«Рускій мір прийшов і до нас»: як живе село Жовта Круча

Жовта Круча — маленьке мальовниче село неподалік Комишувахи. Тут, в оточенні полів і одного великого штучного ставка, свого часу проживало трохи більше 300 людей. Одна вулиця, один магазин, і типовий радянський воєнний меморіал. Це було те саме село, про існування якого ми могли б і ніколи в житті не дізнатися. Бо, ну чесно, за яких обставин ми могли б тут опинитися? Та цю обставину нам дали росіяни, коли завдали наймасованішого удару по цьому населеному пункту

Ще на вʼїзді до Жовтої Кручі відчувається порожнеча. Вона тут не буквальна, не в тому, що на вулиці немає людей. А в чомусь іншому. У звуках, які видають тільки проїжджаючі повз автівки. У тихому і ледь вловиму кудахтанні курей, яких навіть по мірках такого невеличкого села тут якось мало. 

Вздовж обох боків цієї єдиної вулиці тягнуться хати. Чистенькі, цілі, з охайними подвірʼями. Та їдемо далі  і картинка змінюється. Замість ціленьких хат  їхні скелети і троща. Замість охайних подвірʼїв  руїни. З живого тут тільки дві ласкаві і голодні собаки, а зі звуків  тиша. Яка раптом розривається звуком пилки по дереву. Значить, хтось тут таки залишається.

Це Федір. Він живе у цьому селі понад 40 років. Сам — родом з сусіднього Веселого, а тут оселився через кохання та свою жінку. Він відрізає з листа ОСБ необхідний йому шмат, аби закрити ним вікно у своїй хаті. От, правда, від тої хати не лишилося нічого, окрім самих стін. 

— Одне вікно ще нада забити мені. Одне там залишилось, зараз зроблю

— Це обстріл такий був, що так понівечило хату вам? 

— Да. Оце все, що ви бачите  оце… Рускій мір прийшов, — видихає чоловік.

По Жовтій Кручі окупанти випустили щонайменше шість КАБів, якими просто зруйнували ледь не половину села. І це сталося, коли Федір був вдома. Він не зміг чітко пригадати, чи перша, чи друга година дня. Але точно памʼятає, що він в той момент дрімав. Аж раптом — вибух, на нього сиплеться штукатурка. Він не зрозумів, що відбувається та вийшов на вулицю, перевіряти. Зустрівся з сусідом, обидва цілі. І той самий сусід, Сашко, каже: не всім так пощастило. Їхня сусідка  під завалами, потребує допомоги.

— Ми прийшли, а там хати вже нема, завалилося все. Ну, якось сусідку відкопали. Дивом вона вижила, і не постраждала толком. Це отам, трошки далі було, шо ми її витягали. Ну і поки туди-сюди, знову чую, що воно шипить, а потім так ба-баааах! Ну, короче я вже до себе до хати повернувся отсюди, до такої картини. КАБ прям он перед двором впав. Як би Сашко не погукав, і якби з ним не пішов — хтозна, може б вже і не було б мене тут, — пригадує Федір. 

Чоловік проводить нам мініекскурсію по залишках свого майна. Гараж з автівкою, хата, господарчі споруди на подвірʼї. І навіть криничка, якою дійсно користувався постійно, бо централізованого водозабезпечення питного тут немає, і та потрощена. 

— Моя жінка померла 4 роки назад. І слава богу, що вона цього не бачить. Хай вона мені простить, але ж це жах просто. Я не знаю, як тепер, шо оце буде… 

Федір каже, що це був четвертий раз, коли російські бомби прилетіли до його села. До цього падало в полі, ще раз  коли росіяни своєю ж зброєю зруйнували свій же памʼятник. Залишили воїна-визволителя на меморіалі до Другої світової буквально без голови. Та попри все, життя у Жовтій кручі кипіло. 

— Та чудово у нас тут було! Воду привозили, гуманітарку давали, крамничка працювала. На великі закупи їздили в Комишуваху на базар, а так — все своє, тут по місцю. Ну десь гепало, стукало там, ну якось… Отаких от дибільних кацапських прильотів у нас не було. Вони чи з цепу зірвались, чи я не знаю. 

Чоловік потирає обличчя, на якому, здається, не залишилось вже ані суму, ані відчаю. Тільки злість і зосередженість. Він не знає, чи вдасться врятувати бодай залишки хати, не кажучи вже про її відбудову. Та роботи не полишає, і повертається до столику, де відміряє і відрізає ОСБ-плиту. А ми рушаємо далі. 

Бачимо те, що колись було місцевим магазином. У потрощеному залі, на побитих вітринах все ще лежать продукти: сир, сметана, корм для котів. Трохи далі  вже розбита будівля сільради. А поруч з нею  той самий памʼятник. З безголовим радянським солдатом-визволителем. 

