Робота з безпілотниками для мене захоплення: історія операторки БПЛА на позивний «Чайка»
Продовжуємо серію матеріалів про запорізьких військовослужбовиць. У попередньому матеріалі ми розповіли історію начальниці групи психологічного супроводу та відновлення. У другій частині розказуємо про Марію, операторку БПЛА.
SODA дізналася, як Марія наважилася піти до війська, як минають її бойові будні, що їй довелося пережити під час війни, де вона знаходить сили не опускати рук і що надихає її продовжувати службу
Життя до війни
До повномасштабної війни життя Марії було насиченим і різноманітним. Вона багато подорожувала, а в юності певний час працювала моделлю за кордоном і брала участь у різних конкурсах краси.
Згодом дівчина закінчила Запорізьку інженерну академію, де здобула спеціальність інженерки-будівельниці. Після навчання долучилася до сімейного бізнесу й почала працювати за фахом. Останні роки до повномасштабної війни разом із родиною розвивала справу у будівельній сфері.
Військова розповідає, що одним із проєктів, яким особливо пишається, був новий термінал Запорізького аеропорту, над яким вони працювали разом із мамою. Коли ж російські війська його знищили, це стало для неї великим болем.
— Коли ти будуєш у своєму місті й області будинки та споруди, вкладаєш у це роки праці, а потім бачиш, як усе руйнується, — це дуже боляче. Це не лише особисті втрати, а й відчуття втрати частини своєї роботи, того, чим ти пишався в житті, — каже Марія.
Після початку вторгнення самостійно возила допомогу на Запорізький напрямок
Після початку повномасштабного вторгнення її життя кардинально змінилося. Каже, що до війни родина вже була певною мірою дотична до військового життя, адже її чоловік служив офіцером. Тому загрозу нової агресії вони відчували, хоча масштабу майбутніх подій не уявляли.
— Ми розуміли, що може бути загострення, що Росія здатна на агресію. Але, звісно, не очікували таких масштабів. Коли все почалось і Україну почали масово тероризувати, для мене це було шоком, — згадує дівчина.
Марія розповідає, що швидко зібралася та долучилася до волонтерства. Вона шукала все необхідне для військових і самостійно возила допомогу на Запорізький напрямок. Говорить, що з перших днів намагалася бути максимально корисною і допомагати бійцям усім, чим могла.
Після втрати чоловіка важко було прийти до тями
В 2022 році чоловік Марії загинув боронячи Маріуполь. Вона розповідає, що тоді перебувала у дуже важкому моральному стані й намагалася просто пережити втрату.
Опорою та підтримкою стала участь у проєкті психологічної підтримки для жінок, які втратили коханих на війні — «Коханий, я живу». У межах програми з учасницями працювали психологи, і цей досвід допоміг їй поступово знайти сили жити далі.
«Коханий, я живу!» — це волонтерський проєкт психологічної підтримки жінок (дружин, партнерок), які втратили коханих на війні. Ініціатива, створена у Запоріжжі Альоною Прокопенко та Яриною Геращенко, допомагає долати біль, формувати нові життєві цінності та адаптуватися до життя через 8-тижневі групові зустрічі з психологинею.
— З нами працював професійний психолог. Саме тоді я знайшла в собі сили жити далі. На той момент мені було 33 роки, і я зрозуміла, що маю право ще реалізуватись як жінка. Тому згодом спробувала знову побудувати стосунки.
Невдовзі в її житті з’явився обранець. Він теж був військовим і служив оператором БПЛА. Та війна знову завдала втрати, її партнер загинув у вересні 2024 року.
— Друга втрата стала для мене своєрідною останньою межею. Вона змусила мене бути більш сильною особистістю, яка має витримувати певні життєві складнощі, — говорить Марія.
Від весни 2025 року Марія активно бере участь у бойових діях
Військова розповідає, що війна кардинально змінила її життя і змусила переглянути все, до чого вона звикла раніше. Вона бачила, як рідне місто зазнає атак, а фронт опиняється зовсім поруч. Це змусило її переосмислити світогляд.
— Я зрозуміла, що неможливо продовжувати жити своїм звичним цивільним життям, яким воно було раніше. Тим паче, це моє місто, і воно зараз зазнає жахливих атак. Фронт близько, і неможливо дотримуватися тих устоїв мирного часу. Звісно, довелося перебудовувати свій світогляд під нинішні події, — каже Марія.
