«Мене вели “коридорами смерті”»: як виживав в полоні запоріжець Володимир Борисенко
Міцної статури, усмішка з гірчинкою, з ходою військового, швидкими рухами та поглядом людини, яка побачила забагато на свої роки. Знайомтеся — це житель Запоріжжя Володимир Борисенко. В цивільному житті чоловік працював на заводі, був на заробітках у Польщі, мав родину і жив своє краще життя. За плечима у чоловіка на початок 2022 року була лише строкова служба і жодного бойового досвіду. Початок широкомасштабного вторгнення він зустрів в обласному центрі і одразу вирішив стати на захист держави — записався до лав територіальної оборони
Дуже скоро завдання бригади із захисту та патрулювання Запоріжжя розширилося, і Володимир із побратимами вже відбивали ворожі штурми та обороняли землі області. У лавах на той момент ще 110 ТРО військовослужбовець був стрільцем, механіком і водієм БМП. Квітень 2022 року змінив життя Володимира назавжди.
— Ми виконували бойове завдання поблизу села Приютне. Це в нашій області. Там якраз тоді працювала рота спецназу ворога, а нас зі взводу залишилося 13 осіб. Нас почали оточувати. Вони зайшли на техніці. Обстріли безперервні. У нас на той момент було: автомат, два рожки і одна лимонка на двох. Тобто ми зробили все, що могли. Команда була: «стояти до останнього». Ми залізли в підвал, просто сховалися, бо вже накривали і нічим було відстрілюватися. Ми розділилися. В підвалі нас було четверо. У мого побратима на псевдо Турист залишилася граната, і він просто так ось перед моїми очима показує, що може підірвати, і дивиться на мене запитально… На той момент я залишився серед нас чотирьох старшим за званням, тому я прийняв рішення здатися і зберегти життя хлопцям. Я був той перший, який викинув автомат і виліз, а далі хлопці. Я навіть не можу порахувати, скільки разів я пожалкував за час перебування в полоні, що так вчинив. Майже кожного дня шкодував. Ніхто мені не подякував. Ніхто. І я прекрасно їх розумію. Я навіть зрозумію, якщо вони мене зненавиділи за це. Я сам про це думав, що краще було б… Хоча я не знаю, кому краще, але на той момент я думав так: краще було б померти. Це просто нелюдські тортури були як з моральної сторони, так і з фізичної. Там не те, що кати — там садисти. Вони кайфували, коли нас катували.
Після того, як ви здалися в полон заради порятунку життів побратимів, що було далі? Куди вас повезли?
— Я був на території так званої «ДНР». Я ніколи не забуду, коли нас ця рота спецназу привезла, ну, вони базувалися в школі. Вони зробили з класу української мови нужник. Все насрано. Вони це спеціально, у них була можливість на вулицю вийти, але вони настільки гнилі люди, що просто от Леся Українка висить, Тарас Шевченко і ти просто йдеш як по мінному полю. Нас там тримали. А далі була так звана «губа». Камери були розраховані на 20–30 чоловік максимум, а там було і 80, і 120. Просто люди задихалися від кількості осіб, які там знаходилися — не було кисню. Води майже не давали. Ми ділили півторалітрову пляшку на всіх. Я навіть не уявляв, як це не ходити в туалет тиждень. От просто, бо нічим. Те, що було мало їжі, мало води — це квіточки. Були допити, постійно били. Вимагали здати позиції. У мене було підбите око, зламані ребра. Примушували записати пропагандистське відео, де я розповідаю, що ненавиджу українців. Не лише мене одного примушували це робити. Серед катів були, так звані, українці, які були на боці Росії і розповідали, як вони люблять ту країну.
Я навіть не можу уявити, як це було страшно і важко, але чи були і «світлі» моменти, так би мовити, щось, що дозволяло триматися і не занепадати духом?
— Був один, який я добре запам’ятав. Ми спали на підлозі, або по троє на ліжку. А оскільки місця не вистачало, то ми поступалися один одному (хтось стоїть, хтось лежить), наприклад, пораненим або хворим або старшим. Серед нас був побратим, якому на той момент було 62 роки. Він їх в полоні зустрів. Ще коли його брали в полон, то йому одразу сказали: «Дід, йди, ми тебе відпускаємо», — а він сказав: «Я хлопців не кину». Це до сліз пробирає.
