«Прийшло розуміння, що в цьому році та й наступному ми точно не попадемо додому»: історія переселенки, яка почала нове життя у Запоріжжі

Через війну мільйони українців були змушені залишити свої домівки та почати життя в нових громадах. Викликом для них стали не лише вимушене переселення та втрата дому, а й адаптація на новому місці, відновлення, пошук роботи або можливість розпочати власну справу.

Одна з таких історій — історія Світлани, жительки міста Пологи, яка після повномасштабного вторгнення евакуювалася разом із родиною до Запоріжжя. 

Про життя в окупації, адаптацію після евакуації, повернення до рослин, реанімацію квітів та новий професійний шлях Світлани — детальніше в матеріалі

Життя до війни

За освітою Світлана режисерка культурно-масових заходів. До повномасштабної війни вона працювала керівницею гуртка з рукоділля та культорганізаторкою. 

Під час пандемії COVID-19, коли масові заходи обмежили, жінка зайнялася новою для себе справою. На батьківській ділянці вирощувала лаванду та пряні трави. 

Паралельно Світлана почала розвивати власний блог про рослини. На своїй сторінці вона показувала, що вирощує, ділилася досвідом догляду та розповідала про своє захоплення.

— Мені було цікаво займатися саме лавандою і пряними травами, а не тим, що ми звикли вирощувати — картоплею чи помідорами. Я порахувала й зрозуміла, що з тієї самої площі лаванди можна заробити більше. Показала батькам свій бізнес-план — вони мене підтримали й виділили ділянку.

В 2021 році жінка посадила понад 300 кущів лаванди. Наступного року вони мали вперше повноцінно зацвісти. Світлана вже запланувала фотосесії на лавандовій ділянці та домовилася з місцевими фотографами.

Однак реалізувати ці плани не вдалося через повномасштабне вторгнення Росії в Україну. 

Від початку окупації Світлана разом з чоловіком та двома дітьми виїхала до батьків у село неподалік міста

— Мій чоловік працює енергетиком. У місті не було світла, оскільки були перебиті лінії електропередачі. Він був далеко за містом, у полях, щось лагодив. Потім він мені зателефонував та сказав: «Ми там були, ми бачили — їдуть колони, величезні колони військової техніки. Швидко збирайся, через пів години я заїду, повезу вас до батьків». 

Жінка розповідає, що село розташоване осторонь основних шляхів, тому сім’я сподівалася, що там буде безпечніше, однак згодом його також окупували. 

— Село настільки маленьке, настільки десь збоку та незручне для логістики. Навіть під час Другої світової, коли тут були нацисти, в селі їх не було. Тому мої батьки були впевнені, що до нас безпосередньо навряд чи зайдуть, навіть якщо буде окупація, — згадує Світлана. 

Через день після приїзду родини зруйнували мости через річку Конку. Жінка згадує, що тоді прокинулася від гучного вибуху. 

— І дійсно, в той день зірвали прямо по річці кілька мостів, які перекривали шлях окупантам. Коли Пологи окупували, колони російської техніки рушили далі. Зруйнований міст затримав їх приблизно на дві години. Вони намагалися переїхати річку вбрід, але машини застрягли в болоті. Одна з них заїхала в річку та впала в неї вертикально. На жаль, там було неглибоко, тому її витягли. Згодом вони знайшли неушкоджений міст за кілька сіл по течії й поїхали в обхід. Повз нас колона їхала два дні. Ми нарахували понад 600 різних військових машин.

Жінка пішки ходила кілька кілометрів з села до міста, щоб купити необхідне та забрати речі. Її чоловік залишився в місті через роботу. Розповідає, що на початку березня 2022 року через пошкодження ліній електропередач Пологівський район 11 днів залишався без світла.

— У селі було трішки простіше. Вода в доступі та інші блага цивілізації. А людям, які залишилися в місті, було дуже складно. Водогони не працювали, відповідно, не працювало нічого. Але ті, хто з приватного сектору, відкрили доступ до своїх колодязів усім охочим. Люди просто ходили, набирали відрами воду — технічну, її ж потім варили для пиття та приготування їжі.

У місті ситуацію ускладнювали й постійні перевірки з боку окупантів. Вони оглядали сумки та телефони, тому навіть звичайна розмова телефоном на вулиці могла бути небезпечною. 

Щоб виїхати, родині довелося збирати паливо

До Запоріжжя ухвалили рішення їхати, коли захворів син, оскільки йому була потрібна консультація вузькопрофільного спеціаліста. 

— Ми виїхали, бо захворів син і йому потрібні були послуги досить вузькоспеціалізованого лікаря. А в Пологах на той момент лікарня вже зовсім не працювала. Поліклініку також було зруйновано, — каже вона.

Вибратися з окупації родині вдалося в середині квітня. Перед дорогою довелося буквально збирати паливо. 

– Благо, в нас була машина. Проте не було палива. Щоб виїхати, ми збирали, де тільки могли. Щось злили з мотокоси, щось з мотоблоку, трішки дав сусід.

