«Там, де жевріє надія, але дементори висмоктують життя»: Вільнянськ — місто, що живе попри війну

Крізь вулиці пробивається ранішнє сонце. Дороги та тротуари ще порожні, але ті, що ведуть до центрального базару, поступово сповнюються вільнянцями. Природа потроху прокидається в парках, а вітер злегка тріпоче прапори на кладовищі. Пам’ятні місця та обійстя людей зранені. Але життя є. Йдемо гуляти містом

Маленьке, затишне місто, де всі один одного знають, що зрештою сприяє створенню стійкого відчуття родини. Таким був Вільнянськ до повномасштабної війни. Тиждень ділився на будні, коли кожен поспішав на роботу, і вихідні — базарні дні. Особливістю міста було те, що люди багато ходили, оскільки маршрутка курсувала лише по одній, умовно, центральній вулиці, тож для людей пройти з одного кінця міста в інший, хай це і годину займе, абсолютно не було проблемою. У Вільнянську було достатньо підприємств, освітніх закладів та закладів харчування, магазинів — місць, де можна було знайти роботу. І таким чином, більшість вільнянців працювала саме в місті та й відпочивала також. Звичайно, частина їздила і до обласного центру на роботу, через це був квест — втіснутися в переповнені маршрутки зранку. А базарні дні — це було щось колоритне. 

Було дві категорії містян: перша — ранні пташки — ті, хто прокидався вдосвіта і біг на закупи. Так-так, треба було саме зранку, бо, по-перше, з сіл громади привозили власники м’яса та молочки, а також курчат, гусенят (і це все до 8-ї ранку треба встигнути купити), а по-друге: «що люди скажуть, якщо довго спати». А друга категорія містян — це вже більш «сплюхи». У них був «пізній» ранок. Вони вже йшли, так би мовити, «на витрішки» — показати себе і подивитися на людей. Вони завжди були гарно вбрані, бо люди вдягалися як на свято і не тягли жодних торб з базару.

Але все змінилося з початком повномасштабної війни. Що таке війна, вільнянці знали з 2014 року, оскільки через місто проходить Донецька траса і ще з тих років можна було побачити військову техніку, а на місцевих кладовищах почали з’являтися могили захисникам. На жаль, з 2022 року на одному з центральних цвинтарів густіше замайоріли стяги, які ідентифікували загиблих військовослужбовців Сил оборони України. З обелісків дивляться очі як зовсім юних хлопців, так і зрілих чоловіків.

Окрім могил військових, кладовище повниться й захороненнями цивільних, які загинули внаслідок обстрілів окупантами. Тут спочиває і 17-річний Ілля Дмитренко. Хлопець помер у лікарні 3 березня цього року. Він отримав майже 90% опіків тіла через влучання «шахеду» в будинок. Дім згорів повністю. Нині ж продовжує своє лікування в медичному закладі за кордоном його вітчим Олег Прохоренко, який також отримав велику кількість опіків, рятуючи того фатального дня Іллю. Мама хлопця, Оксана, нині лишилася без нічого. Жінка втратила не лише найголовніше — свою дитину, а й матеріальне: будинок, речі, гроші, документи. Попри те, що трагедія сталася наприкінці лютого, жінка й досі не може отримати компенсацію за втрачене житло. Тож її щоденна боротьба триває не лише з особистим горем, а й з бюрократичною системою.

Постраждала від обстрілів не лише пані Оксана, а й інші містяни. Хтось втратив рідних, а хтось — домівки, хтось — спокійне життя.

— Ви знаєте, зараз важко знайти людей, які щось не втратили, чи того, хто тут не знає, що таке горе через війну, — сказала мені жінка, яка прибирала могилки на кладовищі.

Сироти відчуваю на шкірі: якийсь холодок, наче наближаються дементори. Знаєте, оті сторіння з фільмів про Гаррі Поттера, що висмоктують радість і життя.

Упродовж повномасштабної війни вільнянці потихеньку виїжджали з міста, але коли наприкінці того року почався посилений терор, у маленькому населеному пункті залишалося все менше людей.

— Раніше завжди було видно, як пораються сусіди в городі чи щось роблять у дворі. Можна було поговорити через паркан чи зайти в гості. А що зараз? Зараз прямо страшно вийти на вулицю, хоч кричи “ау”, бо з цілої вулиці хіба в декількох хатах люди лишилися. Якщо щось станеться, то й не докричишся ні до кого, — розповідає місцева жителька Марина. Жінка якраз рве бур’ян коло двору.

— Бачите, як поросло бур’янами коло сусідів. Це ж нікого немає, 

— А нащо ж ви так чеперутеся?

— Та ви що, раптом хтось побачить і скаже, що ж я за господиня.

В цьому особливість маленьких містечок: а що люди скажуть?

