«Ми розуміли, що не переживемо цей день»: історія ветеранки з Запоріжжя
Продовжуємо серію матеріалів про запорізьких військовослужбовиць. У попередніх матеріалах ми розповіли історії начальниці групи психологічного супроводу та відновлення, а також операторки БПЛА на позивний «Чайка». У третій частині розказуємо про Юлію, стрільчиню, яка в перші місяці добровільно доєдналася до війська.
SODA дізналася, як Юлія наважилася доєднатися до війська, як проходила її служба та як відбулася адаптація до цивільного життя
В перший день вторгнення через паніку важко було дістатися дому
Жінка розповідає, що до повномасштабного вторгнення вона жила без поспіху, будувала плани й була впевнена у завтрашньому дні.
24 лютого Юлія зустріла війну, перебуваючи на роботі. Була п’ята ранку, коли пролунав перший вибух біля аеропорту. Тоді вона працювала на заправці на виїзді на Донецькій трасі.
— Перші вибухи пролунали з боку аеропорту, і вже за кілька хвилин стало зрозуміло, що це не поодинокі звуки. Невдовзі зателефонував батько й повідомив, що почалася війна, — згадує вона.
За словами військової, люди масово почали з’їжджатися на заправку — виникла паніка. Через технічні збої не працювали платіжні системи, розрахунки ускладнилися, а сама робота перетворилася на хаос. Зрештою, пальне і товари закінчилися, заправка спорожніла.
— Ти нічого не розумієш. Людей дуже багато, всі заправляються, неясно, що робити. Стан повного ступору, — розповідає Юлія.
Дістатися дому їй вдалося лише завдяки знайомим, адже транспорт тоді вже не працював. Згодом вона вирішила долучитися до війська, щоб захищати майбутнє своїх дітей.
Без навчання відправили на Донецький напрямок
На початку березня 2022 року жінка прийшла до військкомату, а згодом — на пункт прийому. Для оформлення знадобилося лише фото, після чого їй одразу видали тимчасовий військовий квиток і відправили разом з іншими новобранцями.
— Жодного повноцінного навчання тоді не було, і людей фактично одразу залучали до служби. Ми дві доби взагалі не розуміли, що ми там робимо. Умови були далекими від належних. Спали просто на підлозі, без елементарного комфорту, у стані постійної невизначеності, — каже вона.
Згодом їхній підрозділ підняли серед ночі. Напередодні пізно ввечері видали форму та зброю, а вже близько другої ночі пролунала команда на збір і передислокацію.
Спочатку жінка була переконана, що залишатиметься в Запоріжжі, однак колона рухалася дедалі далі, поки не з’явився вказівник на Донецьку область. Тоді стало зрозуміло, що все відбувається зовсім не так, як очікувалося
— Я думала, що буду в Запоріжжі, проте ми довго їхали і побачили табличку «Донецька область». І вже все — я на нулі, — каже вона.
Як проходила служба
Її щоденна служба проходила в постійному чергуванні та роботі без чіткого поділу на відпочинок і вільний час. Юлія розповідає, що підрозділ працював за змінним графіком. Чотири години — це перевірка документів, людей і транспорту на блокпості, ще чотири — умовний відпочинок, який часто також заповнювався завданнями.
— Навіть у дні, коли формально була «вільна» доба, часу на справжній відпочинок майже не залишалося. Ми намагалися хоча б трохи відіспатися, після чого чоловіки йшли копати окопи, а я брала на себе іншу ділянку роботи — їхала до штабу, де займалася документами та намагалася вирішити питання забезпечення, — каже вона.
Військова розповідає, що на початку повномасштабної війни з харчуванням були серйозні проблеми, оскільки раціон був мінімальним і одноманітним.
— В нас давали пшонку, чайну ложку тушонки та пів вареного яйця — це була вся їжа. Тому поїздки до штабу ставали можливістю дістати щось додаткове для підрозділу. Часто я брала це на себе, розуміючи, що можу ефективніше домовитися, — згадує вона.
Була єдиною дівчиною у підрозділі
Спочатку ставлення побратимів до неї було настороженим і дещо упередженим.
