Комишуваха: селище, що стало злим
Чи бачили ви колись, як вмирають населені пункти? Як місця, що були наповнені голосами людей і шумом авто, дитячим сміхом і звуками тої самої метушні — змовкають і тьмяніють, а життя — покидає вулиці і подвірʼя? Ми — так, бачили. У селищі Комишуваха, що за 13 км від лінії фронту. І після того, як побачили самі, — готові розповісти і вам
Комишуваха насправді доволі велике селище. 7 кілометрів квадратних, пʼятитисячне населення, десятки багатоповерхівок і сотні приватних будинків по обидва береги річки. Та з 2022 року, коли Росія вторглася на нашу територію, все це отримало приставку «прифронтове». Квадратні кілометри з усіма будинками і тисячами їхніх жителів стали день від дня чути вибухи. Бачити, як повз них їдуть колони з тими, хто тікав з тих місць, де війна — ближче: з Малої Токмачки, Роботиного, Оріхова, Преображенки.
Та сама ж Комишуваха — продовжувала жити. І в якийсь момент, на фоні своїх південних сусідів, вона ставала центром всесвіту. На дорогах — затори, припаркувати авто у центрі — неможливо. Ринок — кішить людьми, у магазинах — черги. І то тут, то там — відкриваються нові. І магазини, і заклади, і сервіси доставки та бʼюті-послуг. Ми це знаємо не з пліток чи чиїхось оповідок. Ми бачили це все на власні очі. Щоразу, коли ми їздили на прифронтові-прифронтові, в той самий Оріхів чи Преображенку, Комишуваха на цьому шляху була і нашою персональною оазою.
— Будемо їхати назад — станемо в Комишувасі, видохнемо трошки. У тиші і спокої нормально спакуємо бронежилети, випʼємо кави. І чебуреки там класні на ринку — перекусимо, — абсолютний must-have план на кожен виїзд. Був. До цього року.
Комишуваха не тільки чула війну, а й бачила її на свої очі. Якщо комусь здалося, що люди тут жили як у бога за пазухою — це не так. Сюди долітали снаряди, її били «шахеди», кілька кабів нівечили тут житловий сектор. Але навіть місцевий голова Юрій Карапетян завжди казав: «У нас — спокійно. Спокійніше, ніж у Запоріжжі». Місцеві також це підтверджували. Та прийшла зима 2025–2026. Російські ФПВ і «молнії» стали літати на десятки кілометрів, а КАБи наш ворог почав пускати по «кілька» не на півроку-рік, а… на день.
— Життям це не назвеш, розумієте? Це ж не життя. Ну як… Так. Значить, як по розкладу. 4 ранку, в 11 дня, 4–5 вечора, і в пів 11 ночі. Оце як по розкладу КАБи летять. Це — невиносимо.
— А з дронами як? Теж побільшало?
— Ну дрони — да, да-да. Але чесно, ви знаєте, ми так уже… На це і не звертаємо уваги. Це настільки вже звична справа для нас. На вулиці, як зараз, вийшов, перебіжками отако, почув гул чи дзирижчання якесь — під деревце десь заховався, пролетіло — і побіг далі.
Так місцева жителька Тетяна Банох описує сьогодення у Комишувасі. Ми зустріли її у такому собі хабі, який облаштували у підземній школі. Сюди жінка прийшла, аби записатися на отримання будівельних матеріалів. Які потрібні їй для відновлення будинку після чергового російського обстрілу.
— Криша постраждала, вікна і двері вирвало. Надо ж хоч якось то закрити все, забити. Це будинок ще моїх батьків. Я все життя тут, не можу отак взяти і кинути все. Так болить мені… У нас таке хороше місце: у нас річка поруч, у нас вулиця тихенька. У нас сусіди хороші! Розумієте? — ділиться Тетяна.
Все це вона розповідає по-особливому щиро. Тобі болить разом з нею. Як так — все життя, у батьківському домі, рости тут самій, виховувати тут вже власних дітей, наживати, здобувати, будувати. І не лише ж матеріальне, а й скільки теплих днів і памʼятних моментів вона тут має. І все це, протягом останніх 3 місяців, методично нищиться росіянами.
— Тетяно, а ви памʼятаєте взагалі те мирне життя? Яким воно у вас, у Комишувахи, воно тут було?
— Ой, не нагадуйте, — сумно посміхається жінка. — Не згадуйте, чесно. Я і так тут тримаюся… Вибачте мені, — жінка спішно йде до фахівця, який допоможе їй отримати матеріали для порятунку її дому.
А ми з цього хабу рухаємося далі. Вулицями приватного сектору і навіть центральною дорогою, здається, немає вже не просто життя, а й просто якогось руху. Лише де-не-де можна це побачити. Жінка їде велосипедом повз чоловіка, який прогріває автівку. Машуть один одному руками, посміхаються і — хутко далі по своїх справах. За кілька кварталів звідси чуємо шелест шин ще одного велосипеду.
— Добрий день!
— Добрий. Чим допомогти?
— Журналісти. Хотіли дізнатися, як ви тут, як Комишуваха зараз.
— Ще живі.
Це Володимир. Він повертається додому з того самого хабу, де Тетяна оформляє документи. Він розповів нам, що будматеріали вже отримав, зараз якраз завершує прибирати наслідки ворожого удару. А оце, каже, вибрався за гуманітаркою.
— Роздають-роздають ще, ще возять. Тут он і водичка, і консерви, і овочі, і ще щось там у коробках. Ну, крупи ж, напевно, олійка, таке все. Базове. То голодними спати не лягаємо.
