«Двері на замок, килими під ліжко, консервацію поглибше в підвал. А сльози? А сльози при собі»: 82-річна Валентина Грушко змінила рідну Малокатеринівку на Запоріжжя

Пустити коріння на батьківській землі. Все життя прожити в одному селищі. Ходити на могили до рідних. Прожити історичні етапи становлення незалежності України. Відчути на собі відлік часу. Мати все і відмовитися від усього в одну мить. І вижити. Головне — вижити. Таким було життя в мальовничій Малокатеринівці на березі Каховського водосховища. А тепер випало на долю створювати затишок на лічених квадратних метрах однієї кімнати і вирощувати зелень серед гравію. Знайомимося з переселенкою Валентиною Грушко

Це — модульне містечко для вимушених переселенців в одному з районів Запоріжжя. Будиночки нагадують вагончики для будівельників, але всередині вирує життя, як у мурашнику. Територія біля засипана гравієм, але скрізь нього пробиваються пагони зелені, а подекуди навіть вже є щось схоже на клумби для квітів. Поруч ліниво ходять пухнасті вгодовані коти: 

— Це коти мого сусіда. Він їх годує, балує. Вони його дуже люблять, і він з ними як з дітьми бавиться. Такі добренькі. Ходи, я поглажу тебе. Ану, чи дашся? — так зустрічає нас пенсіонерка Валентина Грушко.

 

Жінка лагідно всміхається. Дуже привітна і охоча до розмови. Через різницю у віці відчувається, наче завітав у гості до бабусі. Моя бабуся померла 8 років тому. Я страшенно любила слухати її спогади про дитинство. Вона була неймовірно приязною людиною з магнетичною енергетикою. Ці самі відчуття охопили мене і при зустрічі з пані Валентиною. Щось всередині повертає мене, наче в дитинство. Відчуття спокою, безпеки, відпочинку. 

Ми вже знаємо, що розмова в нас буде довгою. Це з розряду: зайшов на чай на 5 хвилин і лишився на весь вечір. Це не перша наша зустріч з жінкою. Ми бачилися декілька разів на її малій батьківщині — Малокатеринівці. Бували там після підриву окупантами Каховської гідроелектростанції. Тож були свідками стрімкого обміління Каховського водосховища, а потім також стрімкого відновлення архаїчних зарослів там. Пані Валентина тоді ділилася спогадами дитинства і показувала нам мальовничі краєвиди і найкращу стежку — спуск до дна Каховського водосховища:

— Скільки ж тут було води. А поруч же була станція, електрички курсували. Пам’ятаю, ще малою бігала маму зустрічати. А дідусь біг за мною і сварився, що я втекла. Бо все ж таки залізниця. Небезпечно малій дитині самій. Скільки ж тут було води. Йой. Які то були горизонти. А риби — скільки риби тут можна було ловити. Наче неосяжне плесо. А городини скільки тоді було. Це ж як збудували Каховське водосховище, то стало можливим поля поливати, городину садити — вода з’явилася. А зараз бачите, що все повертається, як було колись. Бачите, як лісом береться. Наші вже, наче, ходять по лозі. Кошики плетуть, чи що. Ой, а тут ще он рослини ті, які колись в селищі росли. Яка краса, чи собі викопати — спогади з давніх розмов з пані Валентиною

Але зараз не про це, не про мальовничі краєвиди. А про знищене життя. Спочатку Каховське море, так його називали між собою жителі Малокатеринівки та населених пунктів поруч, потім Каховський ліс, а далі лазівка для росіян, які намагаються пролізти через гущавину.

Малокатеринівці жили відносно мирним життям упродовж повномасштабної війни. Звичайно, діставалося й селищу. Ох, як діставалося. І ночі в пожежах і налякані люди, і порятунок життів…. 

