«Обіцянка повернутися додому допомогла вижити в полоні»: історія родини військовополоненого із Запорізької області

Полон — це випробування не лише для того, кого ворог забрав у неволю. У полоні залишаються і його рідні — у щоденному очікуванні, страху та надії на повернення. А разом із ними цей біль переживають й інші, незнайомі їм українці. Полон — не просто слово. Це те, що навічно закарбовується в пам’яті. Зі спогадами можна жити, з наслідками боротися, але викреслити цю сторінку зі свого життя не вдасться вже ніколи. Своєю історією поділилися з SODA Андрій, військовослужбовець 65-ї окремої механізованої бригади «Великий луг», та Олена, його мати

Я зустрічаюся з Оленою зранку. На годиннику 8 ранку, на вулиці не спекотно, по проспекту вже жвавий рух, чуємо ревіння цивільних та військових автівок та сигнал повітряної тривоги — загроза «Шахедів». Для Запоріжжя — це вже, на жаль, звична справа. Маю не так багато часу, оскільки треба все встигнути розпитати, поки в Олени є час перед початком звичайного робочого дня. Це зараз вже для неї традиційні будні. Підходжу ближче, вітаюся. Олена з тих людей, від яких одразу віє теплом, приязністю та розумінням. Якщо не знати історії її родини, то нічого не видає, що довелося їй пережити, та наскільки «сталеві» нерви має пані Олена. 

— Сьогодні поговоримо про вашого сина Андрія та про вашу історію. Оскільки це боротьба не лише його в полоні, а й ваша за нього тут, — і одразу перепрошую, що доводиться згадувати пережите ще раз. 

— Так-так, питайте, звичайно. Нічого, це життя таке зараз. Війна. Всі мають знати про те, що доводиться переживати родинам військовополонених, хлопцям в полоні. І щоб ніхто не забув, що полон для багатьох, особливо азовців, продовжується і зараз. І за них борються, — відповідає впевнено Олена.  

Військова сторінка для Андрія, сина Олени, розпочалася після того як він уклав контракт на службу в Нацгвардії до повномасштабної війни. 

— Я знала, що він хотів бути військовим якось ще з юнацьких років. Для мене не було несподіванкою його рішення. Всі його рішення виважені. Він дуже впертий, якщо щось намітив собі, то зробить. В нас в родині не було військових. Батько Андрія та брат — не військові, тож він собі самостійно обрав військову службу. Я підтримала. 

Згодом розпочалося широкомасштабне вторгнення, тож Андрій автоматично продовжив захищати Батьківщину від навали ворога. Разом із побратимами опинився в Маріуполі. Що таке початок 2022 року для молодого хлопця без бойового досвіду… 

Андрій, як і більшість його побратимів, були із Запоріжжя та Запорізької області, тож місто майже не знали. Уважно слухали команди, відбивали навалу окупантів та трималися, скільки могли… 

— Я знала, що він в Маріуполі. Він припинив виходити на зв’язок з 13 березня 2022 року. За новинами слідкували весь час і вже відчували, що щось не так, — згадує Олена.

Поки материнське серце відчувало біду, Андрій разом із побратимами у лавах Нацгвардії відбивали штурми. 

— Коли уже на нас поїхали ворожі танки, то трохи піхота почала сипатись. Ми відходили з однієї позиції, а наш командир, який вів підрозділ, прикривав. У нього одного був гранатомет і три ящика ВОГів. І цей шалений дядько просто брав і накидував, поки ми відходили. Коли в березні зник зв’язок із командуванням на «Азовсталі», наш командир придумував все сам, як діяти. Висувалися на розвідку. І він через цю розвідку зрозумів, що не дивлячись на те, що сам Маріуполь був в 100-кілометровому кільці, уже наш підрозділ конкретно брали в мішок і мішок затягувався потихеньку. Він зібрав нас всіх гуртом і сказав, щоб ми здали все спорядження, переодяглися в цивільне і: або йшли по домам, хто місцевий, або йшли на «Азовсталь», або виходили з міста. А в нас більша частина були запорозькі хлопці. Я розумів, що справи вже кепські. Я шукав, де є ще зв’язок. Знайшов не зовсім безпечне місце, коли там працювало дуже багато артилерії, літаки літали. Я вибіг на 12 чи 13 поверх у 14-поверхівці і попросив у побратима телефон. А в нього ще був старий телефон з кнопками. Я набираю номер мами і кажу: «Ма, все добре». А там уже все — там нічого хорошого не було. І я кажу: «Ма, все добре. Я повернусь додому, я тобі обіцяю, я повернусь додому. Все буде добре». І я відключився.

Андрій в Маріуполі шукав шляхи, як вибратися, а його рідні — як виїхати з окупації, з міста Пологи, до Запоріжжя. Та що Андрій опиниться в полоні — не очікував ніхто тоді. 

— Багато хто з хлопців попадав в самому Маріуполі в полон. Їх або виявляли, або хтось з цивільних просто здавав, що тут військові і так далі. Ми розбилися на невеликі групи і вирішили виходити з міста. Але там блокпостів тих було тьма. І на одному з блокпостів нас все-таки вирішили перевірити по повній. І так я потрапив в полон. Чесно, емоції були максимально змішані. Я не розумів, що зараз має відбуватися, але я розумів, що це не добре. І все. Нас одразу схопили. Тоді був березень місяць, надягали шапку так, щоб ти нічого не бачив, і замотували скотчем. Руки також скотчем замотували і все, садили в автобус. Але до автобуса там ще було, так скажімо, кілька «веселих атракціонів» катувань. Я весь час знаходився на окупованій території України у полоні.

