Аліса Коваленко про фільм «Сліди» та історії жінок, які пережили сексуальне насильство

Від початку російсько-української війни Росія вчиняє воєнні злочини проти цивільного населення України. Мільйони українців понад десять років живуть в умовах війни, стикаючись із її наслідками: окупацією, полоном, катуваннями та вимушеним переміщенням. 

Серед злочинів, які фіксують правозахисники та правоохоронці, є і сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК). Ця тема стосується і Запорізької області, частина якої залишається тимчасово окупованою Росією.

Наприкінці серпня у Запоріжжі відбулася прем’єра документального фільму «Сліди» за участю режисерки Аліси Коваленко та героїнь стрічки. Адвокаційний тур організували, щоб привернути увагу до теми СНПК та притягнення до відповідальності російської армії та країни-агресорки.

SODA поспілкувалася з Алісою Коваленко про презентацію фільму в Запоріжжі, досвід героїнь стрічки та їхній шлях до відновлення, а також про реакцію глядачів на покази в Україні та за кордоном

«Сліди» — документальний фільм режисерки Аліси Коваленко та співрежисерки Марисі Нікітюк про жінок, які пережили сексуальне насильство та тортури під час російської окупаціЇ. Їхні історії — не лише про травму, а й про силу говорити, підтримувати одна одну та продовжувати боротьбу за справедливість.

 

Показ у Запоріжжі став частиною адвокаційного туру фільму

Для команди було важливо показати стрічку не лише на фестивалях, а й у містах, де живуть люди, які виїхали з окупованих територій, працюють громадські організації та соціальні служби і де можуть перебувати постраждалі. 

— Для нас було важливо зробити ці адвокаційні покази в містах, які є прифронтовими, де також є багато переселенців, які виїхали з окупованих територій, де є громади з окупованих територій, де працюють соціальні представники, громадські організації. Це категорія людей, серед яких можуть бути потенційно постраждалі, яких можна виявити, яким потрібно допомагати.

 

Фільм «Сліди» отримав низку міжнародних нагород

Світова прем’єра стрічки відбулася на Берлінському міжнародному фестивалі у 2026 році в секції Panorama Dokumente, де фільм здобув головний приз глядацьких симпатій. 

Згодом «Сліди» визнали найкращим фільмом документального конкурсу на фестивалі Movies That Matter у Гаазі. Ця нагорода відкрила стрічці можливість подати заявку на премію «Оскар» у категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм». В Україні фільм вперше показали на найбільшому фестивалі документального кіно Docudays UA. 

— Для нас було дуже цінно, що Берлінале відібрав наш фільм. Був страх, що прийде мало людей. Це такий великий кінотеатр: 800 людей, закінчуються титри, і всі люди встають і плескають. Всі плакали, але це не були сльози жалості. Це були захоплення і повага. Багато людей, які підходили до нас після показу, казали, що це дуже важка і чутлива тема, але фільм неймовірно людяний і чуйний, і він дає силу і надію. І там є і світло також, попри цей біль і попри травму. 

 

Історія «Слідів» почалася ще до повномасштабного вторгнення

У 2014 році Аліса Коваленко документувала російську агресію в Донецькій області, фіксуючи події, які відбувалися там. Вона потрапила у полон, де зазнала сексуального насильства. 

— Я поїхала туди документувати і потрапила в полон на окупованій частині Донбасу. Постраждала від сексуального насильства — це було зґвалтування від російського офіцера, який тоді був головою контррозвідки в Краматорську. Після полону я майже два роки мовчала. Просто вирішила не травмувати близьких людей, не знала, наскільки для них було б болісно усвідомлювати, що я пережила в полоні. Думала, що якось впораюся, якось забудеться. Але з травмою так не працює, — ділиться вона.

Важливу роль у тому, що Аліса наважилася розповісти про пережите, відіграв Театр переселенця, до якого вона долучилася. Там разом із режисером Георгом Жено працювала над експериментальною документальною виставою «Полон», в основу якої лягла її історія. Про пережите її близькі також дізналися вже після виходу вистави. 