Але ситуація значно змінилася в 2025 році. Коли життя наче втікало з селища. Питання було не в тому, чи можна стерпіти? Питання було в тому, чи можна вижити? Когось евакуювали, хтось виїжджав самостійно. В когось на даху автівки виднівся холодильник, в когось у причепі був кухонний гарнітур, у когось з багажника стирчали ніжки стільців, а хтось просто віз сумки на задньому сидінні. 

Так, в грудні 2025 року Валентина Грушко закрила двері свого родинного гніздечка і попрямувала до Запоріжжя. Не взяла з собою нічого, окрім деяких теплих речей та ікони. Бо вірить і досі, що повернеться. Питання — чи буде куди? Вірить — буде. Це земля пращурів. І тут пані Валентина перестала стримуватися: очі сповнилися сльозами, слова ледве плуталися, бо намагалася приховати не схлипування, а біль:

— Я не хотіла виїжджати. Я казала доньці Оленці, що нікуди не поїду. А вона наполягала, що, мовляв, і онук дзвонить і свариться, що ми тягнемо час, що сидимо, граємося життями. А я ж все стояла на своєму, що нікуди не поїду. Ну, куди я поїду з батьківського будинку? Я їй казала, щоб їхала одна, без мене. А вона мене залишати не хотіла. Отож так і сиділи. А потім вже в останній день сусід прийшов до нас і покликав до себе на пельмені. Він у нас часто то обідав, то вечеряв. Знаєте, свої люди. То ми зібралися і пішли, тож сусідня хата. Він мені завжди казав “мамо”, а Оленку мою своєю сестрою називав. Посідали, поїли і сидимо, говоримо. Коли чуємо, а то снаряд летить. Такий звук був дуже страшний, дуже. Воно як жахнуло. Олена перша побігла дивитися, що там, а за нею і ми. Дах побитий був, вікна побиті. Ми побігли до себе додому. Глянути, що у нас. Донька тоді насіла на мене, що скільки ми будемо сидіти, хто нам у разі чого допоможе? Вже було не до жартів. Ми швидко і виїхали, бо довго прощатися з домом не змогла б.

Пані Валентина ставить чайник на плиту. Каже, що треба ж таки чаю попити. Я озираюся, а оглядати й немає що: все дуже скромно: темнувато в кімнаті, вузько, два ліжка (для неї і доньки), трохи речей лежить на ліжку, на стіні вишита ікона, з якою жінки виїхали, і маленька електрична плитка. Але пенсіонерка взагалі не жаліється. Рада, що мають можливість жити це життя.

Вимушена переселенка згадує — змалку знає, що таке війна. Друга світова забрала її старшого брата. Він грався в Малокатеринівці з другом, знайшли міну і підірвалися на ній. Мати тоді збирала рештки сина на тачку, впізнала за речами і поховала самостійно. А також Друга світова забрала і тата — загинув на фронті. Тож Валентина Грушко, як ніхто, знає, що таке втрати через війну.

— Я ж народилася у 1943 році в Малокатеринівці. Прожила все життя в селі. І батьки мої там народилися і також прожили все життя там. Тут могили моїх рідних. Тато мій загинув у 1945 році на фронті. Я ще коли маленькою була, то всю пенсію за тата отримувала. Було тоді це 140 рублів. Це така була пенсія – ого-го. І то, я вам скажу по правді, що це вийшла пенсія така, бо мій хрещений робив на заводі “Комунар” до війни, і тато робив з ним, а тоді перед самою війною пішов у колгосп. І от якби хрещений не зумів добитися, щоб тато там працював, то отримували б дуже мало. Ну, а на той час 140 — це було наче і багато, розумієте. 

У жінки насичене було життя і цікаві спогади з дитинства. Ох, це скарб для сучасних істориків і літописців. 82 роки Валентина Грушко прожила в Малокатеринівці. Батьківський будинок, який добудовувала разом з чоловіком, потім разом з доньками (їх у неї дві) перебудовувала, облаштовувала. Каже, жили незаможно, але всі старалися для дому, заробляли і з городини — і все вкладали в домівку, щоб і газ, і вода, і світло, і всі зручності були:

— 22 роки тому помер мій чоловік. Ми всі ремонти з ним робили, все для родини старалися. Все для діточок. Розумієте, це наша батьківщина, тут наше коріння. Тут наша історія.

