Майже пів року до рішення виїхати: історія сестер із Запоріжжя
Улітку бабуся 11-річної Марії та 15-річної Софії знайшла візитку, яку їй залишили кілька місяців тому. На ній був контакт команди БФ «АРТАК». У березні, одразу після загибелі батьків дівчат, родині запропонували допомогу з евакуацією. Тоді вони не були готові їхати
Через кілька місяців бабуся сама набрала номер із візитки. Так почався новий етап історії, яка для команди фонду розпочалася ще в березні 2026 року — безпосередньо на місці удару в Запоріжжі. Тоді внаслідок атаки шахедів Марія та Софія втратили обох батьків. Дівчата перебували в лікарні, а опіку над ними взяла бабуся. У перші дні після трагедії родині допомагала команда БФ «АРТАК»: разом шукали серед того, що залишилося після удару, вцілілі речі та домашніх тварин.
Фонд є партнером Консорціуму TERA — об’єднання близько 20 гуманітарних організацій під координацією Team4UA. Партнери Консорціуму спільно працюють у постраждалих від війни громадах, зокрема, займаються евакуацією, захистом і підтримкою людей, які потребують допомоги.
Саме тоді співзасновник фонду Данііл Пічікін залишив бабусі свій контакт і сказав, що команда зможе допомогти, якщо родина вирішить евакуюватися.
Але таке рішення не могло бути миттєвим.
— Після всього пережитого було складно одразу думати про переїзд і початок життя в іншому місці, — пояснює бабуся.
Тому родину не підганяли. Їм залишили контакти й можливість повернутися до цієї розмови тоді, коли вони будуть готові.
За наступні місяці головним аргументом на користь виїзду стала безпека дівчат. Обстріли тривали; у районі, де вони жили, залишалося неспокійно. Особливо важко було молодшій онуці — 11-річній дівчинці, яка дуже боялася вибухів. Старша сестра сприймала перспективу переїзду інакше. Для неї це означало залишити друзів, знайоме оточення і звичне життя.
Спочатку бабуся розглядала переїзд на захід України. Після її дзвінка команда фонду почала шукати можливі варіанти. Згодом обговорили й евакуацію за кордон – родина обрала Чехію.
17 серпня бабуся з онучками виїхала евакуаційним автобусом із Запоріжжя до Львова. Звідти, після кількох пересадок, родина продовжила дорогу далі.
Зараз усі троє перебувають у безпеці. Марія та Софія вже ходять до школи, знайомляться з новим середовищем і поступово звикають до іншого щоденного ритму. Команда фонду «АРТАК» підтримує зв’язок із бабусею та дізнається, як родина облаштовується на новому місці.
Сама бабуся говорить про одну зміну, яка зараз для них особливо важлива:
— Найголовніше — там тихо. Дівчатка можуть спокійно спати, ходити до школи та гуляти без постійного страху.
Далеких планів родина поки не будує. Зараз важливіше, щоб дівчата адаптувалися, продовжували навчання, спілкувалися з однолітками й поступово поверталися до звичного для їхнього віку життя.
Діти, чиє життя змінила війна
Історія Марії та Софії дуже особиста та, водночас, вона є частиною значно ширшої реальності, у якій українські діти вже роками живуть із наслідками війни.
Понад 412 тисяч дітей в Україні отримали офіційний статус дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. Це широка категорія, до якої належать, зокрема, діти, які зазнали поранень або насильства, були депортовані чи примусово переміщені, а також ті, чиї батьки загинули або зникли безвісти через війну. Водночас сама ця цифра не відображає повного масштабу впливу війни на дітей: органи влади наголошують, що постраждалих значно більше.
Та дана історія показує ще одну реальність, із якою регулярно стикаються евакуаційні команди: навіть за високих безпекових ризиків люди не завжди готові виїжджати одразу.
— Ми часто бачимо, що люди не готові евакуюватися одразу. Комусь потрібен час, щоб оговтатися після пережитого, комусь – зрозуміти, куди їхати і що буде далі. Наше завдання – не переконати людину будь-якою ціною, а пояснити ризики, запропонувати можливі варіанти допомоги й залишатися на зв’язку. Остаточне рішення завжди має залишатися за самою людиною», — розповідає співзасновник БФ «АРТАК» Данііл Пічікін.
За цим принципом працюють і в транзитному шелтері «Без меж» у Запоріжжі, куди потрапляють люди після виїзду з прифронтових територій. Спочатку їм дають можливість відпочити, оговтатися та зорієнтуватися в нових обставинах. Уже після цього разом обговорюють подальші кроки, можливі маршрути та доступну допомогу.
Тому евакуація на практиці часто починається задовго до самої поїздки та не менш важливо залишити людині простір для рішення – і можливість звернутися по допомогу тоді, коли вона буде до цього готова.
*Імена дітей змінені з міркувань конфіденційності та безпеки.
Матеріал підготовлено командою Team4UA