«Довелося починати зовсім інше життя»: історія волонтера з Бердянська про адаптацію та евакуацію людей

Повномасштабна війна змусила мільйони українців залишити свої домівки та починати життя заново в інших містах. Для багатьох внутрішньо переміщених осіб Запоріжжя стало тимчасовим прихистком, де довелося шукати житло та адаптуватися до нових умов. 

Серед них й Олександр Суворов з Бердянська, який після евакуації не лише облаштував власне життя у новому місті, а й почав допомагати іншим переселенцям та людям із прифронтових територій

Олександр родом із Бердянська Запорізької області. У дитинстві він мріяв стати кухарем. Хлопець захоплювався кулінарією, дивився МастерШеф та збирав книжки рецептів Ектора Хіменеса-Браво. Однак згодом його зацікавила зовсім інша сфера, а саме правоохоронна діяльність. 

— Після восьмого-дев’ятого класу до нас у школу почали приходити представники різних професій, серед яких були й працівники Національної поліції. Саме тоді я вперше задумався про цю сферу. Особливе враження на мене справили Бердянський відділ поліції та Донецький державний університет внутрішніх справ, який тоді працював у Маріуполі, — розповідає він.

В 2021 році хлопець зібрав документи та готувався проходити всі етапи вступу до вишу системи МВС. Тоді він ще не знав, що зовсім скоро його життя, як і життя мільйонів українців, кардинально змінить повномасштабне вторгнення. 

Найважче було залишити все

На початку 2022 року Олександр уже проходив вступ до вишу системи МВС. Йому призначили дату військово-лікарської комісії, а 23 лютого він мав поїхати на день відкритих дверей до Маріуполя, де навчалися та проживали курсанти Донецького державного університету внутрішніх справ. Однак через хворобу хлопець залишився вдома. 

— Напевно, якби я тоді поїхав, то застряг би в Маріуполі надовго, а може, навіть і не вийшов би звідти, — каже Олександр.

Перші дні окупації Бердянська він згадує як період страху та невизначеності. За його словами, місто ніби завмерло, а люди жили в очікуванні. За кілька тижнів до евакуації хлопця зупинили російські військові просто в центрі міста задля перевірки документів і наявності татуювань. 

Поступово в окупованому місті почалися проблеми з продуктами та ліками. Родину рятували запаси, які вони мали вдома. Водночас одним із найважчих рішень став сам виїзд із рідного міста. 

— Напевно, найважче було просто залишити все, що ми нажили за цей час. Звісно, це багато згадок про місто, про друзів, які там залишилися або виїхали. Але триматися за це вже не було сенсу, бо потрібно було якось рухатися далі, розвиватися, щось робити, тому що попереду було доросле життя, — говорить він.

Родина пробула в Бердянську до травня 2022 року. Попри окупацію, представники університету продовжували виходити на зв’язок з хлопцем. 

За словами Олександра, його документи залишилися у Бердянському райвідділку поліції, тому він переживав, що до них могли дістатися окупанти. 

— Мої документи вже були в Бердянському райвідділку поліції, і я розумів, що окупанти могли до них дістатися. Зі слів, їх спалили, але мені все одно доводилося вивозити документи, ховати флешки та всі ці папери, щоб потім мати можливість вступити на навчання, — згадує хлопець.

Олександр додає, що важливу роль у той період відіграла підтримка батьків, які разом із ним наважилися виїхати з окупації. 

На момент евакуації Олександру було лише 17 років.

Евакуюватися родині Олександра вдалося не одразу. За його словами, спершу були труднощі з пошуком транспорту та узгодженням дати виїзду. Зрештою, їм допоміг один із бердянських волонтерів, який супроводжував колону автомобілів до Запоріжжя. 

— Це була колона десь із 10–15 автомобілів. Виїхали ми вранці, а до Запоріжжя дісталися лише через три доби, — згадує він.

Хлопець каже, що дорога була важкою. Дві ночі люди провели біля Василівки на заправці, де тоді масово чекали на можливість виїхати на підконтрольну Україні територію. 

На момент евакуації Олександру було лише 17 років. Після приїзду до Запоріжжя він разом із родиною одразу звернувся до пункту допомоги для евакуйованих в «Епіцентрі», де переселенцям надавали гуманітарну та мінімальну фінансову допомогу.

Адаптація до нового життя та виклики

Після евакуації родину Олександра спершу поселили у дитячому садочку, а згодом допомогли знайти тимчасове житло в центрі Запоріжжя. Паралельно хлопець продовжив збирати документи для вступу до Національної поліції. 

Пізніше сім’я переїхала до прихистку на території одного із заводів у Хортицькому районі. Там жили переселенці з Бердянська, Маріуполя та інших окупованих міст. 

— Ми жили там безкоштовно, і я хотів хоча б якось віддячити за це. Допомагав, чим міг. Прибирав, чергував на кухні, виконував різні завдання.

Згодом Олександр планував переїзд до Дніпра для подальшого навчання, однак дорогою дізнався, що не проходить відбору до поліції через стан здоров’я. 

Він вирішив залишитися у прихистку та допомагати іншим переселенцям на волонтерських засадах. Саме тоді, за словами хлопця, і почалася його волонтерська діяльність. 