— Коли я прийшла, всі дивилися як на малу дівчинку. Перший час ставилися упереджено, бо жінка, блондинка, з манікюром та нарощеними віями. Згодом все змінилося. Манікюр я спиляла, вії трохи зняла, бо вони заважали, і разом із хлопцями стала на позицію.
У війську вона зустріла знайомих, і це допомогло їй швидше адаптуватися та почуватися впевненіше серед побратимів.
— Я почала зустрічати своїх знайомих, друзів з дитинства, але, на жаль, ці хлопці всі загинули, оскільки був масштабний обстріл.
Нас відправили з автоматами проти техніки
В умовах масованого обстрілу і атаки противника підрозділ опинився практично беззахисним, адже його відправили проти техніки лише з автоматами.
— Тоді була дуже розголосна ситуація саме за наш напрямок, бо нас з одним автоматом послали проти техніки. Коли виїхали на нас танки, що ми можемо зробити з автоматом? Комбриг, який був на той час, казав, що ми ж патріоти, що можемо все подолати.
Ми розуміли, що не зможемо пережити цей день
За словами Юлії, найважче було 17 квітня 2022 року. Напередодні у підрозділі була переротація, після якої вночі вона залишилася сама.
— Ми повинні були перейти з одного місця в інше, тому деяких хлопців відправили 16-го квітня. Я залишилася одна, і було дуже страшно. Зв’язок в нас уже пропав, але зранку треба йти все одно на наряд, — каже вона.
Жінка разом із побратимом прямувала до блокпоста й розуміла, що позицію проривають. Уже під час руху за ними стежили дрони, а з повітря почали скидати міни.
— Ми бачимо, що нас проривають. Ми давай тікати — вже за нами і дрони, і з повітря на нас міни кидали. Вони розривалися поряд з нами. Також поруч розривалася дуже велика кількість снарядів. Ми розуміли, що не зможемо пережити цей день.
Згодом почали привозити поранених та загиблих.
— Дуже багато двохсотих залишилося на тій позиції. І деяких хлопців лише через рік змогли обміняти тілами, а є частина, яка там досі залишається вже майже чотири роки, — говорить вона.
Після прибуття групи зі штабу її евакуювали з позиції. Під час транспортування жінку поклали на заднє сидіння автомобіля і накрили бронежилетами, щоб захистити від обстрілів.
— Коли мене вивозили, мене поклали на заднє сидіння і накрили броніками, бо не розуміли, як далі буде. Ми дуже страждали, але все ж таки, слава Богу, залишилися живими. Тобто трьохсоті, але всі живі, — зазначає Юлія.
Чоловік Юлії залишився на позиції, і відтоді про його долю нічого не відомо.
— Я не знаю, чи живий, чи в полоні. Він досі безвісти зниклий. Я залишилася одна, як мале кошеня, і не розуміла, що робити.
На штабі Юлія познайомилася з Артемом Ладченком, який став для неї опорою у той складний період. Він підтримав її емоційно і домігся короткої відпустки, щоб вона змогла побачити дітей, яких не бачила вже два місяці, і хоча б трохи оговтатися після пережитого. Разом вони вирушили в дорогу, яка теж була небезпечною, адже доводилося ночувати в полі, рухатися з обережністю і фактично прориватися через складні ділянки.
Після двох днів, проведених із сім’єю, Артем і побратими підтримали її рішення повернутися до цивільного життя, наголошуючи, що вона має подбати про дітей і що з неї вже досить. Спочатку командування не хотіло її відпускати, однак згодом їй вдалося звільнитися зі служби за доглядом за дітьми.
Її витривалість стала прикладом для побратимів
Військова розповідає, що всю роботу виконували автоматично. Ці емоції відкладалися «на потім», адже в той момент потрібно було діяти, триматися і виконувати завдання. Виснаження, недосипання і постійна напруга ставали частиною щоденної реальності, але сильна мотивація і бойовий дух не дозволяли зупинятися.
— Ти як на автоматі. Повинен стояти та захищати. Там взагалі немає емоцій — емоції вже вдома. Там ти наче сталева, незламна, просто розумієш, що маєш йти вперед. У нас тоді у всіх була сильна мотивація, патріотизм, і це не давало розслабитися, навіть коли не спиш по дві-три доби.
