Екскурсія Верхньою Хортицею: історія менонітського спадку
Верхня Хортиця — історична місцевість Запоріжжя, що виникла на базі перших менонітських колоній Хортиця та Розенталь. Вона відома своєю унікальною архітектурою прусських переселенців, чию історію та внесок у розвиток міста SODA дослідила під час прогулянки від громадської організації «Молодь Онлайн» локаціями колишніх поселень
Одного сонячного вихідного дня група запоріжців разом з істориком Михайлом Мордовським зібралася біля музею культури Хортицького району – екскурсійний маршрут розпочався від будівлі колишнього менонітського молитовного будинку, зведеного у 1835 році.
Меноніти — німецькомовні протестанти, переселенці з Пруссії — з’явилися на запорізьких землях у 1789 році. Першою групою переселенців стали 228 родин, якими Катерина ІІ відділила землю в долині біля Дніпра. Вони заснували тут колонії Хортиця та Розенталь і трансформували місцеву економіку та ландшафт: розбудували аграрне господарство, запустили промислові підприємства та звели унікальні цегляні споруди, більшість яких збереглася до сьогодні.
Рушаємо із нашої початкової точки та зупиняємося прямо на центральній вулиці колонії Хортиця, що перетинається із колонією Розенталь. Ліворуч бачимо видовжений цех, що звели ще в 19 ст. для фабрики Леппа і Вальмана. На цьому підприємстві виробляли сільськогосподарську техніку, чим славилися меноніти.
Меноніти приїхали з Європи зі своїм реманентом — технікою. Коли вона почала в буквальному сенсі сипатися, меноніти створили невеликі підприємства з ремонту. І саме з таких невеликих ремонтних виробництв з’явилися підприємства, що адаптували європейську техніку під українські умови.
Далі по вулиці — два типові європейські будинки. В першому проживала заможна людина на ім’я Генріх Дик, а в другому знаходився його паровий млин. Цікава деталь: ці дві будівлі мають декілька відмінностей, нехарактерних для менонітів. В переселенців з Нідерландів вхід у дім традиційно розташовувався у дворі, а тут він проходить з вулиці. Також незвичною є наявність мансардного поверху — меноніти на горищах зазвичай зберігали різні речі, а не милувалися видами.
Наступним пунктом маршруту стала Центральна школа, яку заснували у 1842 році. Цей навчальний заклад був головним освітнім осередком для хлопців у колонії Хортиця. Перший капітальний будинок школи звели у 1870 році на тодішній Головній вулиці. З часом комплекс розширювався: у 1890 році тут організували дворічні педагогічні курси, а за рік до основної споруди добудували новий корпус. Особливістю архітектурного ансамблю була дерев’яна частина будівлі — вежа з великим годинником, за яким орієнтувалася в часі вся менонітська громада. На жаль, ця дерев’яна конструкція з дзвіницею до нашого часу не збереглася.
Поряд із розвитком освіти в колонії активно розвивалася промисловість. Зокрема, до 1930-х років тут успішно працювала знаменита годинникова фабрика Крегера. Після еміграції господарів до Канади традиція унікального годинникарства в Запоріжжі була втрачена, проте онук засновника відродив пам’ять про родинну справу за океаном. Він створив крафтове виробництво «Годинники Крегера», де реставрують автентичні вироби менонітів та виготовляють їхні точні копії. Циферблати цих годинників традиційно прикрашають розписами з трояндами, що є символом колонії Розенталь, у перекладі — «Долина троянд».
Наступною зупинкою маршруту стала будівля колишньої школи для дівчат, зведена у 1902–1903 роках. Споруда у стилі еклектики була однією з найпрестижніших навчальних установ колонії. Будівництво двоповерхового корпусу коштувало близько 39 000 карбованців, з яких 10 000 надала меценатка Катерина Вальман.
На другому поверсі будівлі розташовувалася простора актова зала зі сценою, яку щоранку використовували для спільної молитви перед початком занять, а також для виступів приїжджих театральних труп. Перший поверх займали чотири навчальні класи; загалом на початку ХХ століття тут навчалося близько 180 дівчат.
Знаковим фактом в історії закладу стало створення у 1910 році Хортицького товариства охоронців природи — першої подібної організації в країні. Її засновником став учитель словесності Петро Бузука. Варто зазначити, що до 2024 року тут функціонувала загальноосвітня школа № 81.
Черговою точкою маршруту став меморіал, який часто помилково називають просто пам’ятником менонітам. Насправді монумент має офіційну назву — Пам’ятник жертвам сталінських репресій та тоталітарних режимів. Його автором є канадський дизайнер Пол Епп, який на початку 2000-х років створив цей проєкт як внесок у збереження історії громади.
