Сергій Звілінський — дослідник культурної спадщини Запорізького краю: розмова з істориком

Сергій Звілінський — історик та голова проєкту «Гуляйпільські старожитності». Разом з однодумцями він досліджує історію Запорізького краю, збираючи спогади людей та оцифровуючи їхні сімейні архіви. Журналісти SODA поспілкувалися з науковцем про його експедиції селами регіону, колекцію предметів старовини та подальші проєкти й виставки

Батьківщиною Сергія є Гуляйполе — містечко в степу, багате історіями про анархістів–повстанців. Історик любить казати, що інтерес до минулого йде через зацікавленість історією власної родини. Ще школярем він розпитував у сімʼї, зокрема в старших родичів, про своїх предків. Так, його цікавила доля прадіда, якого він вже не памʼятав, але бачив його портрети. Відтоді хлопець поставив собі питання: а ким той був, чим займався, де працював. 

Захоплення минулим й привело його на історичний факультет Запорізького національного університету. Вже бувши студентом, Сергій не полишив справи дізнатися більше про сімейне дерево.    

— Коли я вже вчився, то поліз в архіви, де почав знаходити якісь документи. У рамках того, що я зміг знайти в наших архівах, то свій рід більш-менш прослідкував. Основні напрямки — це і Правобережжя, Польща, зокрема й польська шляхта. З іншого боку, козацтво, Полтавщина, переселенці на південь. Одним словом, намішано багато, — говорить Сергій.

Початок наукової діяльності 

Навчаючись у виші, Сергій вперше взяв участь у наукових експедиціях. Ці вилазки були частиною практики, яка розпочалася на третьому курсі. Відтак, з 2008-09 років Сергій починає досліджувати регіон. Він подорожує Гуляйпільщиною, спілкується з її жителями, зачаровується їхніми історіями.

Довкола цих походів і сформувався кістяк «Гуляйпільських старожитностей» — громадської організації, керівником якої є Сергій. Її учасники займаються порятунком, фіксацією та документуванням культурної спадщини регіону, його історії. Так, вони їздять селами, де з перших вуст записують свідчення їхніх мешканців, збираючи дорогоцінні спогади та предмети побуту. 

Спільнота діє вже понад десятиліття. У соціальних мережах сторінка існує з 2015 року, а вже у 2022-му Сергій оформив проєкт юридично. На перших порах «Гуляйпільські старожитності» стали філіалом Запорізького наукового товариства імені Якова Новицького, головою якого є викладач ЗНУ та історик Сергій Білівненко. Відтоді чоловік активно залучений до діяльності проєкту і неодноразово їздив у експедиції разом із Сергієм.

Сергій Білівненко

— Все повномасштабне вторгнення ми їздили з ним вдвох на Гуляйпільщину та саме Гуляйполе, доки можна було.Те, що ми врятували звідти, я великою мірою завдячую йому, — говорить Сергій.

Гуляйполе до війни 

На початку 2020-х років Сергій мав грандіозні плани щодо власної справи в Гуляйполі. Так, він хотів розвивати туристичний напрям, зокрема, готував відкриття центру відпочинку. Також на той момент вже працювала його кавʼярня-бар під іронічною назвою «Анархіст». 

— Але часи були такі, що почався ковід, а потім й повномасштабне вторгнення. На 2022 рік ми якраз планували відкриття музейного простору. Вже були відреставровані приміщення, навіть пофарбовані. Ми вже туди й предмети завозили та формували експозицію. Це було на початку лютого.

Сергій з любовʼю і сумом розповідає про рідний край. Довоєнне Гуляйполе він описує як місто, що активно розвивалося. Так, у ньому жили свідомі мешканці, які збиралися працювати в ньому і робити все від них залежне для вдосконалення громади. 

— Хтось займався спортивним напрямком, хтось там ще якимось. Відкривалися різні простори, розвивався громадський сектор, а це якби рушій змін. Все рухалося туди, куди треба. Так і розвиваються міста, так формуються громади й спільність. І от, власне, цей рух був перерваний, на жаль, і тепер спільноти немає фактично, бо люди розкидані по всьому світу. 

