жінка, не до гулянь. І святкувати — з кожним днем стає все менше з ким:

— Але знаєте, якось воно… Ми завжди всі дружні були. Кому де допомогти, кого де підтримати — ми завжди один за одного. Ніхто ніколи не відмовить. А з війною це все стало якось… Чи міцніше, чи як його. Ну, ще дужче люди об’єдналися. Добрі всі залишаються. Хоч і перелякані, — ділиться Зінаїда.

І це дійсно так. До кого б ми не зверталися — ніхто не відмовив. Чи були це питання «а де у вас…», чи «як дійти», чи — поспілкуватися з нами під запис. Винятком стали тільки чоловіки, що компанією сиділи у затіночку в тому самому сквері під вербами.

— Панове, добрий день. Журналісти турбують, робимо матеріал про ваше село. Розкажете на камеру, як ви тут?
— Ой нєєєєєєє, — сміються і трошки червоніють чоловіки. Вони починають штурхати один одного, мовляв, давай ти, бо самий молодий чи красивий, але на компліменти ніхто не ведеться.
— Доню, пробач. Отак просто — розкажу. А якщо десь то показувати будуть — то нє, не хочу. Пробач.

Перекинувшись ще парою компліментів і остаточно зніяковівши один перед одним, прощаємося.

А пані Ольга на наші компліменти ведеться. Хай теж трошки ніяково і сором’язливо, але починає розповідати.

— Ооооойййй, наше село — найкраще. День села, у нас шикарний день села був. День піци, приїздили з Італії. Все село згуртоване було, всі виходили, всі разом. А зараз знаєте, що саме страшне? Коли село виходить на гуманітарку, — з сумом говорить жінка.

Коли чуєш відлуння — тобі страшно. Коли чуєш, як летить повз — ще страшніше. А коли вже безпосередньо вибухи — ціпенієш. Так Ольга описує те, що відбувається тепер з місцевими, з нею самою і з її 8-річним сином.

— Він страшно боїться, коли десь щось жужжить. До нас же просто як прилітає, то це «шахеди». Так і ракети повз пролітають, але шахеди — це найстрашніше. І от представте, 8 років дитині (я кажу вже, що його треба до психолога). Він так чітко розуміє, де летить, в яку сторону, коли воно падає. А вночі, коли я на сутках, о 2–3 годині ночі він дзвонить, плаче: «Мама, подивися у моніторингових отих, чи вони не до нас летять, чи вони не будуть бомбити нас». Оце такий страх у дитини. А мій страх, знаєте, який найбільший? Я ж на швидкій працюю. І ми їздимо, коли прильоти, надавати допомогу пораненим, витягати людей там з-під завалів. І як же мені страшно тепер, що одного разу ми отак отримаємо виклик і надо буде до мене додому їхати, — Ользі важко стримати емоції, в неї проступають сльози на очах. Та за кілька секунд вона опановує себе. І за щось вибачається.

Станом на травень 2026 року у Михайло-Лукашевому зафіксовано руйнування та пошкодження вже близько 100 будинків. І це — не за 4 роки, а за 4 місяці. Бо перша пряма атака на село сталася цьогоріч у січні. З того часу — ледь не щотижня росіяни намагаються сюди бити. Щастить, коли падає за селом — у полях, на околицях, де нема людей. На початку травня шахед впав на господарські споруди на подвір’ї будинку. На щастя, у цьому будинку нікого не було. У решті — повибивало вікна та пошкодило дахи. Але люди залишилися цілі. І після всього цього масової евакуації звідси нема. Але все більше і більше людей замислюються над виїздом/

— Бо ми ж вже і по собі трошки розуміємо і бачимо, як воно. І по сусідніх всіх. Вільнянськ он подивіться, як гатять. Новомиколаївка — це ж взагалі жах. Ми раніше туда до лікарів всяких вузьких їздили, на закупи великі. А тепер — намагаємося взагалі не суваться туда, під ті і дрони, і КАБи, і що туди тільки не летить. Ну, все, ми тут в страху тепер живемо, — ділиться Ольга.

І ми після цієї поїздки — теж. Бо надто добре знаємо після численних поїздок, що військові РФ роблять з нашими містами, селищами і селами. Як вони вбивають їх, руйнують, спустошують. І роблять все, аби ледь не самої згадки про наші домівки не залишилося. І так страшно, що і це невимовно красиве село, ці магічні звивисті дерева, ці чарівні зелені луги і ці звичайні, типові хатки росіяни теж знищать.

Авторка матеріалу — Анастасія ЛОЦМАН

Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «СОДА» та не обовʼязково відображає офіційну позицію Міністерства закордонних справ Нідерландів або Уряду Нідерландів.