Під час екскурсії приділили увагу трагічним подіям, через які меноніти зникали із запорізьких земель кількома хвилями. Перші еміграційні процеси розпочалися ще у XIX столітті, а згодом посилилися під час Першої світової війни та української революції. Попри підтримку УНР, з приходом радянської влади становище колоністів критично погіршилося: їхні підприємства були націоналізовані, а колишні власники заводів перетворені на рядових адміністраторів. У 1930-х роках меноніти стали об’єктами тотальних репресій — тисячі людей були розстріляні або примусово депортовані до Сибіру та Казахстану. Остання хвиля еміграції припала на Другу світову війну, коли родини залишали домівки разом із відступаючими німецькими військами.
Візуальна концепція пам’ятника відображає цю трагедію: він виконаний у формі полиці, на якій стоять гранітні плити з вирізаними контурами фігур чоловіка, дружини та дітей. Порожнеча в камені символізує людей, які назавжди залишили цей край без можливості повернутися. Слід зауважити, що у 2022 році для захисту від ворожих обстрілів монумент було укріплено мішками з піском та спеціальними захисними матеріалами.
Далі зупиняємося біля Хортицького педагогічного училища. Будівля побудована у 1913 році. Стиль — модерн. На табличці поряд бачимо її щойно збудовану та помічаємо, що училище дійсно збереглося майже в ідеальному стані — вигляд зараз ідентичний.
Якісна, гармонійна будівля, а також дуже велика, на відміну від шкіл. Тут навчалися майбутні вчителі, а також раніше була актова зала, де проводилися концерти та вистави. Були й невеликі кімнати, подібні на наші сучасні гуртожитки. Тут вирувало життя.
Але навчали вчителів тут недовго — вже дуже скоро радянська влада зробила тут шпиталь за часів Української революції, а потім передала цю будівлю школі.
Щодо наступної історичної пам’ятки нас запевняють: «Ви точно будете в захваті». Сповнені інтригою, піднімаємося вгору, і попереду видніється будівля, на яку дійсно неможливо не звернути уваги. Замок Вальман, що носить ім’я Катаріни Вальман — дружини промисловця Андреаса Вальмана, яка була відома своїм благодійництвом та участю в соціальному житті менонітів.
— А чому саме замок?
— Це була околиця колоній Розенталь та Хортиця. Вище нічого не було. Знаходилася будівля на самісінькій горі. Дивлячись знизу, вона справді справляла враження, що це замок. Підсилював враження багаторівневий дах, схожий на європейські замки.
Катаріна Вальман проходила навчання в Німеччині на виховательку дитячих садочків. Коли вона вирушила до своєї рідної колонії, то вирішила, що хоче побудувати для дітей-менонітів такий собі дитячий садок. Будівництво розпочалося, але потім наступила Перша світова війна, Українська революція, радянська влада — при Вальман будівництво так і не закінчили. Більшовики забрали цю будівлю та добудовували її самостійно. В 30-х роках будівництво нарешті закінчили, але дітей сюди не пустили — зробили гуртожиток для вчителів шкіл.
Стиль — модерн, а точніше його німецький варіант, що називається югендстилем. Кожна сторона будівлі виконана в окремому стилі. Тому так одразу і не скажеш, який із фасадів головний. Обходимо будівлю і самі в цьому засвідчуємося — секунду назад здавалося, що перша сторона — основна; тепер ми вже не такі впевнені.
Зараз місце дуже популярне серед охочих пофотографуватися серед квітучих дерев. Ідемо трохи далі та опиняємося в справжньому біло-зеленому раю – затишному куточку біля іншого фасаду замку. Тут розташувалася Широківська сільська громада. За словами Михайла Мордовського, саме їй ми можемо завдячувати доглянутості замку Вальман.
Підходячи до наступної та останньої локації, нас просять бути тихими, адже ми на території діючого лікарняного комплексу. Тут розташувалися дві менонітські лікарні одночасно. Перша побудована для підприємства Леппа і Вальмана та була розрахована на надання послуг саме робітникам.
Друга — центральна лікарня Хортицької колонії. Тут вже отримували допомогу будь-хто, хто проживав поруч: і меноніти, і українці.
Цікаво: майже в усіх менонітських будинках на фронтонах є по два вікна. Ці два вікна були створені для того, щоб освітлювати природним шляхом горища будинків. Горища меноніти робили дуже високими через вологий та холодний клімат місць, звідки вони приїхали. Такі високі дахи не затримували на собі опади, а освітлення від цих двох вікон меноніти використовували для того, щоб було щось видно, коли вони піднімалися на горище.
На цій ноті наша екскурсія Верхньою Хортицею завершується. Додому їдемо сповнені не лише новими спогадами, а й розширеними знаннями про тонкощі життя менонітів, їхню архітектуру та труднощі. Кожен із нас пам’ятатиме історію рідного міста та буде жити з вдячністю тим, хто робить можливим цю історію продовжувати.
Авторки матеріалу – Анастасія ГОЛОВАНЬ, Аліна ПАЦЕЛІЙ
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «СОДА» та не обовʼязково відображає офіційну позицію Міністерства закордонних справ Нідерландів або Уряду Нідерландів.