Йду на сусідню вулицю, бо чую гавкіт собаки і дитячий гамір. Минаю розбиті будинки і бачу ватагу малечі. Діти граються надворі і без гаджетів. Бігають, щось обговорюють, дражнять собаку — наче повернулися у мирні довоєнні часи. Але реальність повертає звук повітряної тривоги, і за декілька хвилин чую дзижчання «шахедів» у небі. Перша думка — може, мотоциклісти, бо їх дуже багато у Вільнянську. Друга — де укриття? А в приватному секторі їх немає. Тулюся до паркану. «Шахеди» пролетіли небом. І знаєте що, радію, що не впали, але відчуваю тяжкість у серці. І в наступній миті звертаю увагу на дітвору, а вона продовжує гасати. Шукаю очима батьків на подвір’ї. Знаходжу за декілька хат, гукаю до жінки.

— Добрий день, що ви хотіли?

— Підкажіть, там діти бігають, а ваші серед них є?

— Є. А що сталося?

— Та тривога ще лунає, і «шахеди» щойно летіли, і чую, наче ще дзижчить. Чому ви не забираєте дітей з вулиці?

— Та хай бігають. Тривоги майже постійні, і літає майже постійно. То, що я вдію. Я взагалі перевіряю чати в Телеграмі, куди летить, якщо не на Вільнянськ, то й слава Богу.

Не можу сказати, що підтримую, але точно розумію, про що вона. Бо морально втомлюєшся боятися. Хочеться просто жити життя.

Минаю далі вулиці, і знову є розбиті будинки. А на дорозі бачу підлітків на мотоциклах і невдоволене обличчя жінки.

— Скільки можна їздити на тих мотоциклах — це ж страшний звук. От як зрозуміти, чи летить, чи мотоциклісти ті, — чую бідкання жінки на якомусь із подвір’їв.

— Ось тут люди жили, але в момент удару їх не було вдома, слава Богу. Бо бачите, будинку немає. Кота тільки вбило, довго під деревом лежав, але хтось потім прикопав, бо вже дуже смерділо. А зараз поросло бур’янами, — пояснює Валентина. Жінка, яка поруч живе.

— А люди в місті лишаються?

— Та ні, де там? Повиїжджали багато, наче й є хтось, а наче вже й немає. Пустка, привид.

Завертаю на вулицю, де в одне місце було два прильоти впродовж 3 годин. Тут повністю знищена хата. Сюди був прямий приліт. Господиня знаходилася в кухні й дивом вижила. Розповіли мені сусіди. Родина жінки розводила шиншил. То швидко рятувала тварин. Згодом волонтери допомогли прилаштувати гризунів.

— В неї жодного поранення не було. Це якесь диво. Жива, здорова. Хати немає, але головне, що жива, — розповіла Людмила, жінка через декілька хат від прильоту.

Її обійстя зруйноване вщент. Немає що відновлювати. У сусідів були пошкоджені покрівлі, вікна, паркани, лопнули стіни. Люди ще намагалися затягнути плівкою, залатати. А після того, як прилетіло вдруге, руйнування стали значнішими, а подекуди житло стало непридатним. Власники виїхали, і зараз лише залишки обійсть по вулицях нагадують, що тут господарювали. Люди як мурахи — після обстрілів не розбігаються, а навпаки, швиденько пораються, аби врятувати вціліле. Та й потім навідуються до зруйнованого житла, бо мова ж не лише про стіни, а про життя. А про своє треба дбати за будь-яких обставин. 

— Все полагодимо з часом, відбудуємо, якось буде. Шкода, звичайно, бо, ви знаєте, багато з містян — це ж не приїжджі люди були, які заїжджали в нові будинки. Ми тут давно живемо, і часто — це родинне гніздечко. От, для прикладу, у моєму будинку ще жили моя бабуся з дідусем, потім батьки і я. От бачите, мені пощастило: в мене лише вікна вилетіли. Ми, до речі, не так давно міняли, а старі ще не викинули, то якраз замість цих потрощених вставимо назад старі. Як кажуть, жили з тими — нічого шикувати, — сміється місцева мешканка, пані Людмила. 

Далі йду на базар. Він розташований майже в центрі міста, а навколо нього зібрано багато магазинів, кавових ларьків, скверів, будинків культури й не лише. Там завжди вирувало життя. Так, я бувала в цьому місті не раз і мала змогу простежувати, як війна висмоктує з нього всю радість. А в голові знову промайнули асоціації з культовими фільмами про особливого хлопчика Гаррі Поттера, коли його атакували ті створіння, дементори, які забирали всю радість, життя, наснагу…. Так і у випадку Вільнянська. Наче тримається, але ключове тут «наче». Це «наче» малопомітне, але відчувається у повітрі. Так от, цього разу мій візит вже не такий радісний, бо немає частини базару. Немає старого павільйону, де завжди стояли продавці з м’ясом та бутелями молока, сиру, сметани. Перше, про що я подумала, — що базар більше ніколи не працюватиме. Хто ж прийде сюди? Але я помилилася.