 

Згодом з режисеркою зв’язалися експерти Української Гельсінської Спілки з прав людини, аби вона дала їм свідчення. Так Коваленко стала однією з перших жінок в Україні, які публічно розповіли про пережите сексуальне насильство в окупації. Згодом вона долучилася до спільноти постраждалих SEMA Ukraine. 

SEMA Ukraine — організація, до якої належать українські жінки, які пережили сексуальне насильство та тортури, пов’язані з полоном і утриманням на окупованих територіях.

— Завдяки цій виставі про мене дізналися правозахисники з Української Гельсінської Спілки з прав людини й запросили дати свідчення. Тоді я запитала, чи багато в них свідчень жінок, які пережили сексуальне насильство в полоні. Вони сказали, що знають про багатьох, але ніхто не свідчить і тим більше не говорить про це публічно. Завдяки цьому свідченню мене знайшла співзасновниця SEMA Ірина Довгань, яка також пережила тортури, полон і сексуальне насильство на Донбасі.

Про героїнь стрічки та свідчення злочинів

Спочатку Аліса працювала зі свідченнями, які команда збирала в межах гранту на документування злочинів проти людяності. Тоді вона ще не знала, чи стане зібраний матеріал коротким, середньометражним чи повнометражним фільмом. Головним для неї було зафіксувати воєнні злочини. 

— Для мене було важливо задокументувати воєнні злочини та зібрати свідчення. Коли ми вирішили робити кіно, ми разом з Іриною поїхали на деокуповану Херсонщину і почали працювати над матеріалом для фільму. Поступово вимальовувалися його історія, драматургія, структура і форма, — розповідає вона.

У процесі роботи режисерка зрозуміла, що хоче розповісти не лише про травму та пережитий біль, а й про шлях жінок до відновлення через взаємну підтримку, солідарність та можливість разом порушити мовчання. 

 

У фільмі зібрано шість історій жінок з різним досвідом, які пройшли полон, тортури та сексуальне насильство 

У центрі стрічки — колишня полонена, правозахисниця та співзасновниця SEMA Ukraine Ірина Довгань, яка документує воєнні злочини на деокупованих територіях і підтримує інших постраждалих. 

 

До 2014 року родина Ірини жила в Ясинуватій на Донеччині. До війни вона працювала економісткою та мала власний салон краси. Влітку 2014 року окупанти затримали жінку через її підтримку української армії. П’ять днів катували, зокрема, вона пережила сексуальне насильство, а згодом Ірину прив’язали до стовпа в центрі Донецька, де над нею продовжували знущатися колаборанти. Її історію зафіксував бразильський журналіст. Фотографія потрапила до міжнародних правозахисників, після чого Ірину відпустили.

 

 

Людмила Мефодіївна — колишня вчителька української мови та літератури із села Миролюбівка на Херсонщині. Під час окупації до її будинку прийшов російський військовий. Він вибив їй зуби, зламав ребра, порізав живіт і зґвалтував. Перед тим, як піти, залишив патрон від автомата та пригрозив убити, якщо вона розповість про пережите. На момент злочину Людмилі Мефодіївні було 75 років. За словами Аліси Коваленко, вона є найстаршою жінкою, яка звернулася до організації після пережитого сексуального насильства. 

 

 

Ольга Черняк — державна службовиця районної адміністрації. Жителька Херсона, яка разом із чоловіком та сином потрапила в полон через допомогу ЗСУ.  Жінка майже дев’ять місяців перебувала в неволі, де її катували струмом. Під час полону Ольгу також змусили чути, як катують її сина. 

 

Галина Тищенко — підприємиця, яка двічі пережила окупацію. У 2014 році вона жила в Краматорську, а після його захоплення разом із родиною переїхала до Києва. У 2022 році Галина опинилася в окупації вже на Київщині. Вона залишилася в селі під Бучею, де двоє російських військових знущалися з неї. Один із військових змушував її бігати оголеною навколо будинку на морозі близько −20 °C. 

