Окупація Бердянська очима підлітка: побут, вибухи та евакуація
4 хвилини на читання
— Я почала жити справжнім життям лише через два роки після виїзду з окупованого Бердянська, — розповідає 18-річна Олена.
Дівчина зростала на узбережжі Азовського моря, будувала плани на майбутнє та мріяла про доросле життя. Однак 24 лютого 2022 року змінило все: повномасштабне вторгнення РФ, а згодом і окупація рідного міста змусили її швидко подорослішати. Сьогодні Олена готова говорити про те, що їй довелося пережити: страх перших днів війни, життя на тимчасово окупованій території, складне рішення покинути рідну домівку та пошук себе на новому місці.
— Я навчалася у восьмому класі, коли почалася війна. Паралельно займалася танцями та спортом, постійно шукаючи себе. Але вже тоді розуміла: творчість — це те, з чим хочу пов’язати своє життя. Я знала, ким хочу стати, і мала чіткий план — навчатися за кордоном та вивчати мову для вступу, — ділиться бердянка.
До 2022 року Олена не мала уявлення, що таке справжня війна. Батьки з 2014 року, намагалися захистити доньку від жорстоких реалій, аби її дитинство залишалося безтурботним — без страху, тривоги та постійного відчуття небезпеки.
— За день до початку повномасштабного вторгнення, 23 лютого, я вже відчувала: щось станеться. Ми тоді навіть жартували про це з друзями, — згадує Олена.
Тоді ніхто не міг уявити, що вже наступного ранку життя кожного зміниться кардинально, а для 14-річної дівчини дитинство фактично закінчиться.
Життя під окупацією
27 лютого Бердянськ опинився під контролем російських військ. За спогадами Олени, до середини березня батьки не дозволяли їй виходити на вулицю, побоюючись за її безпеку. Згодом вони почали поступово відпускати її на прогулянки.
Перша зустріч із російським військовим сталася на дитячому майданчику.
— Я тоді сиділа з подругою на лавочці та розмовляла українською мовою. Поруч був хлопчик років восьми-дев’яти. У якийсь момент підійшов військовий, почав говорити з ним і дав йому в руки зброю, щоб той міг її роздивитися. Коли він почув, що ми говоримо українською, почав повільно спрямовувати автомат у наш бік… — пригадує дівчина.
Олена також згадує про вільне пересування військової техніки містом.
— Наскільки я знаю, вони переважно перевозили поранених солдатів до госпіталів. Також у них був крематорій, де, за словами місцевих, спалювали тіла. Я досі пам’ятаю той запах, — каже вона.
Зв’язок, продукти та щоденний страх
Мобільний зв’язок зник одразу, щойно війська зайшли в місто, а згодом поступово зник і Wi-Fi.
— Пам’ятаю, що вони захопили місцеве радіо. Я його не слухала, але коли заходила до магазину, чула, як росіяни передавали так званий «прогноз погоди». Коли з їхнього боку були обстріли, вони казали щось на кшталт: «Очікується ясна погода, можливий град», — розповідає Олена.
Продукти харчування родина закупила ще в перший день війни, проте згодом доводилося докуповувати необхідне.
— Якість продуктів була жахлива: ковбаса — несмачна, наче гума. А наш «Живчик» вони виробляли в Криму під іншою назвою – «Живунчик». І навіть він був неякісним, — додає дівчина.
В пам’яті залишилося багато важких моментів.
— Ми з подругою пішли до моря, і в районі порту лунали вибухи, здіймався дим. Ніхто не пояснював, що відбувається та яка причина цих вибухів. І все це було тоді, коли люди спокійно відпочивали на пляжі, — пригадує Олена.
Також вона згадує моменти спротиву, коли зривала пропагандистські банери в центрі міста.
Дорога до свободи
Виїзд став морально та фізично складним випробуванням — дівчина не хотіла залишати рідну домівку та родичів. Зазвичай дорога до Запоріжжя займала 3–4 години, але для Олени вона розтягнулася на 15.
— Коли ми проїжджали Мелітополь, я бачила зруйновану військову техніку та автомобілі без будь-яких розпізнавальних знаків. Також бачила тіло цивільного чоловіка, який лежав просто на дорозі. Коли ми стояли у Василівці, було чути вибухи із «сірої зони». На блокпосту російський військовий пропонував мені залишитися з ним, оскільки на той момент у мене ще не було паспорта – основним документом було свідоцтво про народження. Також вони ставили безглузді запитання на кшталт: «Це точно твоя мати?», «Може, тебе викрали?», — ділиться спогадами дівчина.
«Ми не чекали Росію»
— Я досі не могла повірити, що це сталося зі мною. У школі постійно звучали розмови про «братні народи», і формувалося зовсім інше уявлення, — каже Олена.
Вона переконана, що в освіті варто було приділяти більше уваги українській культурі, мові та літературі. Однак попри це Олена наголошує, що Схід і Південь України ніколи не «чекали Росії». Навпаки, лунали українські пісні, популяризувалася культура, а ці регіони завжди були частиною українського простору.
— Якби я могла повернутися в той час, я б сказала собі більше цінувати родину, проводити з нею час і робити спільні світлини. Адже друзі можуть змінюватися або зникати з життя, а родина залишається назавжди, — підсумовує бердянка.
Сьогодні Олена навчається на першому курсі київського університету. Вона знайшла друзів, підтримку та поступово вчиться знову жити звичайним життям, будувати плани й дивитися в майбутнє.