На цьому етапі ваш полон не закінчився. Що було далі? Чи надали хоча б якусь медичну допомогу, оскільки вам зламали ребра?
— Про яку медицину в полоні можна говорити, хіба що про її тотальну відсутність. Потім була Оленівка. Там я дізнався, як це пити з калюжі, спати на бетоні, просто якась там картонка під головою. Тулилися один до одного, старалися грітися. В Оленівці ми були в інших бараках, окремо від азовців. Ми знали, що вони там, але нас не тримали разом. Вертухаї в Оленівці також були так званими українцями, які переметнулися на бік Росії.
Під час інтерв’ю робимо трохи паузи. У вільні хвилини Володимир трохи розминає ноги, після полону довго сидіти не може, закурює цигарку і обдумує сказане. Я в ці короткі хвилини відволікаюся і цікавлюся, як взагалі можна було морально витримати ті всі знущання. Очевидно, що проговорюємо лише малу частину з пережитого, бо є і те, про що не хочеться ніколи згадувати, а тим паче розповідати. Тож повертаючись до мого запитання, Володимир видихає дим і всміхається.
— Піхота — цариця полів. Я був піхотинцем. Всі завдання ми виконували на ногах. Це загартовує витривалість. Ми ніколи не їздили — ми ходили, а коли запізнювалися кудись, то бігли. Відстань, наприклад, 8 км в один бік — це взагалі не відстань. Плюс у мене була ще та школа виживання в армії. З тих пір і навчився тримати «холодною» голову, робити «холодний» розрахунок, тримати себе в руках. Я підбадьорював хлопців завжди. Себе ж налаштовував, що це лише складний етап — все мине, просто треба пережити. Колись все згадуватиму як страшний сон…
Володимир докурив, викинув цигарку, і ми продовжуємо розмову. Як виявилося, Оленівка зовсім не була останнім етапом випробувань…
— Етапом до Твері… 9 місяців я перебував у СІЗО в Твері. В 2022 році я потрапив в 22-гу камеру, символічно… Я пробув там майже рік… Ви знаєте, багатьох кудись переводили, тобто люди весь час змінювалися, а я весь час сидів в тій камері, весь час. Я не міг зрозуміти, чому одного мене нікуди не переводять. От для мене це було одне з найважливіших питань. Я чомусь, від дзвінка до дзвінка, був у тій камері. Я не розумів, що не так. Умови були терпимі: нас там годували, давали їхню улюблену капусту. Звісно ж, били, звісно ж, ганяли. Найбільше любили бити нас гумовими палицями. Примушували вивчити і щоразу співати гімн Росії, вчити вірші їхніх письменників. Давали якісь абсурдні завдання придумувати гуморески про нашого президента, аби їх розважати… Це їх забавляло. В камерах було доміно. Але за 9 місяців воно страшенно набридло. В їхніх книжках, які давали читати, була суцільна радянська пропаганда. В дитинстві я не любив читати Лермонтова, Чехова, Льва Толстого, але в полоні мене це наздогнало. Нам включали російські пісні їхніх виконавців, і був російський рок. Я вже пісень 50 точно знав напам’ять. Нас примушували співати. А в мене гарний голос, то я цим і користувався — я співав, відволікав їхню увагу, а їх це забавляло, і таким чином мене або когось із хлопців зайвий раз менше били, або трохи їжі більше давали. І ми потім цю пайку їжі на всіх по ложці ділили. Періодично нас виводили в маленький, так би мовити, прогулянковий дворик. На одну людину приставляли трьох вертухаїв. Все навколо було закрито. Високий мур, сітка-колючка. І була така маленька, маленька дірочка. І от ми так виглядали, коли ходили по колу, гуляли. Оце все, що ми могли побачити. Вікон немає, нічого немає, ні свіжого повітря. Нас постійно зомбували, постійно. Це було нестерпно. Але попри це ми з побратимами були один в одного. Нас зібралася там купа різних людей. В звичайному житті, я б може їх ніоли і не зустрів, і ніколи не спілкувався, але там, на той момент, це були одні з найважливіших людей. Ми долали все разом. В камері постійно обговорювали наші плани на майбутнє, коли повернемося додому. Хто чим буде займатися, хто який бізнес відкриє, хто яку машину купить, хто як буде подорожувати. Згадували родини, дітей, дружин. Ми знали все один про одного на пам’ять. Ми обговорювали по десять разів одну і ту саму історію. А от святом було, коли до нас потрапляв хтось новенький. Це було як ковток свіжого повітря — це була нова людина, яка володіла новою інформацією. Він щось знає, щось таке для тебе нове. Щось ти йому розповідаєш — він тобі розповідає. Будь-яка інформація була корисною.