У кінці 2024 року вона опанувала професію оператора БПЛА. Спочатку працювала з FPV-дронами, а згодом пройшла навчання у військово-тактичній академії на підготовку операторів ударних крил. Від весни 2025 року активно бере участь у бойових діях.
— Насправді спершу було дуже страшно — була невідомість. Я пам’ятаю свій перший виїзд на Оріхівський напрям. Не знала, що мене очікує, наскільки щільним буде вогонь ворога. Ти нічого не розумієш, просто їдеш, і буде як буде. Після першого виїзду стало трохи зрозуміліше, чого очікувати і до чого готуватися.
Позивний «Чайка» Марія отримала у своєму колишньому підрозділі. Так її почав називати командир, і з часом це ім’я закріпилося.
Марія з побратимами проводять аеророзвідку, шукають цілі та запускають ударні дрони
Наразі Марія служить операторкою БПЛА і працює з дальнобійними ударними дронами. Разом із підрозділом вона виконує бойові завдання на своєму напрямку.
Її робочий день зазвичай починається рано. Після цього команда виїжджає на позиції, які майже щоразу змінюють. Така мобільність необхідна, щоб ворог не міг виявити місце роботи екіпажу.
Протягом дня військові проводять аеророзвідку, шукають цілі та запускають ударні дрони. Кількість запусків залежить від погодних умов і ситуації на полі бою.
— За день можемо запускати до десяти ударних дронів — усе залежить від погоди та наявності цілей. Спершу проводимо аеророзвідку, щоб знайти ціль і виконати задачу максимально ефективно, — пояснює вона.
Втім, погода часто впливає на роботу безпілотників. Під час туманів або сильних опадів виконувати бойові завдання складно, тому в такі дні підрозділ зосереджується на тренуваннях та підготовці до наступних місій.
Окрім бойових виїздів, значну частину часу займає підготовка самих безпілотників. За словами Марії, дрони часто потребують технічного доопрацювання, щоб працювати стабільніше і долати більшу відстань.
— Багато часу витрачаємо на доопрацювання бортів, а саме на інженерні моменти. Потрібно зробити так, щоб дрон летів на достатню дистанцію і щоб під час польоту не втрачався зв’язок, — каже Марія.
Військова розповідає, що служба вимагає не лише зосередженості, а й значних фізичних зусиль. Під час виїздів на позиції бійцям доводиться самостійно переносити все необхідне обладнання, адже розраховувати можна лише на власні сили.
— На позиціях ніхто, крім тебе, нічого не принесе і не занесе. Це і антени, і батареї, і багато супутнього обладнання, тому все потрібно носити на собі. Плюс амуніція, тому фактично все тягнеш на власному горбу, — каже вона.
Іноді не буває часу на сон
Марія ділиться, що зараз її життя майже повністю зосереджене на службі. Більшість часу займають бойові завдання, підготовка техніки та тренування, тож фактично вона живе своєю роботою. Водночас дівчина зізнається, що інколи сумує за мирним цивільним життям, яке мала до війни.
За словами Марії, служба виснажує не лише фізично, а й морально. Одним із найскладніших для неї є постійна нестача сну.
— Іноді буває таке, що просто немає коли поспати. Ми постійно змушені виконувати ту чи іншу роботу. І, чесно кажучи, для мене одне з найважчих — це саме відсутність достатньої кількості сну.
Також вона каже, що важко емоційно переживати й ворожі обстріли, коли російські війська застосовують керовані авіабомби, які вибухають неподалік позицій.
— Коли летять КАБи і падають біля наших позицій, це відчутно навіть фізично. Будь-які вибухи недалеко — це все одно невеликі контузії, дуже неприємні відчуття. І, звісно, буває страшно. Страх — це нормальне явище, — говорить Марія.
За словами військової, у такі моменти особливо гостро відчувається вразливість, адже повністю захиститися від авіабомб майже неможливо, навіть перебуваючи в укритті.
— Ти розумієш, що від КАБа фактично не можеш захиститися. Навіть якщо ти в бліндажі, це не гарантія безпеки, якщо він впаде занадто близько. Це відчуття нездатності себе захистити емоційно непросте, — пояснює вона.