Бойові дії на Запорізькому напрямку зробили життя в місті та в навколишніх селах неможливим. Російські загарбники тероризували населення обстрілами — більшості довелося покинути власні домівки. Востаннє Сергій відвідав Гуляйполе наприкінці липня 2025 року. Тоді він на прохання однієї родини вивіз їхній сімейний архів: фотографії, посуд, кераміку тощо.

— Після того ми ще багато разів їздили на Гуляйпільщину, але в саме Гуляйполе — ні.  Ночували в Оленокостянтинівці, були в Зеленому. Це поруч, буквально приміське село. Я також був вдома, заїжджав до батьківського будинку, щось встиг забрати. Там дуже багато всього лишилося, наприклад, інструментів, якими користувалися мій прадід, дід і так далі, — заявив Сергій.

Експедиції до Комишуваської територіальної громади

Загалом експедиції є основним видом діяльності «Старожитностей». У них бере участь невелика команда волонтерів. Переважно це безплатна робота, люди їздять за свій кошт. Останнього разу Сергій взагалі подорожував один. Проте у 2025 році, коли проєкт виграв грант, залучили знімальну команду, а саме фотографа та відеографа. 

— Відповідно, нас їздило 4–5 осіб, і це, звичайно, ефективніше, тому що ти не сам все це фіксуєш. Є людина, яка професійно знімає, є та, яка пише, ми ведемо інтерв’ю, скануємо речі. Краще, звісно, ці заняття не поєднувати. Саме тоді можна ефективніше зібрати інформацію.

Під час повномасштабної війни Сергію доводиться більш ретельно обирати місця для наступних виїздів. Із лютого цього року «Гуляйпільські старожитності» досліджують села Комишуваської територіальної громади. Наразі в центрі уваги селище Новотроїцьке. Проєкт навіть встиг трохи попрацювати в самій Комишувасі.

— Коли ми там дійсно взялися до роботи, почався цей період, коли активно накривали КАБами, всім, чим тільки можна. Люди просто виїжджали — екстрено звечора покидали населений пункт. Ми там дуже мало встигли зробити, але село дійсно дуже цікаве. Хотілося б ще там, звичайно, попрацювати, але, на жаль, це реалії, в яких ми зараз знаходимося.

Попервах робота починається з того, що Сергій домовляється з місцевим самоврядуванням. Дуже багато залежить від зацікавленості старости села. Він підкаже, до кого можна поїхати та з ким поспілкуватися. Також посадовець часто супроводжує дослідників, бо так люди з більшою ймовірністю підуть на контакт. Серед тих, хто допомагає знайти співбесідників, є й завідувачі місцевих клубів, бібліотек, вчителі. 

— Така підготовча робота дуже багато значить. Вона теж займає левову частку часу. Так, декілька виїздів можуть бути знайомством і домовленістю на наступний раз. І вже аж потім ми їдемо записувати людей. Але оце затягування призводить до того, що умовно там домовились на п’ятницю, а в четвер там КАБи по селу, і всім не до розмови.

Щодо Новотроїцького, то тут дослідникам дуже допомагає староста Олена Світлицька. Завдяки її зусиллям поспілкуватися висловила бажання Тетяна Василенко. У листопаді цього року жінці виповниться 100 років. Попри поважний вік, бабуся чудово пам’ятає своє дитинство та роки до Другої світової війни. Дослідження «Старожитностей» багато в чому спираються на подібних респондентів. У рідному Гуляйполі таким другом проєкту був Олексій Яланський. Чоловік пішов у засвіти в цьому році, не доживши півмісяця до свого 99-го дня народження. Його свідоцтва стали важливим матеріалом у розумінні історії міста. 

— Ми з ним сотню разів зустрічалися, консультувалися про все. Він жив у центрі міста і дуже добре пам’ятав Гуляйполе до і у часи Другої світової війни. Чоловік довго залишався там навіть під час повномасштабного вторгнення, а вже потім виїхав до Запоріжжя. Він із сімʼєю ще в 2024-му році їздив садити картоплю в Гуляйполі. Тобто, взагалі такі справжні українські селяни. Він дуже багато нам допомагав, розповідав, згадував — купа з ним відео записана, архіви в нього теж класні були.

Олексій Яланський

Колекція «Гуляйпільських старожитностей»

У межах проєкту Сергій збирає предмети старовини. Його колекція складається з хатніх речей: меблів, посуду, кераміки, одягу, приладдя для господарювання тощо. Мова йде про сотні, якщо не тисячі, виробів. Кожну річ Сергій описує та оцифровує.  

