Райське: село, життя в якому більше не відповідає його назві

Трохи більше 30 км. Така відстань між стадіоном Барселони, де грали Кубок світу з футболу та проводили Олімпійські ігри, та храмом Монсеррат, однією з найвидатніших памʼяток світу. Ті ж близько 30 км розділяють лондонський Біг-Бен та Віндзорський замок. Така відстань — між Римським Колізеєм і одним з найкрасивіших і старовинних містечок, всипаним віллами і палацами, — Тіволі.

А ще — це відстань між селом Райське у Запорізькій області та війною. І війна цю відстань — вже здолала. А ми — побачили, як це сталося

Райське — наше не перше село «на 1 вулицю і кількадесят хат». Ми приїхали сюди у доволі тихий і, на щастя, не дуже спекотний день. Що ми знали про це село? Тільки його місце розташування, приблизні розміри. І що його сусіди — Новотроїцьке, Ясна Поляна, Жовта Круча — вже давно потерпають від російських КАБів і дронів різного типу. Райське ж — почало зʼявлятись у щоденних зведеннях по обстрілах зовсім нещодавно і не кожен день. Але цього стало достатньо, щоб життя у цьому селі перестало відповідати його назві.

— Люди-то, да, почали трошки виїжджати звідси, але не критично. Я не знаю… Ну, людей, може, 50 виїхало. Родини з дітьми в основному.

— А так, скільки людей жило тут? До війни?

— Та я знаю… Ну, не більше 200.

— Ага, тобто не прямо багато поїхало. А чого ж так порожньо тоді? І тихо. Де ж всі?

— Та по хатах. Зайвий раз носа не висовують на вулицю. Бо вже ж зранку почалося. Ви що, не чули?

— Нє-а. Може, пізніше приїхали просто. А що було?

— Та дрони ж, шо ще. Оці, ФПВ, чи як вони. Які мерзенно так ото свистить-скрипить над головою.

Так життя тут описує місцева жителька. Ми не встигли з нею роззнайомитись і поспілкуватись, адже пані квапилася на захід.

У той день у Райському прощалися з його місцевим жителем — військовим, який загинув на фронті. Чи сталося це тут, за 30 км від його рідного дому, чи далі, у сусідній області — ми не дізналися.

Такий прояв війни присутній зараз усюди. У кожному місті, селищі і селі по всій країні. Просто тут це відчулося… Інакше.

Можливо, через назву села?

Вздовж тієї самої однієї вулиці, яка тягнеться на близько 4 км, — типові сільські хати. Чиясь — більш охайна, чиясь — закинута. А чиясь — вже зруйнована росіянами. Ніна, райчанка, розповіла, як це сталося.

— Одна хата там вигоріла. В неї даху нема, і пожежа прямо всередині сталась. А дві хати, що поруч, — вони побиті просто. Чи вибуховою хвилею, чи я не знаю, як там воно було. Але це дуже страшно було. Той чи «шахед», чи як там воно… Я не сильно знаюсь на отих всіх дронах, вибачайте. Але воно як летіло і як гепнуло тоді. Ой, жах… Страшно було. Та й зараз, стрьомнувато, я вам скажу, — ділиться жінка.

— Що найбільше лякає?

— Та ну, все. І те, що прилітає воно. І в цілому обстановка. В мене чоловік в полі працює. Раніше, як було, — відправила його на роботу, і все, і ходю собі, своїми справами займаюсь. А зараз — всю косовицю серце завмирало в мене. За телефон хапаєшся постійно, слідкуєш, де воно там, що, чи в порядку він. Бо і в поля ж теж прилітає. Воно-то зрозуміло, що пʼятий рік війна і що рано чи пізно і до нас дійшло б це. Але все одно, страшно.

— А давно це розпочалося у вас саме?

— Та вже місяці з два як, напевно.

Ніна

Ніна розповіла, що єдине, чим рятується від гнітючих думок (а їх за цей час теж побільшало), — це тільки рутиною. По дому все одно постійно щось треба робити, та й город же ж висадили. Його треба обробляти, збирати врожай.

— Мені завжди так. Щоб на голову легше було — хай на руки важче буде, — посміхається жінка.

Порожньою вулицею проходять двоє чоловіків. З-під закритої брами — «висипається» купка маленьких кошенят. Мама і парочка крупніших виявляються найсміливішими та біжать прямо до нас. Ще кілька хвостатих — не наважуються, залишаються поруч з парканом. Залишаємо їм трошки корму. На вдячність (а може, і від суму за людьми) — вони дають себе погладити. І ми рушаємо далі.

