«Сходимо з розуму і турбуємося один про одного»: як під обстрілами виживають жителі прифронтового Кушугума
16 км від Запоріжжя. Місце, яке колись вважалося релакс-спотом і про яке ми ніколи не думали як про червону зону — врешті такою стало. Мова йде про селище Кушугум.
Мальовничі пейзажі на березі заливів Каховського водосховища, місця для рибалки та прогулянок, Париж по-запорізьки зі своєю ейфелевою вежею. Це селище було комфортним і затишним, привабливим для бізнесу “з міста”. Але воно спорожніло буквально за кілька місяців.
Що тут відбулося і як росіяни перетворили його з процвітаючого та привабливого на типову прифронтову небезпечну територію — розкажемо і покажемо
Ми зустрічаємося о 8-й ранку на виїзді з міста, на Космосі. Прямо тут, одразу, надягаємо бронежилети, перевіряємо аптечки, турнікети і — вмикаємо детектор дронів. Звідси до Кушугуму приблизно 15 хвилин їзди. Але кожна з цих 15 хвилин — на підвищеній увазі, з максимумом концентрації на тому, що відбувається за межами салону авто. Особливо — за небом. Скажіть, хтось минулого літа, що виїзди до Кушугуму будуть ось такими, і я б розсміялася цій людині в обличчя. Ну бо… Ну в сенсі? Це ж Балабине і Кушугум — це без 5 хвилин частина міста, такий собі «приросток» Космосу. Нащо туди аж прямо отак збиратися і добиратися? Але сьогодні під щоденними атаками ворожих ФПВ та керованих авіабомб це — не жарт. Це реалії.
Перші російські КАБи сюди полетіли взимку. Люди цього селища відчули страх. Глобально, саме він був не вперше. Бо місцеві й раніше бачили та розуміли, що відбувається навкруги. Майже сусіднє Приморське, по той берег заливу Каховського водосховища, вже було наполовину стерто з обличчя землі, а наполовину — окуповано. Зовсім сусідня Малокатеринівка — також стиралася. Кушугуму, попри все, вдавалось зберігати якийсь бодай спокій. Обстріли й руйнації ж — не у них. А якщо вже у них, то не так масовано, як навкруги. Тут — ще цілі вулиці. Ще працюють магазини, аптеки, заклади. Навіть відкриваються нові! Але раптом все починає змінюватися. До населеного пункту долітають перші дрони, здебільшого ФПВ. І цей страх кристалізується.
— КАБи літали, да. Воно тут завжди. Ну вже скільки, пів року десь. Отак, щоб постійно. ФПВ-шки трошки пізніше почалися. Ну, теж ми якось звикли. Їх чутно ж, то ми ховаємось — ділиться місцевий житель Віктор.
Він тільки-но повернувся з відрядження з заходу України. Чоловік працює далекобійником. Їздить часто, не те щоб подовгу, але щоразу, як повертається додому, то бачить різницю у ситуації.
— Страшно. Ну, звісно, страшно. Ну а як інакше може бути? Ти їдеш, а повертаєшся в зовсім інше місце. Виїжджаєш з дому, рідного і звичного, повертаєшся, а тут сітки вже натягнуті. І звуки постійно чуєш інші. Не пташки співають, як раніше було, а гул дронів над головою. І тепер вже думаєш зайвий раз: а виходить з хати чи перечекати. Наступний раз їдеш, повертаєшся знову, а тут порожнеча вже, — ділиться враженнями Віктор.
Але порожнеча не тому, що всі виїхали. А бо просто люди, так само, як і сам Віктор, зайвий раз носа на вулицю — не висовують.
— Людей багато залишається, насправді. У нас на вулиці сусіди по боках, да. розʼїхались. Але позаду залишаються. І ми спілкуємося з ними, допомагаємо. То інтернет роздамо, коли він є. То ще щось зробимо їм. На сусідній вулиці — всі вдома, всі залишаються. Ми з жінкою, он, виходили прогулятись просто, так люди з дворів і до нас. Побачитись просто, поспілкуватись, обмінятись новинами якимись.
Ми ж цього разу зустріли Віктора, бо «пощастило». У селищі того дня не було ні світла, ні звʼязку. А чоловік, допоки є вільний час і не треба поратись по хаті, вирішив виїхати в місто, закупити трошки палива.
Віктор виганяє авто з гаражу, розвертає, “ставить” на шлях до міста:
— Шо там, тихо, не летить? — питає у нас, поки ми вдивляємось в екран детектора дронів. — Да, тихо. — Ну, добре. Дякую вам, гарного дня! — Віктор поїхав. Ми — рушили далі.
Пересуватися Кушугумом — страшно. Тут, у центрі, під сітками, ще є умовне відчуття безпеки. Квартал вгору-вниз звідси, де вже немає “покриття” над головою, — стає страшніше. Але є і бажання піти туди, вглиб до житлових будинків, спуститися нижче, до берега. Бо які ж там краєвиди! Але точно знаємо, що туди тепер вже суватися не варто. Бо там береги заливів Каховського водосховища. І мало того, що воно висохло, і ті самі красиві краєвиди — мʼяко кажучи, змінилися. Так, ще й саме водосховище військові РФ тепер використовують як плацдарм. А значить — і ризик потрапити на ворога та його зброю там значно вищий. Тож залишаємося у центрі.