— Не все ми залишаємо собі. Щось забираємо, оцифровуємо та віддаємо людям — у більшості випадків все так і відбувається. Це якщо немає нащадків, або люди кажуть що їм нема куди забирати, «краще віддайте нам копії, а це залиште собі». У нас є архів, тож ми беремо такі речі на зберігання.

Пріоритет надається сімейним архівам. Під ними маються на увазі фотоальбоми, листи та хатнє начиння, які належали одній родині. Лише за минулий рік до «Гуляйпільських старожитностей» надійшло близько сотні подібних архівів. Більшість колекції наразі знаходиться в Запоріжжі, що часом змушує історика турбуватися про її безпеку. 

— Щось є у сховищах, щось на складі. Я завжди кажу, що відкритим є питання збереженості, убезпечення та її переміщення. Ми над цим думаємо і маємо запасні кроки, куди б можна було це перевезти. 

Також Сергій реставрує знайдені речі. Завдяки гранту від House of Europe чоловік відкрив у Запоріжжі власну майстерню, яка займається деревообробкою. У ній він працює разом із батьком. Історик зізнається, що мріяв про справу, ще коли жив у Гуляйполі.

— Зараз там переважно скрині — матеріал, який ми найбільше вивозимо. Різні домашні меблі, тобто комоди, шафи, стільці, щось давнє, мається на увазі. Через майстерню вже пройшли десятки речей.

У колекції Сергія є й витвори мистецтва. Так, чоловік має серію картин живописця Свирида Говіни. Митець навчався в Бердянській художній школі в майстерні Ісаака Бродського, у 1940-ті був вивезений до Німеччини остарбайтером. Після повернення з чужини пішов служити в армію, демобілізувався і переїхав до Гуляйполя. У будинку художника збереглося 20 полотен. Як виявилося, він жив поряд із батьками науковця. За погодженням доньки Свирида картини вивезли до сховища «Старожитностей». 

— Ми теж хотіли на цій основі зробити якусь виставку, але все ніяк руки не доходять. Можливо, колись зробимо, адже це теж цікава людина. Він пройшов усі процеси, пов’язані з примусовими роботами в Німеччині, депортацією. Наразі ці матеріали зберігаються в університеті.

Виставки

Свої результати досліджень Сергій демонструє на виставках, які сам і організовує. Одна з таких завершилася нещодавно в Києві, а саме в музеї Гончара. 

Експозиція отримала назву «Врятовані спогади — культурна спадщина Запоріжжя» і є продовженням торішньої виставки, яку реалізували за підтримки Українського культурного фонду. Її суть — це документування прифронтових сіл нашої області та аналіз їхньої історії. Серед експонатів багато предметів побуту, одягу, зокрема сорочок з унікальним орнаментом, прикрас, меблів тощо. 

Не обійшлося й без народної творчості, а саме: традицій, говірок та пісень. Останні відтворили музиканти творчої лабораторії степового розспіву «Євшан–Зілля». Колектив плідно співпрацює із «Старожитностями» і навіть їздить із Сергієм у спільні експедиції. Так, протягом підготовки до виставки проєкт здійснив 15 вилазок до сіл та містечок регіону. Історики опрацювали 25 родинних архівів та оцифрували колекції музеїв, будинків культури, бібліотек та сільрад.       

Наразі «Гуляйпільські старожитності» готують чергову виставку, вона запланована на травень цього року. Подія відбудеться у Львові в артпросторі «Після тиші». Це громадська організація, яка також займається оцифруванням сімейних архівів, однак на заході України. Сергій вже співпрацював з колегами над їхньою спільною виставкою та однойменним документальним фільмом «Гуляйполе. Тимчасово переміщені історії». 

На цей раз дослідники розповідатимуть про село Терсянка Запорізького району, яке зобразив на знімках сільський фотограф Олександр Панов.

— Терсянка колись була німецькою колонією, її мешканців остаточно депортували в 1941 році. Це було німецькомовне населення — меноніти та лютерани. Виставка цікава не стільки навіть як фотомистецтво, скільки як сама історія, що пов’язана з цим селом і з цими людьми, що на знімках. Адже вони фактично переїхали в порожнє село після Другої світової війни.