Пауза, я думаю, що це все. Володимир на мить поринув у думки. Питаю, чи полон в Твері був найстрашнішим етапом? Але ні, виявляється, що є щось ще нестерпніше…
Етап в Твері не був останнім? Вас ще не готували до обміну?
— Ні, зовсім не до обміну… Мене повезли в значно «цікавіше» місце. Етапування до Республіки Мордовії. Тебе забивають ледве не до смерті… Тебе б’ють електрошокером по різних місцях так, що аж шкіра запікається. Кожен новий день міг бути останнім. А найголовніше те, що ти не знаєш, де ти і скільки тобі ще там перебувати. Їжу давали настільки гарячою, що шкіра злазила з піднебіння, зі щік. Вся ротова порожнина спалена. Часу поїсти майже не давали, щоб їжа вихолола чи просто те все з’їсти. Ти розумієш, що голодним не можеш лишатися, бо ти мусиш дожити до наступного дня. І так щодня. Тому всю цю жижу заливаєш в себе. Шкіра злазить, але їжа всередині тебе. Ти вже не голодний.
На що були схожі дні? Всі однакові чи кожного разу різні тортури?
— Ранок починається. Вузька камера, посеред камери лінія і ми стаємо на цю лінію і стоїмо до самого відбою. Коли хтось хоче в туалет, питаємо чергового, поки хтось йде в туалет, ми стоїмо в півтора (у позі на відтискання), або на ногах, в цьому напівприсіді. Найстрашніше — це була ранкова перевірка. Кожного дня відчиняється камера, вибігаємо на «продол», в позі зірки, буква «Г», коли як. І починаються побої. На «продолі» з нами «вели розмови». Може, просто ведуть розмову, може, просто без розмови б’ють. Були різні зміни. Коли приїжджали ті ж самі буряти, там просто вбивали.
Робимо паузу, аби глибоко вдихнути та видихнути. Це жах. І я розумію, що Володимир описує не всі жахіття, які довелося пережити. Мені затамовує подих, стискає в грудях від обурення. Хіба такі жахіття можуть відбуватися в сучасному світі… Як людина може пережити стільки знущань? Ні, навіть не знущань, катувань, принижень, пригноблень… Продовжуємо…
— У камерах нас було по 9 осіб і двоповерхові ліжка. Ми завжди були в однаковій формі, неважливо, який сезон, холодно чи жарко. Завжди. Постійно відкрита кватирка — знову ж таки, чи холодно, чи спекотно, неважливо для них. В тебе там немає жодних прав взагалі. Там була постійна дизентерія, постійний розлад шлунка. Найголовніше було — не падати духом. Бо коли ти починаєш падати морально духом, ти починаєш хворіти. Коли ти починаєш хворіти, шанси на твоє виживання значно зменшуються. Я це прекрасно розумів. В Мордовії була купа плісняви в камерах. Настільки вона там прогресувала, що люди просто хворіли на туберкульоз. І були навіть окремі камери для туберкульозників. Але ж книжки, які нам там видавали читати, з пропагандою їхньою, були для всіх спільні. Книжки «ходили» по руках — з однієї камери в іншу. Була ось ця дурна звичка, коли перегортаєш сторінку і плюєш на пальці. Я одразу казав хлопцям, щоб не робили цього, бо буде біда… Кількість хворих на туберкульоз збільшувалася… Але до них ставилися так само, як і до інших, так би мовити, здорових. Ніхто спуску не давав. Тобто, і відтискалися вони, і повзали рачки, і один одного носили. А вони приколювалися з нас, відверто сміялися, знущалися — це їм приносило задоволення, як ми страждаємо.
А чи показували вам там фейкові новини? Чи говорили, що, мовляв, Україна вас кинула, що на вас тут ніхто не чекає, що країну захопили?