Кілька кроків від цієї частини села — і начебто нічого і не було. Знову чистенькі цілі будинки, охайні подвірʼя. По все ще порожній вулиці тільки пару автівок проїхало. Але  жодного перехожого, велосипеду, нічого. Перед одним з цілих будинків помічаємо таблички “Качки, сало”. Стукаємо у хвіртку. По подвірʼю до нас йде жінка у яскравому светрику і теплій шерстяній жилетці.  

— Добрий день! Не відволікаємо? Хотіли запитати, як ви тут, як життя у вас зараз? 

— Та яке відволікаєте, від чого. Сидю он, світла і інтернета чекаю. Казали, що приїдуть ремонтувати, та щось нема нікого. Чи бояться їхати, чи я не знаю 

— Це після обстрілу у вас зникло, чи відключили? 

— Нє-нє-нє, не виключали. Нас же не виключають отак. Тільки коли перебите десь щось. І то, швидко відновлюють все, стараються хлопці

Це Валентина. І вона каже, що в оці останні дні, у власній хаті у рідному селі вона почувається як зомбі. Серце зжимається і страшно. Але все одно, на автоматі щось продовжує робити і якось поратися. 60 років вона тут. Разом з чоловіком опікується господарством, слідкує за тим, щоб вода і дрова з брикетами завжди були, доглядає його маму. І помаленьку заробляє копійчину, торгуючи птицею і салом. 

— Я раніше на пошті працювала, а то ж з війною закрили відділення, пустили оці машини, які ну… Пересувні пункти, так скажемо. Ну все одно, ви знаєте, добре тут було. Робили своє, жили спокійно-спокійно. Ну, як в селі. Ми ж тут знаємо всі один одного. Да, дядь Гріш? 

До Валентини підходить високий чоловік у літах. Побачив нас, вирішив дізнатись, що тут коїться, а заодно  потеревенити і дізнатись останніх новин. Сусіди сміються, що без інтернету і без звʼязку тут вже навіть не знають, який сьогодні день тижня. 

— Люди поїхали. Дуже багато виїхало. І оно отам машина стоїть, да? Теж же грузяться? чи то ваша?

— Ні, то не наша. То такий, як наче бусік, чи щось схоже 

— Ааааа, ну значить да. Значить, певно, ще хтось виїжджає. 

— А ви? Не збираєтесь?

— А я не знаю. Ми тоді да, виїхали на день. Бо раптом знову цим придурошним стукне щось в голову. То ми перечекали, щоб, ну як, знаєте, під повторний не потрапити. І повернулися. Ну куди нам? У мене ж хозяйство тут все! Качки, кури, собака, коти. Кролі! Куди я це все? 

Ми провели тут вже близько двох годин. І тільки тоді, спілкуючись з Валентиною, стало зрозуміло. У Жовтій Кручі відчувається не порожнеча, а самотність.

Ми кілька разів прощалися з жінкою, але піти один від одного не могли. Вона не могла наговоритись, а ми  наслухатись. Про те, як з сусідкою куталась ковдрою у підвалі, коли чекала кінця того обстрілу. Про те, як страшно зараз тут не через безпеку, а через воду. Яку, зізнається жінка, тепер не знає, чи будуть їм возити. І про те, як їй хочеться, щоб все було як раніше. 

— Мені хочеться, щоб всі повернулися. Щоб оце зараз що, вціліло. І щоб всі були живі. Оце цього я хочу. і щоб уже той мир був скоріше. Тут головне вижити, у цій круговерті. Тут головне вижити, — витираючи сльози каже жінка. 

Просто так піти від Валентини ми не змогли, прихопили в неї добрячий шматок солоного сала. А тоді  повернулися до магазину. Наявність у ньому котячого корму і зустріч пари переляканих змерзлих котів не залишили нам вибору, як вчинити акт благородного мародерства.

Жовта Круча — село на одну єдину вулицю. Одна вулиця протяжністю у близько трьох кілометрів. Стільки треба, аби вмістити життя цілого села і понад 300 його жителів. Один масований російський обстріл щонайменше шістьма авіаційними бомбами. Стільки треба, аби це життя зламати і поставити під питання взагалі його існування. Зворотнім шляхом, до Запоріжжя, яке в той момент знову атакували російські шахеди, в голові крутилося всього дві думки. 

Чи виникнув би за мирних часів хоч один привід нам опинитися у цьому селі? Чи знали б ми взагалі про нього? 

І скільки ще, у нас тут у Запорізькій області, у сусідній Донецькій, у Луганській, Харківській, Чернігівській, Сумській і Херсонскій областях таких сіл. Про існування яких, про життя яких безліч людей навіть не задумувалась. І про знищення яких ми і не знаємо. 

Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «СОДА» та не обовʼязково відображає офіційну позицію Міністерства закордонних справ Нідерландів або Уряду Нідерландів.

Авторка матеріалу – Анастасія ЛОЦМАН