Чомусь саме тут, у Райському, якісь ну дуже гарні пейзажі. Кожен крок тут хочеться фотографувати. Кожною картиною, що відкривається очам, — насолоджуватися. Воно все оповите якимось невимовним спокоєм. І єдине, що псує ці миті, — писк детектора дронів. Він щось ловить. Там, у повітрі. Наче і далеко. Але з цим — віддаляється і той самий спокій.

Роман народився тут і зараз, разом з батьками, залишається тут жити. Хлопець сам виходить до нас з подвірʼя. Не кожного ж дня до його села приїздять журналісти.

— Романе, скільки вам років? Ви ледь не наймолодший житель села зараз, чи ні?

— Та нєєє, чого? Мені 22, а є і молодші набагато. Дітей вистачає тут.

— А ваші ровесники? Чи підлітки?

— Хтось воює. Хтось виїхав

— Не сумно вам тут? Ще й в такій обстановці

— Та… Не знаю. Працюю собі, живу та й все. Людей менше стало, да. Раніше хоч десь хтось промайне — півсловом перекинутися. А зараз це рідкість вже. Всі з хат не виходять зайвий раз.

— А що ще змінилося у вашому житті? Для вас, для батьків ваших. За чимось сумуєте ж з тих мирних часів?

— За тишею. Щоб воно не бахкало. А зараз бахкає. Аж хата двигтить інколи. КАБи по сусідніх селах коли летять — то дуже гучно. У нас поки, слава Богу, не було їх. А ФПВ-шки — мені, он, одна гараж розбила. Ну, і літають тут вони частенько. А ще знаєте, за чим сумую? Що раніше світло можна було вмикати, як тобі хочеться. Вночі там їсти захотів, спокійно встав, зробив, поїв і пішов спати. А зараз — з ліхтариком ото по хаті, і швидко-швидко, бо щось летить, чуєш це, і… ну його в баню.

Ось ці, здавалося б, незначні, дуже маленькі побутові речі виявилися дуже важливими. І тільки коли про них говорять уголос, стає зрозуміло, скільки всі ми — і жителі Райського, і десятків інших населених пунктів, втратили у цій війні. Радше не втратили, а у нас забрали. Ось це просте, маленьке, спокійне і тихе життя. Та попри все — воно триває. І тут — теж.

— Ми відкрились десь півтора місяця тому. Самі з Таврійського, звідти виїхали, бо там неможливо вже жити. Там КАБи постійно, про дрони я вже мовчу. Будинок наш розбило, і ми у Запоріжжя перебралися. А тут — ось так, да, відкрили магазинчик і їздимо сюди щодня працювати, — розповідає Світлана, продавчиня у цьому єдиному на все село магазинчику.

— А чому саме тут?

— Та якось…. Чесно, ми і не знали про існування цього села. Не бували ж тут ніколи. А тоді, да, дізнались. І так ще думка була, що, напевно ж, люди тут як в раю живуть. Бо Райське ж — посміхається жінка

— І як ця думка? Відповідає дійсності?

— Ну… Гірше тут стало значно, як місцеві кажуть. Раніше взагалі тихо було, а зараз… Почало вже прилітати і сюди, да. Але ж все одно! І ми відкрились, і люди живуть тут. І вони дуже тішаться, що ми запрацювали. Радіють, коли приходять до нас. Бо тут і морозивко, і смаколики, і інше всяке. Все ж намагаємось, хоч потрошки. Бо сюди ж не їздить ніхто і нічого не возять.

— А вам не страшно тут? Ви вже один раз втратили все своє. І після такого — так ризикувати?

— А що зробиш? Страшно, звісно. Але… Я вам так скажу. Воно коли тихо, от прям тихо повністю — це ще страшніше.

Світлана

Світлана відпускає своїх клієнтів. Одну жінку — з солодощами, ще одну — з ковбаскою та якоюсь бакалією. Ми замовляємо собі каву. Наш ритуал завершувати кожен виїзд у прифронтові громади кавою і смаколиком цього разу стається не «вже як виїдемо, де безпечно буде», а просто тут. Бо місць, де може бути безпечно, — тут вже не залишилось.

— Світлано, якби могли сказати зараз росіянам щось, що б це було?

— Росіянам? Ой, таке не можна казать. Але щоб вони пережили хоча б половину того, що переживаємо ми. Ми і наші діти.

Райське — типове наше невеличке село. І дуже хочеться, щоб воно таким і залишалося. З його красивими пейзажами, з його десь охайними, десь — не дуже, хатками. З його насправді щирими, привітними і теплими людьми. І хай життя тут не буде райським. Але хай воно тут просто буде.

Авторка матеріалу — Анастасія ЛОЦМАН