— Так, була постійна дезінформація. Ми ж були в повній ізоляції — ми нічого не знали взагалі. Нам вмикали кадри зруйнованого Запоріжжя, заводів… Вони казали: «Ми вас перевчимо. Ми навчимо вас Росію любити». Ну, звісно, ми приходили потім в камеру. Обговорювали. Бо це було хоч щось. За відсутності взагалі нічого. Хоч якусь годину посидіть. Хай якусь байду послухають. Але хоч щось можна було. Тотально чути щодня пропаганду, все одно людський мозок хочеш-не хочеш сприймає це. Вони, напркилад, брали і показували сюжети з наших новин, але частково, щось висмикували перекручували, додавали свого. Але ми все одно впізнавали міста і місця та розуміли суть.
Чи схиляли вас до співпраці? Перейти на їхній бік?
— Навіть не один, не два рази пропонували усім перейти на сторону Росії. Нас вистроювали по одному і ставили запитання: «Готовий служити Росії? — Ні». І кожному подача просто… Я навіть не знав, що можу втратити свідомість від удару на декілька хвилин…
А як щодо медичної допомоги вже в Мордовії? Вас же постійно катували. Окрім цього, у кожного були вже й свої травми. Хоч якусь допомогу вам надавали? Як реагували на скарги?
— Оооо… Був там «Доктор Зло». Ми всі його так називали. Це такий персонаж, який лікував електрошокером. Його коронна фішка, так сказати. Відкривалися дверцята, і він запитував: «Що турбує? — «То-то, то-то, то-то». Він каже: «Простягни ручку — я тобі пігулку дам». Ти протягуєш йому руку, а він тебе шокером б’є. Оце таке лікування було. Оце лікар.
Володимир Борисенко повернувся додому 31 січня 2024 року в рамках обміну. В російському полоні чоловік пробув 22 місяці і 14 днів. Колишній військовополонений згадує, що вірив і чекав, що і його обміняють, а напередодні вирішального дня бачив віщий сон.
— Один зі спогадів, який закарбувався в пам’яті: я лежу поруч зі своїм побратимом з позивним «Горинич», і я йому кажу: «Колись ми це будемо згадувати як страшний сон». Він каже: «Ні», — я кажу: «Ось подивишся». Так воно і є. Майже після кожної ночі щоранку ми один одному розповідали сни свої. У кожного були такі яскраві сни. А у мене чомусь не було. Я не пам’ятав їх. Але одного разу мені наснився сон — це наче реальність була. Я запам’ятав кожну деталь. У нас з камери забирали людей. І ми не чули потім їхніх прізвищ, коли була перевірка. Вони кудись поділися. І от напередодні обміну мені сниться сон, що я в себе вдома. Несу купу курточок зимових, 6 штук. І ось закидаю їх в пральну машину: це та куртка, це та куртка і свою туди ж. І ось так ось нас просто в один момент: обід, все, доїдаємо цей шматок хліба. І раптом двох… Двох… Ще. Всі, хто мені приснився, всі в цей день з камери виходять. І я в тому числі. Нас обміняли.
Володимиру 39 років. З полону чоловік повернувся з другою групою інвалідності, проблемами зі спиною та суглобами внаслідок отриманих травм в неволі. Але, окрім цього, у чоловіка розширений ПТСР.
— Стрес тримав в тонусі, не хворів за час полону взагалі. А коли вже повернувся додому, то здоров’я моментально впало, бо розслабився — було відчуття, що вдома, і організм здався. Всі виплати, які отримав від держави, всі витратив на лікування. В мене багато травм: проблеми з ліктем, коліном, головою. Коли били, то я падав на кахельну підлогу і старався впасти на лікоть, щоб не травмувати коліно, бо й так вже боліло. У мене бувають панічні атаки, періодичний шум у вухах. Ти не можеш це контролювати: ти вже наче помираєш, а потім через 10 хв ти п’єш каву, їси «Снікерс» і все добре.
Певний час Володимир не звертався по допомогу, хотів впоратися з психологічними наслідками самостійно. Майже рік чоловік замкнувся вдома і не виходив нікуди. І згадує зараз, даремно, бо це втрачений час. Тому таким, як він, чоловікам радить не замикатися в собі, а просити допомоги.