Вона також говорить, що її присутність у підрозділі впливала на бойовий дух побратимів. У моменти виснаження, коли хтось із хлопців втрачав сили і говорив, що більше не може, саме її витривалість ставала для них прикладом і додатковою мотивацією не здаватися. Усвідомлення того, що поруч є жінка, яка тримається на рівні з усіма, змушувало їх зібратися і продовжувати виконувати завдання.
Цей досвід, за її словами, руйнує стереотип про те, що жінкам не місце на війні.
Коло близьких довелося звузити
Жінка розповідає, що ще одним викликом стало спілкування з цивільними про жіночий досвід у війську. Часто такі розмови викликають у неї внутрішній спротив, особливо коли питання звучать із нерозумінням або прихованим осудом.
За її словами, в таких випадках вона реагує прямо і різко, пропонуючи співрозмовникам спершу самим спробувати пройти цей шлях.
Рідні не підтримували її рішення, але й не намагалися зупинити, розуміючи її характер.
— Батьки розуміли: якщо я вирішила, то не передумаю. Я бачила, що вони проти, але ніхто мені нічого не казав. Після повернення вони подякували мені за захист і за те, що залишилася жива.
Натомість частина знайомих «відсіялася» сама, особливо ті, хто знецінював її досвід або намагався звести його до чогось поверхневого.
Окремим викликом було спілкування з дітьми. Хоч вони пишалися нею, їй самій було важко тримати емоції під контролем. Вона не могла часто телефонувати, бо кожна розмова вибивала її з внутрішньої рівноваги.
— Ти з ними поговориш і все, сльоза пішла. А ти ж не маєш права бути слабкою. Хочеш обійняти дитину, а не можеш.
Адаптація до цивільного життя
Після служби на фронті Юлія зіткнулася з наслідками травм і постійного стресу, які вплинули на її фізичне та психологічне здоров’я.
Одним із найнебезпечніших моментів був вибух снаряда поруч із нею. Бронежилет врятував тіло, але вибухова хвиля спричинила сильну контузію, яка згодом призвела до протрузії у шийному відділі. Ця травма потребує ретельного медичного спостереження.
— Фізично тіло не постраждало, але від вибухових хвиль я отримала дуже сильну контузію, від чого в мене почала проявлятися ця протрузія. І ця вже протрузія на стадії грижі.
Для відновлення Юлія проходить реабілітацію в п’ятій лікарні під керівництвом Єлени Твердохлібової, що дає змогу хоча б тимчасово зменшити біль і повернутися до звичного життя.
Що стосується психологічного аспекту, то військова зазначає, що їй було морально важко адаптуватися до цивільного життя після фронту. Поведінка людей навколо, які сприймали життя буденно і розважально, дратувала її.
Проблеми зі сном і стрес, що накопичувався, спершу здавалися несуттєвими. Вона не відвідувала психологів, вважаючи, що тренажерного залу достатньо для відновлення. Однак із часом симптоми посилилися, перетворившись на психоемоційні травми.
— Пів року назад, коли мені казали, що, Юлю, треба тобі пройти, бо ти дуже багато чого втратила на війні, я не пішла. Я вважала, що зі мною все добре. І дійшла до того, що зараз працюю з психологами та психотерапевтами.
Наразі жінка навчається на денному відділенні на психолога, що потребує значної уваги та зусиль, особливо коли йдеться про освоєння презентацій та нових навичок. Поряд із навчанням та роботою на «Запоріжсталі», Юлія знаходить час для сім’ї та відпочинку на свіжому повітрі, що допомагає їй відновлювати сили.
— Сім’я — це те, що мене морально підтримує. Також стараюся дуже багато відпочивати саме на свіжому повітрі, і це дає багато сил. Ще намагаюся більше подорожувати, а в сезон кататися на ковзанах. Я нещодавно була на ретриті, ми жили в лісі. Людей немає — це саме головне. Я настільки відпочила, як ніколи.
Юлія підсумовує, що попри пережите, важливо не втрачати віри. Вона переконана, що українці вже стали незламними і сильними, мов сталь, і закликає людей якомога більше вірити в це.