«Росіяни нищать наш хліб. Я ніколи їм цього не пробачу»: як працює фермер у прифронтовій громаді на Запоріжжі
— Як у вас тут добре і красиво
— Так, да. Бо поле. Що може бути красивіше поля? Відкритого, просторого, з пшеницею, вже дозрівшою. Та ну куда, ну ви що.
А дійсно, чи може бути щось красивіше за поле? Золота пшениця колихається на легкому вітрі, де-не-де можна почути, як колоски штовхаються один об одного й видають приємне потріскування. Там, трошки вдалечі, — лелеки. Вони готуються тут полювати, коли пройде комбайн і «розчистить» їм майданчик. Небо, блакитне-блакитне, безкрайнє, вкрито причудкуватими пухнастими хмарами. Ти тут, слухаєш це, вдихаєш запах польових квітів і нещодавно пройшовшого дощу. І дивишся на буквально прапор України — золотий низ під блакитним верхом. Тут, прямо перед тобою, народжується український хліб!
Тож, певно, Микола Грабко, власник цього поля і цього хлібу, правий. І це — одне з найкрасивішого, що може бути. Особливо — для нього. Бо це єдині 50 га, які в нього залишилися. Решту, хай не буквально, але забрали росіяни. І ми розкажемо вам про це. Про Миколу, про його великий шлях і маленькі мрії, про всі його втрати і натхнення. Адже цим всім вимощена дорога до українського (запорізького, якщо бути точніше) хліба.
Микола Грабко — підприємець з Комишувахи. Рідне село, де він народився і виріс, дало його родині і йому самому все — дім, родину, справу життя. І цією справою стало саме фермерство.
— Мої батьки розпочали цю справу. Потихеньку-потихеньку вони наростили потужності свої до 50 га. Вирощували ріпак, пшеницю, сонях. Ну, все наше оце. А коли ти живеш в такому місці і батьки у тебе таким займаються — хочеш-не хочеш, а змалечку почнеш це все впитувати. Бо, звісно ж, ти з дитинства з ними на полі. І я продовжив справу батьків врешті. Не просто продовжив, а почав її розвивати і розширяти. На цей сезон я зайшов з 500 га. Сам все, ніхто не допомагав, — розповідає фермер.
Всі поля — тут, вдома, навколо Комишувахи. А цей район — вже пʼятий рік, як прифронтовий. Та Микола зізнається: саме цей рік видався і продовжує видаватися, найважчим.
— Звісно, ми бачили, як обстрілюють все навкруги. Міста, села, підприємства. Скільки полів росіяни знищили нам? Бо там снаряд стирчить, техніка робити не може, поки його не приберуть, там — пожежа від обстрілу. Завжди дуже боляче було це бачити. Але ми працювали. Сіялись, збирали, під обстрілами і з ризиками, але працювали. Тік наш розбило, а попри все.
Від початку повномасштабного вторгнення, під свистом снарядів, в димі з палаючих сусідніх чужих полів, всі робітники Миколиного підприємства залишилися з ним на роботі. Чоловіки сідали за комбайни, вантажівки та трактори. Споряджали техніку і виходили на ній. Восени — сіяти озимі культури, навесні — соняшник.
— У нас скільки разів було, що прилітало поруч і било техніку. Але ми не здавалися. Скло замінили, десь підлатали, що треба — і все, і у поле. Сіяти, обробляти, збирати. Бо така твоя работа. Бо ти мусиш це робити.
Минулий рік, попри аномальну засуху і спеку, аграрій зібрав в середньому 40 центнерів пшениці з гектару. І це, зважаючи не тільки на безпекову ситуацію, а й на ту саму погоду, — дуже хороший результат. Тож трошки перепочивши, Микола з чоловіками знову виходить в поле. Він приймає рішення, що на цей 26-й рік половину своїх земель засіє озимою пшеницею, а решту — залишить під сонях, який посіє навесні. Так, ситуація — небезпечна. Оріхівський напрямок все ще надскладний, і що буде тут, у цій зоні, завтра — точно ніхто не знає. Але що всі знають точно, так це те, що завтра, як і в будь-який інший день, потрібен буде хліб, який обовʼязково, попри все, потрібно виростити.
Микола витрачає близько мільйона гривень на зерно, паливо, обслуговування техніки, первинні посадкові добрива і вдало проходить посівну. Як і планував, на першій половині землі зі свого обробітку сіє пшеницю. Та минає всього пара місяців. І Микола — ледь не все втрачає.