 

Тетяна Василенко — підприємиця з Херсонщини. Разом із чоловіком вони мали власну крамницю, яку після окупації російські військові розграбували. Згодом вони почали приходити до подружжя додому. Однієї ночі двоє військових увірвалися до будинку та спочатку намагалися вбити чоловіка Тетяни. Жінка намагалася втекти, але її наздогнали, побили та вчинили сексуальне насильство просто на вулиці.

Сусіди чули, що відбувається, однак не наважувалися втрутитися, побоюючись за власне життя. Після цього Тетяна з чоловіком вирішили виїхати з окупації та переховувалися, оскільки боялися, що військові можуть повернутися. Після звільнення території Тетяна дала офіційні свідчення про пережите.

 

Ніна — фермерка, яка зазнала сексуального насильства з боку російського військового. Під час окупації він вломився до її будинку та побив жінку. Коли Аліса Коваленко вперше зустрілася з нею, жінка перебувала у важкому психологічному стані. Її будинок був зруйнований, а сама вона постійно плакала. Поступово, за підтримки команди та завдяки участі в реабілітаційних програмах, жінка почала відновлюватися. Через рік режисерка побачила, як Ніна знову усміхається. 

 

Важливу роль у фільмі відіграє природа

Режисерка розповідає, що природа стала метафорою відновлення та повернення до життя після травматичного досвіду. Коли Коваленко працювала на Херсонщині, вона побачила сліди війни не лише у зруйнованих селах, спалених полях і деревах, а й у пережитому людьми. Зокрема, сексуальне насильство стало одним із невидимих слідів окупації.

— Це були видимі сліди: розбомблені, зруйновані села, поля, дерева, які горять. Але були й невидимі сліди людей. Це один із таких невидимих слідів, про який ти часто можеш навіть не знати, що сталося з людиною. І тому народилася така назва фільму — від усіх цих вимірів, цих слідів, наслідків цієї окупації та цього зла. Я вперше побачила, як горять поля та дерева. І це мене так сильно вразило, тому що цей образ дерева, яке горить, — це ніби образ людини, образ нас, які проживаємо після цієї травми.

Також, каже режисерка, є чотири стадії виходу з травми. Друга називається «відтаненням». 

— Є чотири стадії виходу з травми. І друга стадія називається «відтаненням». Тобто, коли ти замерзлий і ти у своїй травмі, ти — як шматок льоду. А потім, коли потрошечку починається цей процес відновлення, то це ніби тане лід. Для мене це теж було чимось символічним. Оці чотири стадії — це ж теж цикли природи.

Від самого початку команда розглядала «Сліди» як інструмент адвокації

Крім цього, команда має надію, що фільм стане поштовхом для людей, щоб вони наважувалися свідчити, а суспільство їх сприймало без осуду та стигми. 

— Також це робота суспільства — будувати емпатію до постраждалих, щоб не було стигми, засудження чи сорому. Люди мають чути постраждалих і розуміти, що сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, — це надзвичайно жорстокий злочин проти людської гідності, який має геноцидальний характер і є воєнним злочином. 

Завдяки фільму і лекціям з підняття обізнаності вони змогли ідентифікувати інших постраждалих жінок, які почали свідчити, долучилися до організації та отримали підтримку і допомогу.

— Для мене дуже важливо, щоб ми змінили бачення постраждалих як жертв. Ми намагаємося формувати зовсім інший образ — говорити про відновлення, про посттравматичне зростання, про те, що багато постраждалих стали лідерками, агентками змін, правозахисними адвокатками, які борються за справедливість. Ми не є лише жертвами — ми є борцями, ми чинимо спротив і боремося. І це дуже важливо навіть у глобальному контексті.

Як переглянути фільм

Після фестивальних показів, говорить режисерка, фільм можна буде переглянути на одній з українських VOD-платформ.

— Ми сподіваємося, що після фестивальних або кінотеатральних показів фільм з’явиться на якійсь VOD-платформі. Зараз також буде великий тур Мандрівного фестивалю документального кіно, і я дуже сподіваюся, що показ буде і в Запоріжжі. А наприкінці вересня розпочнеться наш великий міжнародний тур, який триватиме майже до середини грудня, — ділиться Аліса Коваленко.