«Долаємо сходинку за сходинкою до нашої мрії»: як подружжя пенсіонерів після обстрілу облаштовує свою квартиру

Маленька скромна квартира сповнена світла. На стінах видніється цегла, а облущені шпалери та штукатурка нагадують карту континентів. Але ні — це не новомодний дизайн кімнат. Це наслідки ворожого обстрілу, які нині долає подружжя запорізьких пенсіонерів

Металеві вхідні двері до квартири відкриває нам 73-річний Віктор Куликовський. Чоловік всміхається, але трохи нервує: 

— Все-таки незнайомі люди в квартирі, а вона зараз не в найкращому своєму стані, — тихо говорить пан Віктор. 

Помалу проводить нас до основної кімнати. У чоловіка хворі коліна, тож швидко рухатися не може.  

У кімнаті на стільці з палицею в руках нас зустрічає дружина чоловіка — 75-річна Любов Куликовська. Жінка любляче дивиться на чоловіка, як він йде, і всміхається йому і нам:

— Чоловік у мене ще живчик. Я також поволі ходжу, бо маю два замінені тазостегнові суглоби, а також артроз колін 3–4 ступеня.

Жінка додає, що важко на 4 поверх підніматися сходами, але все це нічого, головне, що є де жити. Подружжя мешкає в затишному будинку в центрі Запоріжжя. Навколо зеленіють дерева та чутно гамір з проспекту. 

— Це наша мрія: ми завжди хотіли жити в центрі, і зараз майже насолоджуємося цим. 

Чесно, не питаємо, подружжя, чому «майже» бо розуміємо про що йде мова. Під час війни багато хто характеризує своє життя з приставкою «майже»: «майже» щасливі, «майже» здорові тощо, а далі завжди йде приставка «головне, що живі». Так і в цьому випадку. Подружжя розповідає, що обидвоє все життя працювали на «Дніпроспецсталі». Заробили «гарячий» стаж і отримують навіть трохи підвищену пенсію — в обох майже по 8 тисяч гривень. Віктор та Любов абсолютно не скаржаться. Кажуть тільки, що болить, бо пошкоджені квартира, будинок, двір, район. Але попри це виїжджати з міста не планують: це ж дорогі та знайомі з дитинства серцю місця.  

Пенсіонери розповідають, як і у більшості людей похилого віку — здоров’я потроху дає збій. Кажуть, ще б бігали і бігали, і енергія наче є — але в реальності піднятися на четвертий поверх — вже подвиг. Нині мусять здолати ще один виклик — ремонт квартири. Віктор та Любов показують на стінку, де не просто немає шпалер чи видніється тріщина, а обвалилася її частина. Зараз вона нагадує, як наче вичурну ліпку в артхаузній квартирі скульпторів, але ні — це наслідки прильоту.

— У момент прильоту, слава Богу, нас вдома не було. Я б ось тут, коло цієї стінки лежала, у мене ж тут ліжко було. Це ж ця стінка луснула в трьох місцях, а потім рухнув шматок. Добре, що ми в той момент відійшли від стінки. Ми з нею нічого не могли зробити — стінка товста. Трухануло добре будинок — розетка випала. Вдома не страшно зараз лишатися, але приємного мало.

Будинок подружжя, як і інші будівлі в Запоріжжі, на жаль, став ціллю ворожих атак. Пані Любов до останнього не могла повірити, що так може статися й з їхнім куточком.  

— Нам подзвонили, що наш будинок пошкоджений. Ми одразу зранку приїхали і не повірили власним очам. Ми не знали, що саме з нашою квартирою. Як глянули, а будинок з двох сторін побитий. Так шкода стало його. Але ми щасливчики, ми ж живі, — каже пані Любов. Віктор доповнює дружину: 

— Це ж ось так в один момент, бах, і вдарило квартиру. Двері заклинило — ми в середину ніяк не могли потрапити. Але в будинку вже працювали майстри — ми ж то не одні такі були. То попросили чоловіків про допомогу.

Пані Любов пояснює. Торік пережила інсульт, через це певний час мешкали в її сестри в Шевченківському районі. Бо жінка була прикута до ліжка, потребувала догляду і допомоги. Але коли відчула в собі сили і стало ліпше почуватися, то збиралися повернутися додому. Тим паче, що в районі сестри парі страшно знаходитися, бо окупанти атакують місто чи не щодня безпілотниками. 

— Багато зранених будинків нині у місті. Це не просто пошкодження стін — це чиїсь життя. Ми сюди все збиралися переїхати, повернутися. Але стан здоров’я трохи не дозволяв. То ми були у сестри, а сюди навідувалися, підтримували чистоту і ось-ось збиралися повернутися додому. Це ж наша мрія — жити в центрі. Жити спокійно в центрі. Насолоджуватися життям на пенсії.

Віктор показує нам лоджію, вихід на яку з основної кімнати. Чоловік бідкається, що скла не було зовсім, все було перекошено. Але відремонтували, єдине, що двері в кімнату до ладу не довели, тож подружжю було дуже холодно взимку, бо весь час протяг був шалений. 

— Нам вдвох важко лагодити. Бо сили вже не ті. Рухатися важко, та й, чесно кажучи, на все грошей не вистачає. Ми одразу пішли оформлювати пошкодження, щоб була допомога від влади, а також в інтернеті шукали різноманітні благодійні фонди.  

А пані Любов в цей же час кличе нас на кухню. Жінці, як господині, боляче дивитися на місце, де готує для їхньої родини смакоту, бо не в найкращому стані. Показує, як тільки відсунули холодильник, відпав кахель. 

— Вже хочеться, щоб на кухні знову пахло смачно, а не пилом від відпавшого кахелю. Не було й вікна, вся підлога була в склі, але нічого, все потихеньку зробимо, може ще ж і допомога яка буде.

Віктор і Любов кажуть, попри вік і хвороби складати руки не збираються, чи сидіти і сумувати, адже життя — це найцінніше, тож не хочуть марнувати його на смуток. 

— Ми вдвох, а це вже сила. Важко, але нічого, може хтось допоможе трішки і доведемо до ладу нашу мрію. 

Ми прощаємося з подружжям. Глянули ще раз на стіну з «картою континенту», подумки стало шкода, що замість мандрів новими краями того континенту та тихого життя на пенсії Віктор і Любов лагодитимуть квартиру. Пара дивиться нам услід, як ми спускаємося, долаємо сходинку за сходинкою від їхньої мрії, а за хвилину чуємо як закриваються важкі металеві двері.

Авторка матеріалу – Леся ЛЕСЮК

Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «СОДА» та не обовʼязково відображає офіційну позицію Міністерства закордонних справ Нідерландів або Уряду Нідерландів.