— Я досі ходжу по ночах в атаки, уві сні. На ранок я цього не пам’ятаю, але я досі ходжу в атаку. Майже кожної ночі. В мене була реабілітація після полону. Я її проходив в різних медичних закладах. І коли живу разом з хлопцями в одній кімнаті, то я попереджаю про це. То вони кажуть, що за ніч можу і по чотири рази це переживати. Але вони мене підтримують, сміються, кажуть, що будемо разом атакувати. Зараз я розумію, що у військовополонених є синдром «мушлі». Це так називається. Коли ти в своїй камері, ти почуваєшся спокійно. Як тільки ти полишаєш ось цю «безпечну зону», тобі стає настільки некомфортно, що ти хочеш просто повернутися в свою камеру. Зі мною були хлопці, з якими я себе почував і в емоційному плані, і в фізичному спокійно. Тобто, звикати після полону до соціуму було дуже тяжко.
Через загострене відчуття справедливості для Володимира незрозумілі деякі речі з цивільного життя. Адже реальність після полону наздогнала. Я обережно питаю, що саме дратує, тому що розумію, що і мої питання можуть бути болючими.
— Я терпіти не можу, коли люди питають: «Як там було?» Зараз 2026 рік: хіба у людей немає доступу до новин, до інформації? Хіба ніхто не дивиться ніяких відео, нічим не цікавиться? Там було неймовірно класно: сходіть, побудьте там, кините і палити, і пити… Схуднете… Організм може це пережити, витримати ті тортури, а от виклики потім, тут, в соціумі важко… Я досі не можу стояти в черзі. Я вмію, але я ненавиджу чекати. Це для мене дуже складно. Психіка не витримує. Якщо це довше 50 хвилин, наприклад, черга в банку, я розвертаюся і йду. Які б там не були справи важливі, але я не можу… Це ставлення наших людей до ветеранів, військових… Коли в лікарні ти приходиш і тебе не розуміють, чому ти просишся зайти, а не чекати. Ти підходиш, говориш, що я такий-то, такий-то, ветеран, військовослужбовець, мені… Мало того, що мені можна без черги зайти, я у вас питаю, вас прошу: «Можна?» І ось це ось нерозуміння: «А я теж пенсіонер, а я теж пільговик, теж інвалід». Вони ж не знають, що я відчуваю в цей момент. Я просто розвертаюся і йду. Я не хочу сваритися, я не хочу цього негативу, але нерозуміння людей — воно вбиває.
Володимир каже, що полон навчив його дуже добре чекати, домовлятися, бо всередині і сварки були, і за їжу сперечалися, але це була школа виживання — вона його загартувала. З полону повернулися не лише Володимир, а й інші 13 побратимів з його взводу. В чергову паузу між питаннями, поки курив та переводив дихання, поділився зі мною чоловік.
— Я пам’ятаю кожного, з ким був у полоні, і всю інформацію про них. Я обов’язково відслідковую подальшу їхню долю. Шукаю їхніх рідних, передаю вісточки, допомагаю їм. Не полишаю тих, хто й досі терпить ті пекельні тортури і чекає повернення на Батьківщину.
Після реабілітації, після полону, ще пів року Володимир Борисенко воював на Куп’янському напрямку.
Зараз намагається соціалізуватися та розпочати звичайне цивільне життя. Має 16-річну доньку від першого шлюбу та 8-річну — від другого. В Запоріжжі залишається саме заради них.
— Не було ні дня, щоб я не молився Богу, щоб у них все було добре. Я просив у Бога, щоб… Я все переживу, я все витримаю, тільки б вони були живі і здорові, щоб у них все було добре. І ви знаєте, у них дійсно все було добре. Це складна для мене тема. На жаль, дружина побудувала власне життя, не дочекалася мене з полону, але Бог їй суддя. Свою молодшу донечку я повів в перший клас. Я проводжу з нею час. Це моя радість. Я завжди їй кажу: «Тато поруч, не бійся, все буде добре». Я не тримаю зла. Я хочу жити далі без цього негативу, болю.
Нині у Володимира є кохана дівчина, з якою він познайомився під час реабілітації після полону. Вона також військовослужбовиця, медикиня. Несе службу на гарячому напрямку. Вони — опора один для одного. Завжди розуміють все без зайвих слів. Нині чоловік будує плани на майбутнє та пише вірші — виливає свої емоції на папір.
І ось стоять бійці усі у позі зірки,
А ці кати шманають нас, заглядаючи у кожну дірку.
Хтось вірш розказує, а хтось співає.
А ця вічність в дві хвилини свого часу добігає.
Побиті, покоцані, але живі…
Але козацький дух не висягає, бо правда наша і вона перемагає!
Авторка матеріалу – Леся ЛЕСЮК