Зазначені фотографії ніде раніше не публікувалися. Їхній автор, Олександр Панов, прожив цікаве і складне життя. Сам він був вихідцем із Кубані, брав участь у Другій світовій, служив льотчиком. На початку бойових дій чоловік потрапив у полон, де й перебував до кінця війни. Після звільнення з неволі радянська влада запроторила його до трудового табору, і тільки після смерті Сталіна він отримав реабілітацію. Його навіть поновили у званні. Тоді він і переїхав до України, а саме до Терсянки, яку вже активно заселяли новоприбулі громадяни. 

— Ми вже записали декілька людей у Запоріжжі, які пам’ятають Панова. З їхніх слів, він був дуже цікавим дядьком. Його завчасно не кликали ні на які події — він сам приходив і все фотографував. Його всі пам’ятають на велосипеді та з фотоапаратом через плече. Він їздив і знімав все, що відбувалося в цих населених пунктах.

Сергій не може достеменно оцінити якість знайдених фотографій через призму мистецтва. Проте він впевнений, що знімки мають велику цінність як історичні документи епохи та неймовірне візуальне джерело інформації. 

— Тих людей і сіл, які він фотографував, уже немає. Терсянка фактично повністю евакуйована. Може, там ще хтось залишився, але це вже одиниці. Населений пункт вже піддається обстрілам з КАБів. Сусідні Воскресинка, Любицьке, Барвінівка — він теж їх фотографував. Ці села — знищені повністю. 

Загалом знайдений архів складається з 300 знімків. Він перебував на зберіганні в сільському клубі. Туди його принесли люди, які придбали будинок фотохудожника і вирішили не викидати знахідку. Врешті-решт її знайшов Сергій, і тепер кожен зможе побачити цю хроніку 1940–60-х років із тих місць, які тепер існують лише на карті.

Подальші плани

Плани «Гуляйпільських старожитностей» не обмежуються виставками. Проєкт хоче й надалі розвивати свій YouTube-канал. Відтак на нього довантажать ще декілька відео з експедицій. Також восени готується вихід документальних стрічок про українські національні змагання 1917–21 років у нашому краї. 

— Відео буде якраз більше про махновщину та селянські рухи з контекстом Півдня. Бо це біла пляма в нашій історії та дуже частий привід для маніпуляцій. Ми хотіли показати, за що боролися ці люди, ким вони були, через призму родинних історій.

Буває, що «Старожитності» записують респондентів й у самому Запоріжжі. Наразі ведеться співпраця з ОБАО — це обласна організація антифашистського спротиву. Її волонтери допомагають жертвам націонал-соціалізму. Вони й домовляються з потенційними спікерами. 

— Ми вже записали розмови з бабусями, яким вже понад 100 років. Їх свого часу насильно вивезли до Німеччини працювати остарбайтерами, деяких — ще дітьми. 

Влітку Сергій планує провести літню школу, де б він навчав зацікавлену молодь. Дослідник зізнається, що отримує багато повідомлень від тих, хто хотів би долучитися до його поїздок. Пишуть як історики, так і пересічні громадяни. 

— Власне тому ми й хотіли б створити цю школу, аби трошки прокачати аудиторію, дати їй базову інформацію і показати, як працюють наші експедиції. Це буде в більш спокійному регіоні, умовно, на Дніпропетровщині. У нас там є певні села, які ми хотіли відвідати.

Кількість учасників обмежать до 10–15 осіб. Заняття базуватимуться на польовій роботі. 

Побажання 

Наразі кожна людина може так само індексувати свій сімейний архів та записати розмови з близькими людьми. Достатньо лише мати під рукою телефон. Сергій активно пропагує подібні заходи, тим більше під час війни, коли важливо зберегти власну спадщину. Це і є форма культурного спротиву, боротьба за ідентичність, яку ворог намагається стерти вже не одне покоління. Бо переможеним буде той, хто не матиме відповіді на просте питання: ким він є насправді…   

Слідкувати за діяльністю «Гуляйпільських старожитностей» можна через сторінки проєкту в Інстаграмі, Фейсбуці та на їхньому ютуб-каналі. 

Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «СОДА» та не обовʼязково відображає офіційну позицію Міністерства закордонних справ Нідерландів або Уряду Нідерландів.