— Я зустрічав людей, які приїжджали до прихистку, реєстрував їх, надавав мінімальну допомогу, розповідав про поселення. У нас були добові чергування, і ми займалися всім необхідним для переселенців. Оскільки я жив там постійно, то майже весь час допомагав людям, — розповідає він.

Олександр зізнається, що адаптуватися до нового життя після евакуації було непросто. Нове місто, нові люди та повна зміна обставин змусили його швидко подорослішати. 

— Я був у Запоріжжі й до війни, але лише проїздом чи на кілька днів. А тут довелося починати зовсім інше життя. Треба було налаштувати себе і зрозуміти, що тепер потрібно самому вирішувати серйозні питання, а саме навчання, вступ, майбутнє, — каже він.

Особливо важким цей період став ще й через особисту втрату — близько року до евакуації в Олександра померла бабуся. За словами хлопця, впоратися з переживаннями йому допомогла психологиня, з якою він підтримує зв’язок і зараз. 

Змінилося і коло спілкування. Якщо в Бердянську, за його словами, було підліткове життя, то у Запоріжжі він знайшов людей зі схожими цінностями та інтересами серед волонтерів та колег. 

Згодом він почав виїжджати на місця російських обстрілів у Запоріжжі разом із волонтерами. Вони привозили постраждалим воду, їжу, пледи та іншу необхідну допомогу. Першим місцем, куди виїхав Олександр, став будинок, де вибухом зруйнувало верхній поверх багатоповерхівки. 

Саме після цього він почав більше цікавитися домедичною та тактичною підготовкою. У цьому йому допоміг попередній досвід, адже ще в юному віці Олександр займався військовою підготовкою у гуртку юного друга прикордонника. 

Згодом одна з колег-волонтерок запропонувала йому пройти тренінг із тактичної та вогневої підготовки, після якого хлопець долучився до добровольчого рятувального підрозділу. 

— Це були волонтери, які безкоштовно виїжджали на прильоти, надавали домедичну допомогу та допомагали рятувальникам і медикам на місці. У складі цього підрозділу я провів близько року, — каже Олександр.

Наразі Олександр працює волонтером-рятувальником в евакуаційній групі благодійного фонду «АРТАК»

— У нас є власний шелтер для маломобільних людей та людей похилого віку. Ми займаємося евакуацією як по Україні, так і за кордон. Також одними з перших виїжджаємо на місця прильотів — надаємо домедичну допомогу, проводимо евакуаційні заходи. Якщо люди залишаються без житла через обстріли, ми забираємо їх до себе або тимчасово розселяємо по Запоріжжю, — розповідає хлопець.

Окрім цього, волонтери чергують у транзитному центрі Запоріжжя, де допомагають людям, яких евакуюють із прифронтових громад інші організації. 

— Якогось стабільного дня в мене немає. Так, я можу зранку приїхати на роботу, але вже за кілька хвилин може надійти дзвінок про евакуацію. Тоді ми або одразу виїжджаємо, або починаємо все планувати на наступний день. Кожен день різний, і ніколи не знаєш, що станеться далі. Я завжди перебуваю на зв’язку. Тому навіть у вихідні можу виїжджати, якщо це потрібно — і ввечері, і вночі.

Однією з найважчих евакуацій волонтер називає виїзд людей із прифронтового міста Гуляйполе, яке на той момент ще перебувало під контролем України. Тоді волонтери, поліцейські та рятувальники проводили масову евакуацію місцевих жителів, зокрема маломобільних людей та тварин.

— Ми були дуже близько до лінії зіткнення. Над нами літали дрони, працювала артилерія, постійно було чути вибухи. Нас прикривали, але все одно було дуже неспокійно.

Найважливіше — це допомагати іншим

Хлопець каже, що найважливіше для нього в роботі — це люди поруч, командна підтримка та можливість допомагати іншим. 

За словами Олександра, його рішення займатися евакуацією та волонтерством стало несподіванкою для батьків. 

Особливо сильно за нього переживала мама. Він розповідає, що на початку вона просила його не ризикувати собою та хвилювалася через постійні виїзди на місця обстрілів. Проте незважаючи на хвилювання, батьки прийняли вибір сина та підтримують його.

Час на себе, творчість та відновлення

Попри постійні евакуації та роботу після обстрілів, Олександр намагається знаходити час і для себе. Він говорить, що після важких виїздів та складних викликів інколи непросто морально впоратися з пережитим. 

— Звісно, важко після таких завдань якось себе опанувати. Інколи доводиться звертатися до психолога, брати себе в руки, але справляюся, — каже волонтер.

Відновлюватися йому допомагають прогулянки на свіжому повітрі, музика та спілкування з близькими й друзями. 

Також Олександр знайшов для себе ще один спосіб емоційного розвантаження — творчість. У цьому році хлопець почав писати вірші. Серед них — тексти про рідне місто, війну та власні переживання. 

Цей матеріал підготовлено в межах проєкту «Посилення місцевих медіа для демократичної стійкості та публічного діалогу в Україні», який реалізується та фінансується Фондом Ірондель (Швейцарія). Погляди, висловлені в матеріалі, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Фонду Ірондель.