— А багато вас тут залишається?
— Та де там. У мене на вулиці 5 дворів жилих, з моїм. Решта чи виїхали, чи побомбило їм все, і теж виїхали. Мене і самого отак-от побачити на вулиці нечасто, тіки того, шо хату ж роблю після прильоту. А так я в погребі живу, бо страшно тут дуже.
— Прям отак сильно почали бити вже, да?
— І КАБи, і дрони, і «молнії». Летить все, що хочеш і куди хочеш, — ділиться чоловік.
І на очевидне питання «чому не виїжджаєте» дає, на жаль, очевидну відповідь
— А куди я поїду? В мене пенсії 3 тисячі. Це ж десь жити треба, щось їсти. Та й знаєте, ну не можу я так. Ну чого я оце на старості років маю їхати чуже сторожувать, коли своє он стоїть?!
І Володимир не витримує. Він починає ледь не кричати у спробах хоч якось вивільнити все те, що копиться в ньому. З кожним новим днем, з кожним новим вибухом і з кожною новою атакою.
— ТА БОДАЙ БИ ВОНИ ПОВИЗДИХАЛИ ВСІ! ТІ РОСІЯНИ З ТХОРОМ СВОЇМ! НУ ШО Ж ВОНИ ЛІЗУТЬ ДО НАС І ЛІЗУТЬ, І НІЯК НАЖЕРТИСЬ НЕ МОЖУТЬ! ТО ТА КРАЇНА ЙОМУ ТРЕБА, ТО ТА, ТЕПЕР ДО НАС ЛАПИ СВОЇ ТЯГНЕ! А ТІ КРИЧАТЬ «ПУТІН МАЛАДЄЦ, ВСЬО ПРАВІЛЬНО ДЄЛАЄТ!» ТА ДЕ Ж ТО ПРАВИЛЬНО?! ВІН ДІТЕЙ, ЛЮДЕЙ ВБИВАЄ. ВОНИ НИЩАТЬ ВСЕ! НУ, ЯКЕ Ж ЦЕ ПРАВИЛЬНО. Ой, ви знаєте, спротивились вони мені. Я дуже злий на них.
І, як виявиться, вже за кілька хвилин — не тільки він злий. І не тільки на росіян.
Як ми казали раніше, колись Комишуваха була центром всесвіту. З усією інфраструктурою і навіть якимось розвитком, навіть в умовах війни. Та нині — все не так. З безлічі магазинів у різних районах селища залишаються працювати буквально штук 5. Свіжі бізнеси, які відкрилися в умовах війни, — спішно покинули селище. Залишився працювати ринок. І ми вирішили зайти туди. Хотіли подивитися, як він живе. А подивилися (і послухали) лише те, як людей озлоблює страх.
Ми не встигли пройти у хвіртку, як на нас одразу почали кричати. Жінка, що торгує солодощами, не жалкувала своїх голосових звʼязок, щоб сповістити про те, як в неї розбився дім. Винні в цьому, чомусь, ми, журналісти. Її колеги, сусідки по ряду, якось-то її і заспокоїли. Ми ж, щоб не нервувати пані, пішли вглиб. Але тут — рознервували і решту.
— Що ви тут знімаєте?! От що? Хто дав вам право і дозвіл?!
— Пані, вибачте, ми журналісти — робимо свою роботу. Якщо треба прям у когось дозвіл брати — скажіть, у кого, не проблема.
— ПРОБЛЕМА! МИ ПОКИ ЩЕ ЦІЛІ ТУТ, ПОКИ ЩЕ ПРАЦЮЄМО, А ВИ ОЦЕ… ЙДІТЬ ЗВІДСИ!!! — Поки пані хапається за телефон, аби дзвонити чи-то меру, чи-то поліції (не визначилась, певно), до неї підключається чоловік на стульчику за пару ларьків від нас, і тепер вони вже горлають вдвох. А згодом — кричащих голосів стає більше.
Звісно, ми пішли з ринку. Звісно, ми розуміємо цих людей. Їм страшно, їм боляче, вони не знають, як ще їм впоратися з цим усім. Та чи допоміг їм вереск на незнайомих людей? В ті хвилини мені хотілося верещати на них у відповідь. Зараз я хочу думати, що допоміг. Що вони бодай викричалися, і їм хоч трошки стало легше.
І ринок став не єдиним місцем, де ми зіштовхнулися з агресією. Чоловік на власному подвірʼї чомусь вирішив, що ми приїхали сюди «розважатись і веселитись, поки у людей горе». Водій трактора, який міг просто проігнорувати нас і проїхати повз, зупинився просто, щоб накричати. Чи стало їм після цього бодай на пару хвилин легше? Сподіваюсь. Дуже і дуже сподіваюсь.
Вони — сумна і трошки знесилена Тетяна, втомлений і ображений Володимир, перелякані й злі продавці з ринку разом з трактористом і ще сотні інших залишаються у Комишувасі. Відновлюють своє житло, заробляють на хліб, не наважуються і не мають можливості розпочати нове життя. Вони продовжують старе, тут. І якщо ми просто спостерігаємо зі сторони за тим, як наш ворог перетворює цю оазу на випалену землю, то вони все це — відчувають. І просто моляться, аби росіянам все ж не вдалося цього зробити.
Авторка матеріалу – Анастасія ЛОЦМАН
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «СОДА» та не обовʼязково відображає офіційну позицію Міністерства закордонних справ Нідерландів або Уряду Нідерландів.