Місцевий торговельний центр — з вмʼятинами і “ранами” від уламків російської зброї. Закриті на замок двері магазинів та закладів, побиті вивіски аптеки та продуктового. А замість вікон — ОСБ-плити. Навпроти цієї будівлі ще з кількох місяців тому стояли МАФи запорізьких мереж кавʼярень і піцерії. Зараз — простору тут хоч відбавляй. А через дорогу — ринок, розбита зупинка транспорту, куди вже місяць як не доїжджають маршрутки. І укриття. Зверху — де-неде розірвані, але здебільшого цілі сітки. І під ними, з різним темпом і ступенем обережності, снують люди. Хто пішки, хто велосипедом. Автівок — немає. Ми вдивляємося у цю сюреалістичну картину, розглядаємо тих відчайдухів, що катять велосипеди, на чоловіка, що томно сидить на розбитій зупинці. І помічаємо двох жінок, які спішно-спішно прямують до того самого укриття.
— Добрий день! А що у вас? Щось летить, чи чого ви тут?
— Добрий! Так, летіло щось. Як ФПВ наче, щось схоже
— І ви від нього ховаєтесь?
— Ну да, звісно
— І часто так доводиться?
— Та раз на раз. Але бувають такі дні, що по 50 дронів прилітає. А в центрі ж це у нас єдине укриття, інших немає, — діляться жінки.
Це дві Олени. Одна з них працює на місцевому ринку, торгує насінням та добривами для городу, інша — певно, покупчиня.
— Зараз у нас обстановка… Людей у нас живе дуже багато. Просто всі по дворах, ніхто так на вулицю не виходить. Світла у нас часто немає, зв’язку теж. Дрони постійно. І вночі, і вдень ми чуємо звук. Страшно, звісно. Коли тихо-спокійно, дуже все гарно тут. І природа у нас гарна, і люди тут. А так — ховаємось, — ділиться одна з Олен.
Жінки, доповнюючи одна одну, розповідають, що всім тим людям, яких залишилося тут чимало, найважче саме через відсутність звʼязку. Вони вже наче й звикли до вибухів і атак, але бути готовими до цього, бодай якось — не можуть.
— В нас стоять сирени на школі. І як світло є — вони спрацьовують. Але це рідко буває дуже. Бо луплять же орки постійно і світло ж перебивають. Коли інтернет є, то ми слідкуємо хоч якось, куди і що летить. А так… — зітхає продавчиня Олена.
Та попри все, громада продовжує жити. І дочекавшись умовної безпеки, покупчиня Олена йде далі по справах, а продавчиня — повертається до робочого місця. Її кіоск на ринку — єдиний, який працює. На всіх його стінках знизу доверху розвішані пакунки з насінням квітів, зелені, овочів. Жінка підходить до ятки, бере з-за прилавку надрізану пляшку з водою і 7 червоно-мармурових троянд у ній.
— Це чоловік нам привіз — покупець наш постійний. Він на дачах живе, а до нас раз на кілька днів приїздить скупитися. Магазин же працює — продуктовий. Один. І він — сюда, а нам — он, квіти привозить, — жінка виставляє композицію на столику посеред ринку. На фоні закритих ролетами яток та порожніх місць за цим відкритим прилавком.
— Він велосипедом їздить. І скупляється не тільки собі, а й сусідам своїм, хто з ним залишається там жити, — Олена розправляє квіти у надрізаній пляшці.
Жінка каже: оця порожнеча — найстрашніше і найболючіше, що їй доводиться спостерігати. Вона точно знає, що це — просто «муляж». Що тут, окрім неї і нас, ще точно є люди. Але вони вимушені залишатися у своїх домівках і зайвий раз не покидати їх. Бо так безпечніше.
Ми на той момент вже близько 40 хвилин як в селищі. І у нас вся ця картина не вкладається в голову. Порожня центральна площа, закриті ролетами магазини і ятки, нуль транспорту по вулиці. І — перманентне відчуття небезпеки. Місцеві тут, з тих, хто наважився вийти сьогодні на вулицю, сприймаються як безстрашні. Без світла і звʼязку, відірвані від цивілізації, від новин, і найголовніше — від сповіщень про тривогу. Але вони в цій фізичній небезпеці і в інформаційному вакуумі, попри все, як на подіумі. Свіженький світлий одяг, шляпки у панянок, кепки у чоловіків. Вони продовжують тут жити. Дійсно жити. Най не на повну, як це було ще хоча б кілька місяців тому, але — наскільки мають можливості.
Зранений і понівечений — таким тепер є Кушугум. Селище за трохи більше ніж 15 км від Запоріжжя. Колись воно було місцем релаксу і відпочинку від міської “суєти”. Тепер тут, навіть за квартал від центру — війна: побиті будинки, вже понівечені російськими дронами тунелі з сіток. Але у всьому цьому — люди, що попри все продовжують дійсно жити своє життя.
Авторка матеріалу – Анастасія ЛОЦМАН
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «СОДА» та не обовʼязково відображає офіційну позицію Міністерства закордонних справ Нідерландів або Уряду Нідерландів.