Попри це, Марія намагається залишатися зосередженою на своїй роботі, адже під час виконання завдань оператор БПЛА має постійно контролювати політ дрона і стежити за ситуацією.
— Ти тримаєш пульт, контролюєш курс борта, дивишся по карті, куди він летить, не можеш втратити напрямок антени. І водночас поруч вибухи, земля здригається, сиплеться зі стін бліндажа. Це, звісно, розхитує морально.
Хочеться, щоб тебе сприймали як бойову одиницю
Спершу Марія служила в одному підрозділі, але згодом ухвалила рішення перевестися в інший. Вона пояснює, що у військо вона долучилась як доросла людина, усвідомлюючи свої дії, і прагнула виконувати завдання максимально ефективно, використовуючи всі свої навички та можливості.
— Я завжди стараюся працювати сумлінно. Мені ставлять задачу, а я її виконую і роблю все, що можу. Але у моєму колишньому підрозділі до мене не ставилися належно. Незважаючи на зусилля, я відчувала, що мене сприймають як недостатньо компетентну. Якщо коротко, то я відчувала сексизм, особливо з боку командира. Побратими ставилися добре, у нас була згуртована команда, але командир дозволяв собі певні сексистські висловлювання, і мені було некомфортно.
Марія переконана, що сьогодні жінки дедалі впевненіше займають своє місце у війську і можуть бути не менш ефективними за чоловіків. За її словами, багато військовослужбовиць добре виконують свої завдання і доводять, що професійність у військовій справі залежить не від статі, а від підготовки, характеру та витримки.
— Мене дратує, що жінку часто сприймають передусім як жінку, а не як побратима. Але насправді все залежить від характеру і витримки. Іноді жінки бувають навіть витривалішими за чоловіків. Хочеться, щоб тебе сприймали як бойову одиницю — людину, яка має знання, навички і виконує свої задачі, — говорить жінка.
Форма і взуття часто створюються з урахуванням чоловічих параметрів
Військова також розповідає, що служба для жінок має свої особливості, адже фронтові умови часто не передбачають навіть елементарного комфорту, а амуніція та спорядження здебільшого розроблені під чоловіків. Та попри це, жінки адаптуються до складних умов служби, хоча іноді їм доводиться стикатися і зі стереотипним ставленням.
Вона також додає, що у війську варто більше уваги приділяти екіпіруванню, адаптованому саме для жінок, адже форма і взуття часто створюються з урахуванням чоловічих параметрів, що робить їх менш зручними для військовослужбовиць.
— Наприклад, мені було важко з взуттям. Так само з формою, бо вона часто дуже незручна. Хотілося б більше якісних військових речей, які адаптовані саме для жінок, — каже вона.
Не опускати руки допомагає підтримка близьких та прагнення захищати країну
Марія каже, що, на жаль, часу на відпочинок мало, проте вона намагається відновлювати сили за допомогою йоги та саундхілінгу — це допомагає заспокоїтися та зосередити думки.
Саундхілінг — це м’яка терапевтична практика глибокого розслаблення, що базується на використанні звукових вібрацій (тибетські чаші, гонги, ханг) для гармонізації тіла, зниження стресу та відновлення ментального балансу. Сеанс допомагає зняти м’язову напругу, заспокоїти розум та знизити рівень кортизолу.
— Повноцінного часу на хобі майже немає, проте робота з безпілотниками певною мірою для мене є захопленням, адже раніше я цікавилася автоспортом і швидкістю.
Попри втому і складні умови служби, Марія говорить, що знаходить сили рухатися далі завдяки підтримці близьких і розумінню, заради чого вона це робить.
— Я не опускаю руки, бо маю підтримку близьких і прагнення захищати тих, хто сам не може себе захистити, а саме дітей, літніх людей і наше мирне українське життя.
Підсумовуючи, Марія звертається до українців із проханням не втрачати єдності та підтримувати одне одного. Вона переконана, що саме згуртованість суспільства допомагає країні вистояти у війні.
— Я б хотіла нагадати всім, що лише в єдності наша нація переможе. Тому важливо, щоб кожен знаходив своє місце і приносив користь. У війську є багато різних підрозділів і посад. Не обов’язково на передовій. Головне — це допомагати й бути разом, бо лише в згуртованості наша сила, — говорить вона.