— Мало людей, але є. Продавців багато немає. Товар люди не хочуть вести, але то й не дивно. Та й покупців небагато, кому то продавати. Люди або бояться тепер приходити, або приходять раненько, швидко все купили і назад. Та й багато вже не купують, бо ціни високі. Ну, а як інакше? Базар вже не той, страшно, — розповідає мені пані Любов, яка продає тут овочі.

Стало трохи сумно мені, бо я люблю колорит базару — там завжди є якийсь святковий вайб.

Проходжу далі, трохи йду в напрямку зупинки. Йду, власне, глянути на місцевий будинок культури. Тут, до речі, колись виступали й українські артисти, влаштовували концерти з нагоди свят, тут були новорічні ранки, гуртки і зростало не одне покоління талантів, тут святкували випускні… А під час повномасштабної війни — тут проводжали в останню путь захисників… Ці стіни бачили багато сліз із церемоній прощання. Знаєте, як дві паралельні реальності: де вирувало життя, а потім як застигло, були сльози щастя, а потім сльози горя… А зараз — а зараз там дірка в стіні та руїнації. Стіни встояли, та чи відкриється там ще якийсь талант? Чи попрощаються з захисником?…

Дементори мають обличчя російської орди зараз: поки не знищать, не заспокояться.

— Ой, я пам’ятаю, як підіймалася на сцену тут не раз. Я колись танцювала. О, я ж тут ходила і на танцювальний гурток. Ото і виступала. А на новорічному ранку колись навіть ляльку в подарунок отримала. Я тут боролася зі страхом публічності, і тут я полюбила популярність. А що? Так, для мене це була популярність. Вся школа тоді знала, що я виступала, — сміється Тетяна. Жінку 35 років я зустріла коло будинку культури та спитала у неї, чи було це місце популярним. І таки було.

Культові місця для вільнянців зараз віють холодом…

Але, шановні наші читачі, попри біль, місто живе. Так, хай і напівпорожнє, але живе. Найголовніше — тут є діти, а саме вони — ознака, що у міста є майбутнє. Принаймні хочеться вірити, що залізяки окупантів залишать місто в спокої і сюди повернеться радість. 

Моя прогулянка на цьому не завершилася. Хоча, зізнаюся вам, я тут від рання. А зараз вже вечір, і сонечко сідає. Але в мене для вас лишився ще один пункт — два зелені парки, по цей бік залізниці. Будемо вважати, що це експрес-екскурсія Вільнянськом. 

Обидва парки страждали від обстрілів: були зламані дерева та лавки. Та попри це тут гуляють люди, шукають прихисток від спеки під густим гіллям багаторічних дерев. Граються діти, їдять морозиво та п’ють модні літні коктейлі.

— Я обожнюю гуляти в парку особливо зранку і ввечері. В мене є ще пес, то я з ним часто гуляю. А взагалі, з родиною приходжу сюди і посидіти, і шашлики поїсти. Тут класно. Можна було б ще краще зробити, але то таке. Не під час війни. А взагалі затишно. А ще тут є шовковиця, горіхи. То в сезон збираю. А як пощастить, то і білочок можна зустріти, — розповіла мені місцева жителька Валентина.

— У нас тут багато переселенців було від початку війни, — веде далі жінка: Але зараз і ті повиїжджали, і наші повиїжджали. Нікого майже не лишилося. Тож їхали до нас звідусіль, бо в нас затишно і все було, все, що треба для життя. А зараз страшно стало.

На цьому я прощаюся. До речі, білочку мені таки пощастило побачити, але не було горішків — то до рук не прибігла. 

Вже збираючись вийти з парку, мою увагу привертає доріжка через опущене гілля. Думаю, гляну одним оком, куди веде, і не пошкодувала. Веде вона до нашого золота — поля пшениці. Промінчики сонечка, яке вже заходить, ніжно голублять її. Косовиця потроху почалася. Тут скраю, в полі, видко частину Вільнянська, і тут пахне затишком. Я розумію містян, чому вони так люблять Вільнянськ. Тут дійсно є життя.

Ви знаєте те відчуття, коли помирає місто. Я бачила це багато разів за час війни. Це коли жвріє надія: люди тримаються до останнього, вірять, сподіваються… Але ворог нещадно нищить все. Дементори висмоктують радість, життя… І місто перетворюється на привид та територію з руїнами. Це особливо відчувається у маленьких населених пунктах. Так от, сподіваюся, що тут заколоситься пшениця ще не раз, а сміх дітей лунатиме постійно, а безстрашність і стійкість людей здолають всі біди та горе.

Повертаюся до Запоріжжя, не прощаюся з Вільнянськом та містянами, а кажу до зустрічі…

Авторка матеріалу – Леся ЛЕСЮК

Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «СОДА» та не обовʼязково відображає офіційну позицію Міністерства закордонних справ Нідерландів або Уряду Нідерландів.