— Ми ті поля, які засіяли, я вже заїхати туди не можу. Там росіяни десь от з нового року почали обстрілювати так, що це жах! Дрони, КАБи, летить все. І якщо КАБ це ще якось, ну… Не знаю. А дрони — це жесть. Вони гатять ними тупо в усе, що можна. Транспорт — автомобілі, отака от моя техніка, велосипедисти!!! Просто люди пішки йдуть. Все, окупанти випалюють просто. А я не можу ризикувати здоровʼям і життям своїх робітників. Я, коли зрозумів, наскільки все стало страшно і небезпечно, я одразу хлопцям сказав: «Ви туди не їдете. Все. Я вас туди не пущу». І от з того часу, з посівної самої, ми там не були. Ми не знаємо, що там з нашим врожаєм. Чи зійшло щось, в якому воно стані? Чи залишилося там щось? У мене немає доступу туди ніякого взагалі. Тільки он, з Комишувахи зверху подекуди можна побачити, що поля горіли. — Микола трошки як немов відвертається, в очі — не дивиться.
— Тобто вам довелося, як, просто кинути все? Там ніхто нічого не робить?
— Ну а як? Ну, воно літає по кілька разів на годину. Я ж кажу: ризикувати кимось — я не буду. Тому не їду сам і своїх не пускаю туда. Оце от поле, тут 50 га. Ну, це, вважайте, останнє, що в мене залишилося. Де хоч якось можна ще працювати.
І оце «хоч якось» — на жаль, дуже точне формулювання. Поки розмовляємо, у Миколи спрацьовує детектор дронів. Без них і без рушниць від тих самих дронів, а ще — без бронежилетів, він з хлопцями на поле, своє власне поле, більше не виходить.
— Щось високо, але летить. Десь, да, поруч з нами. Але то високо, — заспокоює чоловік. Чи нас, чи себе — а чи це має значення?
Це поле знаходиться трошки поодаль від Комишувахи. І, як стверджує аграрій, сюди долітає щось рідко. Але ж долітає? Так. Тому техніку — ховає по околицях, коли виганяють її в поле — намагаються працювати максимально швидко.
— Оце зараз косимо. Так би, за бодай якихось нормальних умов, я б за кілька днів зібрав все. А з цими обстрілами і нальотами, дай бог хоча б до кінця місяця впоратися. Бо і вивозимо ж збіжжя самі. Відмовляються вже сюди їхать, просто нема кому забирать. Тому ми своїм маленьким транспортом грузимо і веземо. Це ж теж все… І час, і гроші. Це складно дуже. Але нічого. Викрутимось. Я — викручусь.
А возять все — по місцю, у Запорізькій області. У Миколи є, як він сам це називає, «бздик»: те, що він тут виріс, тут має і залишитись. Тут переробитись і виготовитись, тут — осісти податкам, грошам. Щоб тут були робочі місця.
Комбайн підʼїжджає до КАМазу, виставляє «рукав» і починає висипати зерно. Процесом керує засмаглий, сивий чоловік середньої статури. Він у бронежилеті на причепі вантажівки. Руками подає комбайнеру жести «досить, протягни чуть далі, давай» і так поколу, поки весь простір у причепі не буде заповнено. Тоді спускається і рушає до нас.
— Добрий день! Я — Настя
— Геннадій, дуже приємно.
— Навзаєм. Геннадію, ви давно тут працюєте?
— 22 роки. І тракторист, і водій, і слюсар. Все що можу — все роблю
— Любите свою роботу?
— Ну, як стільки працюю вже, як ви думаєте?
— А не страшно? Зараз у війну. Коли таке робиться тут
— Буває і страшно, буває і ні. А що робити? Працювати ж треба. Мені і так, знаєте, як болить, що ми ото посіялися і стільки бросили? Багато, дуже багато, бросили. Дуже… Ну, боляче мені від цього
— Так отож. Така небезпека навкруги, а ви все одно виходите в поле
— А мені тут легше, ніж вдома. Спокійніше. Хоча мандражка є, кожного разу — ділиться чоловік.
Геннадій сідає за кермо вантажівки і рушає з поля. Везе збіжжя до покупців. А ми — повертаємося до Миколи.
— Ви знаєте, у мене мрія була. Я так хотів тут облаштувати свій повний цикл. Млин маленький поставити, маслобійню. І свою продукцію, вирощену і виготовлену саме тут, вдома, продавати на полицях супермаркетів. Дуже я цього хотів
— Вірите, що все вдасться?