Зараз же пані Валентині доводиться писати нову історію свого життя. Жінка каже, що здаватися не можна, не можна складати руки, треба рухатися, прагнути до чогось, бути при ділі. Це вже більше вчить мене і надихає: хочеш жити довго, то живи по совісті, не зупиняйся. Хіба ж це розмови не як з рідною людиною? Хіба ваші бабусі б вам не бажали добра? Розумієте, чому в кожному слові відчувається тепло і щось знайоме з дитинства. 

Пані Валентина все життя працювала в бібліотеці. Тому в її розповіді є розміреність, а в рухах — неспішність. Розповідь лине, як епізод історії. Книжки пенсіонерка читає й зараз: «А як інакше, мозок повинен мати поживу», — впевнено стверджує вона. Пані Валентина хотіла показати книжки, але я пропоную вийти на вулицю знову. Вода в чайнику закипіла, а надворі пухнастики, яких можна погладити. До того ж тепло і світло. Йдемо темним коридором на вулицю. Тут жінка одразу розказує свій малий секрет: 

— Я під стінами вагончика, ось тут, трохи відкинула гравій і саджу зелень. Хочу відчувати себе як вдома. Я люблю землю, люблю працювати на землі. Люблю саджати. Розумієте, мені це треба як повітря. Так ось, тут будуть квіти, а там буде петрушка і цибуля. Все своє, як з городу.

Переселенка пояснює, що для неї важливо було жити десь коло землі, щоб одразу можна було вийти на вулицю. Так трохи легше переживається виїзд з рідного селища. А також важливим була відсутність сходів, бо вже вгору і вниз важко підніматися. Але насправді — то все-таки любов до землі. Бо це джерело сили для неї.

Жінка давно витерла сльози. Що ж плакати весь час? Кіт дав трохи погладитися. А далі нахлинули теплі спогади про будинок. 

— У нас в літній кухні стояв диван. Ми колись туди його винесли. Влітку, коли дні довгі, а ночі теплі, мої дівчата часто після робочого дня там сиділи. Сміялися, щось обговорювали, а потім там часто зморені і засипали. Я тако, підійду, крадькома, послухаю: ага, ригочуть, йду. Потім повертаюся: ага, тихо, поснули. Я ковдрою накрию і собі йду спати, але до хати. Таке воно мирне життя.

Валентина згадує, що працювали важко і завзято, як і більшість людей в селі. На зиму завжди готували закрутки різні: і компоти, і салати, і овочі… Все мало перезимувати і з’їстися… Жінка виїхала, а підвал так і лишився із закрутками:

— Так шкода те все. Скільки тих банок там стоїть. Тож все мало нас годувати. 

Знаєте, у кожного є свої речі, які обов’язково мають бути в хаті, без яких дім не дім. В сучасних оселях, особливо в молоді, килими на стінах не зустрінеш, точніше, рідко, та й на підлозі не завжди. Так ось, у пані Валентини були такі: «Це було надбання, а не просто окраса», — з ностальгією згадує переселенка:

— Мені дуже боліло полишати дім. Розумієте, все дороге серцю там лишилося. Я, як глянула на ті килими — це ж наше життя, то ж не малих грошей колись вартувало. Воно ж все просякнуто нашим духом. Я Оленку питала, що з ними робити, як вивозити. Та, а як би? Знаєте, що зробили? Зняли, скрутили, сховали під диван, під ліжко, глибоко. Я все життя майже жила без них, то вже і зараз проживу, а вони хай нас там чекають. Ми закрили двері і пішли.

А поки ж військовослужбовці Сил оборони України знищують ворога, який намагається просунутися дном Каховського водосховища. Використати паростки архаїчного лісу. Завдяки зусиллям наших захисників — безуспішно. Каховка — пастка для окупанта.

Авторка — Леся Лесюк