Олена розказує, що було важко чути, що Андрія немає і жодних списках: ні в живих, ні в убитих, ні в поранених, ні в полонених. 

— Це найважче. Психологічно трішки легше стало, коли вже хлопці підтвердили, що він живий. Потім було підтвердження ще від Міжнародного «Червоного хреста» двічі. То я вже розуміла, що він таки в полоні, і знала де він знаходиться. А вже після першого обміну у 2022 році у вересні місяці СБУ підтвердило, що хлопці бачили його в Оленівці. Живий. І з того часу намагалася відслідковувати всі етапи. Звичайно, не про все знаєш, але ми по крихті збирали інформацію всюди, де могли.

А далі почалися роки боротьби. Олена була однією з перших, хто організував акції на підтримку військовополонених. Разом з чоловіком вони весь час виходили на мирні мітинги, аби за хлопців не забули. Жодного разу жінка не склала руки, не втомилася, не висувала претензії, чи не висловлювала невдовлення. Олена знала: мусить вистояти, мусить добитися повернення сина додому. 

— Не лише я була на акціях підтримки. Не лише я знала, що вони потрібні. Всі рідні нашої військової частини започатковували ці акції. Потім так і пішло. Багато хто казав, що ці акції нічого не дають. Що це ми самі для себе виходимо. Але ж сісти і скласти ручки — це найпростіше. А так ти розумієш, що ти щось робиш, ти намагаєшся робити, намагаєшся донести світу, що хлопці в полоні. І гарнізон Маріуполя — вони найдовше в полоні.

— Поки я знаходився там, в полоні, я жалкував, що я не загинув в Маріуполі. Це було пекло. Постійні тортури: тебе б’ють. Ти постійно не доїдаєш. На цьому фоні було багато сварок. Себе треба було весь час контролювати. Їсти нам давали кашу з камінням. Жувати її було неможливо, бо можна було зуби зламати об каміння, то ми її ковтали одразу. Порції були дуже малі. Але ми старалися віддавати свої порції старшим за віком побратимам, або комусь такий подарунок на день народження робили. Добре, що я був не один, то можна було чомусь навчитися у побратимів, бо так можна з’їхати з глузду, сидячи цілими днями в ізоляції. Але і це набридало, бо швидко все один про одного вивчали. Книжки давали читати про Леніна. Я знав, що повинен триматися. Я постійно згадував обіцянку, яку дав мамі. Це мене і тримало. І присяга, яку я колись складав. Коли мені психологічно ставало дуже важко, я знаходив, хто з побратимів міг мене вислухати, або сам в собі все обдумував. І чекав на обмін.

В Запоріжжі ж щодня родина Андрія чекала на те саме єдине рятувальне СМС, що його обміняли.

— День обміну — субота, акція. Я на акції. Повернулася додому — знала, що обмін буде. Приходить СМС: звільнено з полону. Все. Зібралися і поїхали. Це була така ейфорія… Неможливо описати. А сам Андрій зателефонував вже, як ми їхали до нього на зустріч. І перше запитання було: чи всі живі? Першу добу не вірили взагалі в цю радість. Потім ще довго не могла повірити, що він в мене ось на відстані телефонного дзвінка, на відстані СМС звичайного. 

Андрій згадує, що коли був обмін, то емоції були неймовірно сильні:

— Я таких емоцій ще не відчував взагалі. Той день не забуду ніколи. Це відчуття, коли не лише рідні тебе зустрічають, а й зовсім незнайомі тобі люди, а також побратими, хто раніше звільнився. Тебе всі обіймають, тобі щиро радіють. Цю радість не передати словами. Нас чекали. 

Андрію 26 років. У полоні на території так званої ДНР він пробув 3 роки і 3 місяці. Обміняли чоловіка 14 червня 2025 року, а вже у червні 2026-го він повернувся на службу до лав 65 окремої механізованої бригади «Великий луг». 

— Я радий, що повернувся на службу, бо без неї я згасав, а так я знаю, що я за щось відповідальний, що я потрібний і моя робота важлива. До цивільного життя я не готовий. Сильно мотивує, коли знаєш, що від тебе залежать чиїсь життя. 

Олена каже, що підтримує вибір сина:

— Хто як не він стане на захист. Якби я не підтримала, він би це зробив сам, він би в будь-якому разі це зробив. Я його знаю. Я пишаюся своїм сином.  

Нині Андрій опановує наземні роботизовані комплекси (НРК). Для нього це зовсім нове. 

— Після полону я не починаю все спочатку — я вдосконалююся. Те, чому навчали до цього, те, через що я пройшов, я не забув нічого з цього. Мій побратим служить у цій бригаді. Мені розповіли про НРК. Я про них ніколи не чув, бо коли я потрапив у полон, то такого не було ще, а зараз вже все розвинулося. То я і вирішив, треба пробувати щось нове і модне. І воювати далі, бо війна триває. 

Війна триває далі як на полі бою, так і за військовополонених, які й досі знаходяться в неволі. Тож Олена та Андрій за змогою слідкують за обмінами, аби так само радісно зустрічати побратимів, звільнених з полону.

Підтримати 65-ту ОМБр можна донатом на банку. Зараз йде збір на розвідувальні дрони. Ціль: 1 050 000 ₴

https://send.monobank.ua/jar/2bd5DFJdy8

4441 1111 2413 2683

Авторка матеріалу – Леся ЛЕСЮК