— Та… Ну, вірю, звісно. Бо без віри ж ніяк. Але це дуже складно. Зараз — дуже складно працювати.
Детектор дрона знову вхоплює якийсь сигнал. Микола заспокоює, що це далеко і високо. Але — каже: це зараз щастить. Бо оце «далеко і високо» в мить може змінитись на «прилетіло». І наслідки від цього будуть найболючішими, що можна колись побачити. І до того поля, де ось таке найболючіше і сталося, аграрій нас і везе.
Дорогою — знову милуємося краєвидом. Золоті колосся пшениці, лелеки, синє безкрайнє небо. Аж раптом — картинка змінюється. І замість неосяжного золотавого покрову на землі бачимо острівки, що чорніють. Микола зупиняє автівку, виходимо з неї й йдемо до поля. Зробити крок далі — вкрай складно. Ноги просто відмовляються підійматися і ступати сюди. На ту саму почорнілу землю, всипану згорілою пшеницею. Колоски, які розпалися, які вціліли, лежать спалені на тій землі, де і проросли. Той самий “хрускіт пшениці” — значно тихіший. У повітрі — запах засмаженого хлібу.
Микола швидко проскакує до темної пустки, опускається на землю і згрібає жменю почорнілих колосків.
— Он, я вам покажу, як вона… Ви бачите? — Чоловік потирає зерно в руках, те — розсипається, залишаючи на долоні розводи від золи. — Воно просто прогоріло все тут. Це — сльози. Оце от сльози кожного фермера, — говорить Микола.
І не тільки фермера.
Минулими вихідними на це поле поцілила російська «молнія». Прямо у пшеницю. Дивом пощастило, але в той день ані сильного вітру, ані чого не було. І вогонь не поширився далі. Цей дрон знищив усього близько 10 га землі. Але кожен сантиметр цього опіку, говорить Микола, — невимовний біль і втрата.
— Як ви тримаєтесь?
— Я не знаю… Я коли відео з роботи зі своєї, з полів, викладаю, мені дуже багато в коментарях пишуть, що я це все не заради хліба роблю, а заради бабок. Ну, по-перше — давайте так. Ми всі люди, і всі ми живемо заради грошей, якогось заробітку. Ну бо а як? Ну, зараз в туалет сходити — 10 грн заплати. Але ж я з дитинства з цим у полі. Це моя душа. Кожен фермер, хороший фермер, господар — він вкладає у це діло свою душу. І я ж — так само. Я своє оце господарство зробив у 2005 році — це вже 21 рік. Ну, це все моє життя. Ну, як я можу «просто заради бабок»? Ні. Все моє життя — це вирощування хліба. І діти мої мене дуже надихають. У мене 2 донечки, 2 сина. Я б дуже хотів це передати їм. І щоб вони це розвивали, і я пишався б ними. Як мої батьки зараз пишаються мною. Але поки що… Їм дуже страшно відпускати мене сюди. Да-да, чесно. І в ногу вчепляться: «Папа, не їдь». І плачуть, і я разом з ними плачу. Ну а якщо я не поїду, хто поїде? Кожен фермер такий. Справжній фермер. Він їде, ризикує життям своїм. Він пхне. Щоб зібрати цей хліб.
За кілька днів після нашого візиту Микола виставив у своєму блозі нове відео. Йому вдалося зафільмувати момент атаки російського безпілотника на його поле. І якщо в той раз — не було нікого, то зараз — йому з хлопцями довелося ховатися від удару. Чоловік не бросить це. Попри все — він докосить свої пару полів, які в нього залишилися. Та чи зможе він повернутися до них у новому сезоні — питання відкрите.
— В блозі моєму росіяни часто пишуть коментарі. І вони там кажуть: «Так вам і треба, щоб ви всі здохли, щоб ви згоріли».
— Що ви до них відчуваєте?
— Ненависть. Злобу. Це не передать. І, як кажуть, «прийде час — і будемо з ними дружити». Та не буде цього. Бо ми розкажемо своїм дітям. Те, що вони робили. Діти — розкажуть своїм дітям. Та це на віка. Те, що вони витворяють з моїм господарством, з моїми полями. Що вони, своєю армією, знищують простих селян, простих людей, простих фермерів. Те, що твориться в містах. Мирні люди, які без зброї і які помирають, я їм ніколи цього не пробачу. Ніколи.
Авторка матеріалу – Анастасія ЛОЦМАН