Ще одним викликом стало те, що Світлана з дітьми залишалася в селі Пологівського району, а її чоловік — у місті. Міст між населеними пунктами був зруйнований, тому родині довелося шукати інший шлях для евакуації. 

— Чоловік під’їхав з іншого боку машиною, а мій батько з цього боку на тракторі нас вивіз. Вбрід через річку переходили в гумових чоботах. Перед цим чоловік заїхав у сильну грязюку, але йому допомогли відкопатися. Потім побачили, що на днищі машини величезним шаром прилипла грязюка. І це ми так тікали, — згадує вона.

Адаптація та виклики

Обласний центр обрали, оскільки там живуть батьки чоловіка. Сама Світлана також кілька років навчалася та жила в Запоріжжі. 

Після переїзду до Запоріжжя Світлана переживала складний психологічний період. Каже, що близько пів року майже не виходила з дому. Згодом вона наважилася звернутися по психологічну допомогу в  «Затишно space». Спочатку відвідувала групову терапію, а потім індивідуальну. 

— Можливо, це була депресія чи ще щось. І тільки коли я почала відчувати, що вже, мабуть, хочу чогось, тоді знайшла групи підтримки, групи психологічної допомоги. 

Адаптуватися довелося і дітям. Старший син після дев’ятого класу вступив до коледжу, а молодший продовжив навчання у релокованій Пологівській школі. За словами героїні, дітям також було складно звикнути до нового міста та нових людей. 

У цей період Світлана багато навчалася, а про професійну реалізацію почала думати вже після психологічної підтримки. 

Повернення до рослин

Через надію на швидке повернення додому жінка не шукала роботу. Та й за спеціальністю, каже вона, влаштуватися на той час було складно. Тож у Запоріжжі вирішила продовжити займатися рослинами. 

У квартирі, де оселилася родина, був великий балкон площею 12 квадратних метрів, який жінка використала для вирощування. Вона почала вирощувати м’яту, пряні трави та кімнатні квіти. 

— Прийшло розуміння, що в цьому році та й наступному ми точно не попадемо додому. Вакансій на той момент не було, та й досі сфера культури в простої. Оскільки в мене була сторінка в Інстаграмі, де мої підписники мене знають, я вирішила продовжувати цю справу в Запоріжжі.

Після лекції, організованої «Карітас», вона долучилася до навчання від громадської організації «Жіночий розвиток», а згодом подалася на їхній грантовий конкурс і перемогла. За грантові кошти їй придбали три стелажі та спеціальну лампу для зйомок. 

Реанімація рослин

Згодом Світлана почала займатися реанімацією рослин. Їй подобалося відновлювати квіти, які потребували особливого догляду, та бачити результат своєї роботи. Такі рослини їй почали надсилати інші люди. Частину з них Світлана продавала за акційними цінами, а виручені кошти передавала на благодійність. 

Для неї цей процес став своєрідною терапією. Давав відчуття задоволення та власної причетності до того, що рослина оживає 

— Мені дуже подобалося, коли от вона така ніяка-ніяка, а потім я щось із нею роблю, і тут свіженькі корінчики пішли, зазеленіла. Відчувається, що завдяки мені воно живе. Тобто, дійсно, це і такий психотерапевтичний момент і таке відчуття задоволеності.

Від рослинництва до нової професійної діяльності 

Згодом Світлана переїхала до приватного будинку. Вона подалася на грантову програму, щоб отримати теплицю. Однак під час тримісячного навчання зрозуміла, що для повноцінного бізнесу має замало місця 

— Я побачила, що на тій площі, яка в мене є, реального бізнесу з реальним доходом, який покривав би хоча б якісь мінімальні потреби, не вийде. Тому рослини як власна справа перейшли в хобі.

Натомість Світлана вирішила розвивати навички, які вже мала у роботі із соцмережами. Згодом почала допомагати іншим жінкам просувати свої товари й послуги онлайн. 

Нині Світлана працює фасилітаторкою громадської організації «Безпечний Простір» у проєкті «Жіноче лідерство в надзвичайних ситуаціях», а також проводить тренінги з цифрової грамотності та ведення соцмереж. 

Попри нову професійну діяльність, рослини залишаються частиною життя Світлани. Вона продовжує вирощувати лаванду, м’яту, чебрець та інші рослини для себе, але повертатися до їхнього продажу поки не планує.

Найбільше Світлану надихають результати роботи з людьми та громадами

За її словами, у межах проєкту в шести громадах Запоріжжя вони з командою реалізували різні локальні ініціативи. Від ремонту та встановлення зупинок до створення спортивно-реабілітаційного центру й мобільного цифрового простору. 

Попри нову роботу й життя в Запоріжжі, Світлана мріє про відновлення рідного краю.

—  Хочу долучитися до відновлення, до становлення і до того, щоб наш край був квітучим, був розвиненим, щоб люди там жили достойно, — каже вона.

Цей матеріал підготовлено в межах проєкту «Посилення місцевих медіа для демократичної стійкості та публічного діалогу в Україні», який реалізується та фінансується Фондом Ірондель (Швейцарія). Погляди, висловлені в матеріалі, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Фонду Ірондель.